Що за дивна дитина!
Однолітки граються: хто машинками, хто ляльками, хто м’якими іграшками, зрештою. А ця дитина… збирає камінці! І хоч би ці камінці красиві були, а то всі, які бачить, навіть щебінь.
«У кожної дитини свої особливості, мине час — і думати не буде про свої камінчики», — так казала бабуся Марійки. Мамина подруга, відомий у широкому колі психолог (не за основною освітою, а, як це зараз модно, після завершення онлайн-курсу та отримання відповідного сертифіката), зазначала, що обов’язково треба купити дитині більше розвивальних іграшок, а найголовніше — більше з нею спілкуватися. «У дитини явний дефіцит уваги!»
Так сталося, що родина Марійки через татову роботу постійно переїжджала з місця на місце. Переїжджала родина — переїжджали камінці. Мама вже не дивувалася, коли псувалися кишені чи коли одяг неможливо було підняти, бо він ставав занадто важким. Вражало лише те, як довго Марійка могла проводити час із тими камінчиками.
Найбільшим здивуванням для всіх і водночас горем для батьків стало визнання того факту, що донька зовсім не має здібностей до навчання. Однолітки і навіть молодші вже давно знають букви, і не лише українські, а навіть англійські, вміють рахувати до десяти. Марійка, здавалося, зовсім не сприймала інформацію, ніби не чула її. «Час звернутися за допомогою до спеціаліста», — вирішила подруга-психолог.
На щастя, дитячий психолог виявилася досвідченим спеціалістом. Вона одразу знайшла спільну мову з незвичайною дитиною. З’ясувалося, що є така країна, в якій живуть не люди, а камінці. Є камінці великі й малі, красиві й звичайні, але гладенькі на дотик, а є ще гострі та шорсткі, неприємні. Так от, у цій країні є королівства, і в кожному з них камінці вітаються різними мовами: хтось англійською, хтось українською і навіть іспанською. Годі й казати, що Марійці дуже добре вдавалося вимовляти всі слова, ніби ці мови були рідними для неї одночасно. Потім виявилося, що дівчинка вміє рахувати не лише до десяти, а й до ста. Батько доречно поцікавився, яким чином Марійка вивчила іспанську й двозначні числа, адже її цьому ніхто не вчив. З’ясувалося, що мультфільми також можуть бути корисними.
Час минає швидко, а те, що діти ростуть швидко, й казати годі. Дорослішала Марійка — зменшувалася кількість камінців. Настав час, коли їх залишилося зовсім мало, та про них просто забули. Вони так і лежали в одному з «королівств» — коробці з-під печива. Мама потроху зменшувала цей тягар з кожним новим переїздом.
Але згодом у житті Марійки з’явилися мікроскоп і бінокль. «Ніби з іншого часу наша донька», — казали батьки, дивуючись її увазі до дрібних і непомітних речей та байдужості до красивих, на їхній погляд, предметів. Вони вже намагалися мовчати про те, що друзів у Марійки було обмаль. Декілька «ботанів», і ті старші за віком. Проте це можна було пояснити частими переїздами. Ворогів у неї теж не було, бо не було часу, щоб їх заводити.
Ставши дорослою, Марійка стала байдужою до різних камінців, навіть до дорогоцінних. І хоча фізичних камінчиків не стало, здавалося, звичка їх збирати залишилася назавжди. Бо як інакше пояснити той факт, що те, що іншим давалося легко, для Марійки ставало справжнім випробуванням? Замість семи років навчання у музичній школі їй довелося навчатися вісім, до університету вступила не одразу, а іспити часто складала лише з другого чи третього разу. Нарешті, особисте життя виявилося вкрай невдалим: простими словами, його зовсім не було.
Не можна сказати, що Марійка була зовсім позбавлена емоцій. Іноді вона заходилася плакати через жалість до себе, але це траплялося рідко. Інколи ставила собі запитання: чому все не так, як у людей? Чому і цього разу доля обрала не її? Але потім сама себе втішала і «йшла далі збирати камінці».
