Звичка така з’явилася нещодавно: тримати руки перед собою, на животі, схрестивши пальці. Вже не одна людина запитала у Марії, звідки взялася така звичка. «Мабуть, нерви», – відповідала вона. «Та ясна річ, ми всі тут у напрузі, війна – то справа неповсякденна, не звикли ми до неї». Марія щойно наблизилася до сусідок, тому почула лише останню фразу. «Буцімто можна колись звикнути до того апокаліпсису», – подумалося їй.
Дівчата, звичайно, неперевершені, інколи гордість така бере, що такі в нас люди: у кожного безліч недоліків, бо всі ж не безгрішні, проте напрочуд добрі, співчутливі та сміливі. Чи то, може, через те, що війна не торкнулася їхніх хат безпосередньо: чоловіки вдома, батьки також поряд. На щастя, до їхнього міста ракети долітають не занадто часто. Хоча було пару випадків тривалих тривог, під час яких було чутно вибухи, навіть ракету одного разу бачили. Тоді навіть найсміливіші дівчата впадали у паніку, адже в кожної є діти… А вранці вставали та намагалися триматися та бути корисними: хтось їжу готує для шпиталю, хтось сітки в’яже, хтось допомагає волонтерам. Працювати також треба, тому немає часу довго сумувати.
Думала поїхати за кордон, довго вагалася, але послухала різні історії тих, хто повернувся, і вирішила, що допоки не так небезпечно, залишиться, бо вже батьки не молоді і не погоджуються їхати з нею. Та, зрештою, кому ми там потрібні, в цій іншій країні, хоча, відверто кажучи, і нам та чужа земля не до душі. Ці висновки Марія зробила після розмов та повсякденного листування з подругою. Вона майже з перших днів поїхала до Європи, але спокійного сну також не мала, тому часто серед ночі Марія отримувала повідомлення: «Ти не спиш? Можеш говорити?». А дівчині-то й найкраще: коли тривожні думки, розмова трохи відволікає.
От, знову ця сирена. Дитина тихенько спить, а ти сиди та нервуй, бо, звісно, треба бігти в укриття, але ж де його взяти – поряд немає, до найближчого метрів 500, а правила двох стін у їхній квартирі дотриматися дуже складно. Дехто виходить у коридор, але серед ночі одній з маленькою дитиною лячно. Важко одній, хоч би чоловік був поряд. Хоч би чоловік на зв’язок вийшов, хоч би побачити, що він у мережі. Ніби цей шалений світ зовсім зшаленів, чи-то спокутує якісь гріхи! Найрозумніші, найталановитіші чоловіки, молоді хлопці, працелюбні господарі довели, що вони мужні, чесні, відповідальні, і тепер гинуть у полях. Годі й казати. Марія не дуже любить критикувати людей, тому намагається не помічати інші приклади, хоча інколи піднімається до горла кол, коли подруга розповідає історії про чоловіків за кордоном, які засмучені, що доводиться перебувати не в занадто зручних для них квартирах, спілкуватися не з тими людьми та відпочивати на пляжі без шезлонга.
От і зараз Марія за звичкою прогнала ці погані думки та почала щоденне спілкування з сусідками. Діти граються на майданчику: весело гомонять, сваряться – миряться – все як завжди. Як у мирний час. Як, наприклад, минулого літа. Минулого літа вони мали купу проблем: до якої школи має вступити дитина, де будуть відпочивати у відпустці, чи робити ремонт, або краще купити нову машину. Тепер всі родини об’єднала одна проблема, але то не проблема – то горе, яке буде жити в наших серцях довіку, особливо тих, кого торкнулося особисто.
Знову сирена, мабуть, треба йти, проте діти так добре граються, а сирена – до неї вже звикли. Вирішили йти додому. Але ж і гуляли довгенько. Прийшли, поїли. І раптом почули гучний звук вибуху, скоріш за все ракети. «Мам, це поряд?» «Ні, синку, далеченько». А самій лячно, бо розуміє, що не так і далеко, але вже звикла посміхатися, навіть коли страшно. Ще один. Вийшли до коридору, і тут ще один. Почула, як десь повилітали шибки. Хтось молиться, хтось співає, хтось читає. Марія за звичкою склала руки на животі. І тут зрозуміла: це ж ніби її обнімає чоловік, ніби вони поряд. Це захист від будь-якого горя. Почула звук телефону. Меседж від чоловіка: «У вас все гаразд?» І не кажіть, що не існує зв’язку на відстані. «Так, все гаразд». У всіх все буде гаразд, любий наш захиснику.
© Helen, 2024