Відразу хочу сказати, що ця історія не претендує на твір художнього мистецтва, не назву її навіть есе. Це звичайна розповідь, яких чимало. Раніше й гадки такої не мала – писати текст, у якому згадувалась би війна, бо слово це було для нас чимось далеким, як і для всіх людей, які живуть у мирному світі, а про страшенні події чують лише у новинах, здебільшого не сильно звертаючи на них уваги. На жаль, страшний смисл таких подій можна зрозуміти лише тоді, коли вони відбуваються безпосередньо з тобою. Але, знаєте, нехай якомога менше людей відчують справжню жахливу силу цього слова. Моя розповідь про незабутню подорож під час війни.
Я завжди вважала, що дуже мало подорожую, хоча краще сказати, зовсім мало. Пам’ятаю, як розмірковувала: яке ж буде моє найяскравіше враження у житті, про що згадаю у похилому віці. Тому, звичайно, потайки вже планувала маршрути своїх мандрівок, коли дитина трохи подорослішає.
Навіть уявити не могла, що на порозі своїх 37 вирушу у подорож, яка стане топом усіх яскравих подій мого життя. Принаймні зараз.
А почалося все зі столиці нашої країни. На початку жовтня це місто зовсім не нагадувало таке, що потерпає від війни: працювали розважальні центри, довжелезні черги до щойно відчиненого Мака, діти безтурботно гуляли на майданчиках, чимало іноземців блукали містом, та сяяло веселе, таке ласкаве жовтневе сонце. Як я люблю цю пору року. Ідучи поряд з чоловіком та братом, відчувала себе абсолютно щасливою.
Того дня чомусь закортіло піти до Володимирської гірки. По-перше, хоча до цього їздила до Києва, ніколи не була саме тут, а по-друге, воліла пройтися по тому самому скляному мосту. І недаремно, позаяк пейзаж звідти неймовірний. На горі, біля князя Володимира, було безліч людей: дехто купував собі жовто-блакитну вату, дехто – напої, були й ті, що ніби не бачили нічого навкруги – чи то сонце на них так діяло, чи просто давалося взнаки відчуття вихідного дня. У будь-якому разі, що триває війна у місті згадували лише, коли лунала повітряна тривога, хоча, відверто кажучи, ніхто на неї уваги не звертав.
Рідний Дніпро. Ніколи не могла і подумати, що буду так мріяти повернутися додому. Бо пам’ятаю ті часи, коли бажала поїхати дуже далеко та не повертатися. Тепер розумію: дім – не стіни, не шафа, і навіть не твої улюблені картини та фото. Дім там – де твої близькі. Можливо, хтось з мною не погодиться. Безперечно, є люди, які більше прив’язані до речей, до своєї зони комфорту, і це нормально. Але… Але уявіть собі, коли заходиш до свого житла, де знаєш кожний куток, кожну серветку та картину на стіні, проте там немає життя, воно ніби зупинилося того зимового дня 2022 року. На дитячому ліжку – піжама, біля стола – іграшки, а на столі – дитячі малюнки. У цій квартирі щодня прокидалася родина, батьки швидко збиралися на роботу, збирали дитину до садочка та бігли у справах аж до пізнього вечора. Тому не завжди був ідеальний порядок, і зараз його немає. Навіть новорічна ялинка ще досі на балконі. Однак хіба я рада була побачити свою оселю? Звісно, ні. Бо мешканці залишили її. Хоча я розумію, що не маю права скиглити: скільки людей опинилися без даху над головою, скільки поховали своїх близьких, скільки залишили цей світ так безглуздо, через чиїсь шизофренічні ідеї. Тому зібралася до купи, і зачинила двері нашої оселі до кращих часів.
І ніби не розповіла нічого дивного. Коли поверталася до Європи, поряд зі мною їхали чимало людей з такими історіями, або навіть набагато сумнішими. Втім, зрозуміла вже потім, як вчасно встигла побачитися з рідною країною. Адже вже 10 жовтня, на мій День народження, прокинулася від найголоснішого привітання за всі роки: зранку атакували Україну, дуже трагічні події відбулися в Києві, Дніпрі, інших містах. Загинули люди. Вдарили у тому числі по скляному мосту! Я не вірила своїм очам. Це що. Якийсь злий жарт? Хоча ці нелюди вже давно не жартують. І вкотре відчула люту злість: хто дав їм право нищити пам’ятки культури, вбивати посеред білого дня людей, гратися життями мільйонів. Злість змінилася безмежним сумом: За що? Чому так? Чому ніхто в усьому світі не може припинити це? Бо коли людина виявляє ознаки психічної хворої, вбиває або ранить інших, краде, її зазвичай ізолюють. Чому це правило не спрацьовує у цій ситуації, оскільки масштаби трагедії та її наслідки набагато страшніші. Ще й допис побачила у місцевій групі, що мовляв все не так і критично у масштабах світу. Не втрималася, і задала тоді питання: не критично, бо не стосується особисто тебе і твоїх близьких. Тоді зовсім сумно стало. Про що далі можна говорити, якщо пересічні громадяни мають такі думки.
Для більшості українців початок війни – смуга, що поділила життя на «до та після». Ця чорна примара зачепила всіх, навіть якщо не прямо, то опосередковано точно: у багатьох похитнулося здоров’я, як психічне, так і фізичне, дехто залишив рідний дім, дехто – роботу, дехто – будинок. Про найстрашніші речі годі й казати. Це покоління вже не зможе похизуватися безтурботним побутом: дорослі будуть довго лікувати панічні атаки, а майбутню молодь можна назвати дітьми війни.
Це часи важких випробувань. Ніхто не знає, що чекає нас попереду. Але ми, без сумніву, сильний народ. Адже посміхаємося, скільки б та тривога не лунала, скільки б втрат не було. Здебільшого ми співчутливі та добрі, працьовиті та самовіддані, з цілою купою недоліків, які, до речі, не змінить жодна війна. І тому немає жодного сумніву, що ми переможемо.
Мала б завершити цю історію, однак не можу оминути увагою деяких людей, яких зустріла у дорозі. Годі й казати, що в Європі більшість з нас швидко об’єдналися, знайшли собі друзів на усе життя, хоча, безумовно, всі ми різні. Саме тому, хоч і лячно було залишати дитину з бабусею у чужій країні, знала, що нові друзі не залишать їх у біді. Дуже дивно, але коли дорога довга, теж швидко знаходиш людей, що стають близькими: і навіть не треба думати, про що говорити – тема завжди одна.
Так сталося, що подруга, з якою не бачилася вже більше 10 років, несподівано прийшла до мене на вокзал у Хмельницькому. Вона цілу годину чекала на мене з домашніми млинцями, печивом та фруктами. Довго не бачилися, зустрілися на мить, пам’ятатимемо довго. Коли написала останній абзац, одразу зрозуміла, що треба завершувати, до того ж і слова знайшлися, які вибороли перше місце для назви цієї оповіді – «Недовга зустріч під час війни».
© Helen, 2024