Бібліотека Страуса - Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?
|
|
Бібліотека Страуса - Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 77 — Яку? — питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав
Чіпці. Той понуро глянув — і нічого не одказав.
Обійшла ще раз чарка кругом столу, — посоловіли
в кожного очі ще дужче.
— Та коли йти, братця, то вже й пора, — своє-таки Лушня.
— Чи пора, то й ходімо, — понуро одказав Чіпка, підводячись.
За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло — і собі за ними... "Кукуріку!" — прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.
— Пху, проклятий!.. перелякав!!. — обізвався Лушня.
Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи то ж то й Чіпка пішов, чи" може, в світлиці?" — подумала вона, взяла свічку і пішла в світлицю.
У світлиці не було ні душечки. На столі стояли порожня пляшка з горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, — видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг, аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою... Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п'яна!
Галя не могла довго побути в ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима — і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, — та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову — і задумалась... Довго вона думала; потім Покотилися з очей сльози і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла...
Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала, теж плакала. Так її вразили лихі речі "проклятих людей". А скільки-то думок переплило в материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі — вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цілу ніч проплакала та продумала.
Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі — ближче... ближче... коло самої хати... "їдуть!" — подумала Мотря. "Хоч би ж хоч сюди не заходили", — прошептала. Коли чує — повернули в світлицю.
Перегодя трохи рипнули двері,увійшов хтось у хату.
— Хто там? — питає вона з печі.
— Це я, — одказує Чіпка.
І чує вона — став над. помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.
— Що то, сину?
— Нічого...
— Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...
— А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка.
— Що ти кажеш?
— Хто, кажу, Явдоху струїв?
— То це я, сину??!
— Уже ж не я...
— Спасибі...
Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, — бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемніло у віччю...
— Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! —прошептала, качаючись на печі та стогнучи.
Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина — і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток...
Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.
— О-ох!.. —здихнула Мотря. —Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. — стогнала вона: — дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...
Та злізла з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.
— Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. — кричало щось під вікном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вікна.
— Хто там?.. — питала вона з хати.
— Це я... рятуйте... хто в бога вірує... Одчиніть-пустіть! — аж плакало та просило.
Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана, — стояла й трусилася...
— Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідкіля вирвалась?.. — тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.
— Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... — з плачем ледве вимовляла дівчинка. — Я з хутора... розбишаки були... всіх побили... порізали... постреляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького братика... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...
— Як утекла?
— Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько мені!.. — скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та, бува, не втекла...
— Цить... ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто ті розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує, — не животіти тоді ні тобі, ні мені...
Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.
— Ходім у волость... у волость ходімо! — шепче вона, а сама чув, що голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! — Ходімо, дочко... поки ще сплять...
— Я змерзла, бабусю... холодно... — шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.
— На, хоч мої старі чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..
Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з хати.
Червоне зарево вдарило їм прямо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тієї пожежі — то горіла їх хата... Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, — та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...
Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали. Піднявся крик, гвалт.
Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку:
— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом...
Сторінка 77 Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
