Бібліотека Страуса - Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 73

— Спиться ж... — ласково одказала вона. — Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?

— Ну, то й спіть, коли спиться, — м'якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву...

У хаті. темно, тихо. Мотря тихенько зітхає...

— Мамо! — обізвавсь Чіпка.

— Чого, сину?

— Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!

— Господь його знає, сину. Коли більше було отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тієї не стане, яка тепер є...

— Ні, мамо... Видно, ніколи не було тієї правди... ніколи й не будеї Не заводилось би таке, коли б вона була...

Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір'ю мало не до світа білого...

На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: "Он, бачиш!"

Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкі "охи", раз по раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка... Явдоха підступила до недужого.

— Максиме! — обізвалась вона.

— О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши.

— Чіпка приїхав.

— Тату! здорові були, —привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.

— Ох-о-ох!..

— Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх... То був останній погляд — погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок, — Максима вже не було... Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витріщеними очима...

Галя глянула — і скрикнула... "Умер!.. умер!.." — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.

Чіпка зиркнув — і затрясся... Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть, бабина. Там — тихо, наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут — з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чіпки закрутилася, затуманіла. Він закрив на хвилину очі й опустив бліде лице на груди...

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сіпнула Чіпку за рукав — і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини...

А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину —жалобу через справника послали одказ.

Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі як затялися: щодня та й щодня... Радили раду одні пани.

Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими руками...

Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.

На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства. Чіпка поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним, — як сто зміїв разом ужалило його серцеї Не розпитуючи, як, що, за віщо, —від злості він не міг слова вимовити, — вийшов неборак з управи, наче вчадів... Голова ходила ходором, кружала, боліла; в висках — як хто молотком стукав; в очах— жовто, чорно; а в ушах — пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку... Ходить поміж возами, попід крамницями — роздивляється, слухає... Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..

— Знаєте? — питає, усміхаючись, один великопо-місний панюга другого.

— Знаю, знаю...

— Синок не уступить батюшці...

— Та кий біс, не то він? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!

— Ото їм — всесословність! Хотіли рівноправності, — оце їх і порівняли... А то справді — всяка наволоч дере ніс угору... Нехай же тепер знають!..

— Оце самоуправа!! — запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду. — Чули про налог?

— Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе — ще далі...

— Оце так! — підскакує третій полупанок. — Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вічі казали: хто має на десять рублів, — з того бери руб, а хто на тисячу — копійкуі А тепер, при самоуправі, діждали...

— Їм що? — четвертий каже. — Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики — та й ні гадки!..

— А нашому братові — дошкуля, до самих печінок доходить... — веде річ перший.

— Та ще як дошкуля! — піддержує третій: — такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер... біда та й годі!.. А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Ні за ласку, ні за гроші... Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана...

— Це розбій! це — здирство панське!! — чує Чіпка — гукають селяни під яткою.

— А бач? — не я казав? — пристає до старшини підпивший староста. — Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати... Цар людей одібрав, цар волю дав... Хіба ж їх так і випустити? Егеж!.. Коли не роблять, — хай же хоч платять!

— То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, — бідкаються козаки.

Чіпка все це чує, — і кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце... Він слухає... До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки... Злом пашить лице його; злом світять очі, аж поблід від злості, аж руки трусяться...

— Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі... Нікому за його оступитися! Вони себе знають... своє панське кодло знають... А мужик — віл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, — та знову запрягай... поки не впаде в борозні... А тоді здери з його шкуру на чоботи... Прокляті! Чорти, а не люди!

Чіпка кричав, розмахував руками;' гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово, підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.

— Що це ви робите? — спитав він Чіпку.

— Як—що?

— Та де ж? ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...

—Щоб вони не діждали його брати! — грякнув Чіпка.

— Чого це ти так розкричався? га? — перемінив становий річ, розсердившись. — Чого ти людей бунтуєш?

— То ви їх бунтуєте, а не я! — одрізав Чіпка.

Сторінка 73

Назад Далі

1....71 72...74 75...78

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.