Годі й казати, що поки Марійка «збирала камінці» на роботі, багатьох її колег спіткало підвищення. Проте дівчина, здавалося, цього не помічала й монотонно складала черговий документ до своєї папки. Інколи з’являлося бажання заробляти більше, але науковому працівнику, на жаль, такі привілеї і не снилися.
Тут варто зазначити, що подруг у Марійки було чимало, і це можна зрозуміти. Вона не прагнула до конкуренції, була повністю позбавлена заздрості та завжди готова допомогти. Крім цього, хоч і з великим трудом назбиравши чималий багаж знань — як професійних, так і життєвих, — вона була ніби справжньою енциклопедією. І для тих, хто не міг виконати чергову задачу на роботі, і для тих, кого спіткала невдача у коханні.
Одного дня до вікна Марійки залетів камінь. Несподівано, посеред білого дня. Якийсь хлопчик із неблагонадійної родини, зовсім обурений на весь світ, вирішив вилити всю свою злість на чужому вікні. До того ж уламки скла залишили рани на тілі Марійки. Довелося взяти лікарняний та вирішувати питання з тими ранами та вікном.
Вирішувати питання дівчина могла тільки мирним шляхом, а тому хлопчик Фелікс (той, що кинув камінь у вікно) став її другом. Звісно, довелося стати другом для всієї родини. Виявилося, що мама Фелікса була непоганою жінкою, але не могла позбутися тягаря свого чоловіка, який прикладався до чарки, через що у родини гроші надовго не затримувалися. Марійка сама не зрозуміла, як так сталося, що саме Фелікс став ініціатором її першої поїздки за кордон. Хлопчик мріяв про Іспанію, і добре серце Марійки розтануло. Не встигла й оговтатися, як уже сідала разом із Феліксом та його мамою на борт літака.
Іспанія зачаровувала. Так сталося, що дівчина ніколи до того не була за кордоном, тому очі в неї були відкриті широко та посмішка не сходила з обличчя. Неймовірно красива країна, напрочуд приємні люди. Звичайно, всю дорогу до Іспанії дівчина дуже хвилювалася, бо залишила батьків, роботу, звичний спосіб життя. Вона вже хотіла повернутися додому. Але як тільки її нога торкнулася іспанської землі, чомусь це бажання зникло. Виявилося, що Марія мала гнучкий характер і швидко звикала до всього нового. Здавалося, що вона знала про Іспанію краще, ніж самі корінні іспанці, тому люди не відходили від неї.
Відкриваючи валізу, здивовано дістала звідти стару коробку з-під печива. «Ох, і Фелікс! Коли він встиг?» Виявляється, там ще залишилося рівно п’ятнадцять камінців. Як цікаво. Як номер будинку, який їй так сподобався.
«Час збирати камінці». Оголошення на двері туристичного агентства з посиланням на чудово розроблений сайт. Як добре, коли можна бути універсальною та економити на послугах, — думала Марійка. Чи могла вона подумати, що зі звичайного наукового працівника перетвориться на туристичного агента? Звичайно, ні, але вона, як завжди, не сильно видавала здивування. Вона колись і гадки не мала, що одна звичайна подорож так змінить її життя.
Вона не знала, що всі її «камінці», нарешті, зберуться разом і стануть повноцінною «будовою», де кожен виконує свою функцію. Все було недарма. Невже треба було здійснити таку подорож, щоб зустріти знайомих, які дійсно були призначені долею, які стали провідниками у її нове життя, навіть того самі не розуміючи?
Є такі люди, які звикли збирати камінці, потроху, монотонно, один за одним. Але хто сказав, що камінці нічого не значать? Кожен камінчик — це досвід. І ніколи не знаєш, коли цей досвід стане у пригоді.
© Helen, 2024