Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 9

— Не знаю. А брехав?

— Та я краще грязюки з’їв би, — обурено мовив Гассан.

— Та ну! Справді так і зробив би?

Він кинув на мене збентежений погляд.

— Як зробив би?

— Ну, з’їв би грязюки, якби я тобі наказав, — відповів я. Знав, що поводжуся жорстоко, як і тоді, коли дражню його, бо він не розуміє якогось довгого слова. Та було в збиткуванні з Гассана щось захопливе, хоч і хворобливе. Щось подібне я відчував, коли ми з ним, забавляючись, мучили комах. Але тепер він був мурашкою, а я тримав лупу.

Його очі довго вдивлялися в моє обличчя. Ми сиділи собі, двоє хлопчаків під кривою вишнею, аж зненацька подивилися, по-справжньому подивилися, один на одного. І ось воно, знову: Гассанове обличчя змінилося. Може, не змінилося, тобто не насправді змінилося, але раптом у мене виникло відчуття, ніби я бачу два обличчя: одне — добре знайоме, мій перший спогад, а от друге лице спливало звідкілясь із глибини. Я вже бачив таке раніше і щоразу був трохи вражений. Те друге обличчя з’являлося лише на частку секунди, проте цього вистачало, щоб викликати в мене незатишне відчуття, ніби я вже стикався з ним раніше. Потім Гассан моргав і знову ставав собою. Звичайним Гассаном.

— Якщо ти накажеш, то їстиму, — нарешті сказав він, дивлячись просто на мене.

Я понурив очі. Навіть тепер мені важко дивитися просто в обличчя таким, як Гассан, — людям, які кажуть тільки те, що думають.

— Але мені цікаво, — додав він, — чи справді ти наказав би мені таке?

Отак запросто Гассан влаштував і мені маленьке випробування. Я хотів подражнитися і випробувати його на вірність, а він дражнився, перевіряючи мою чесність.

Дарма я почав цю розмову. Силувано всміхнувся.

— Не будь дурнем, Гассане. Ясно, що ні.

Гассан усміхнувся у відповідь. Та його усмішка силувана не була.

— Знаю, — сказав він.

Прикметна риса людей, які кажуть тільки те, що думають. Вони вважають, що всі інші роблять так само.

— Онде він, летить, — промовив Гассан, показуючи в небо.

Підвівся і ступив кілька кроків ліворуч. Я глянув угору і побачив змія, що стрімко знижувався просто до нас. Почув кроки, крики і суперечки ловців, які сюди наближалися. Але вони тільки гаяли час. Тому що Гассан стояв, широко розкинувши руки, усміхався і чекав на змія. І хай Господь (якщо він, звісно, існує) осліпить мене на місці, якщо я брешу, та змій просто собі впав у його розкриті руки.

Востаннє я бачив, як Гассан ловить змія, взимку 1975-го.

Зазвичай у кожній околиці влаштовували власні змагання. Але того року турнір був у моєму районі, Вазір-Акбар-Хані, а до участі запросили ще декілька: Карт-е-Чар, Карт-е-Парван, Мекро-Раян і Кот-е-Санґі. Хоч куди поткнися, а тільки й розмов було, що про майбутні змагання. Подейкували, буцімто намічається найбільший турнір за минулі двадцять п’ять років.

Одного зимового вечора, коли до визначного змагання залишалося всього чотири дні, ми з бабою сиділи в його кабінеті на туго набитих шкіряних кріслах при світлі каміна. Попивали чай, розмовляли. Алі подав вечерю трохи раніше — картоплю та рис із приправленою карі цвітною капустою — і пішов до Гассана спати. Баба натоптував люльку, а я збирався просити його, щоб він розповів історію про ту зиму, коли зграя вовків спустилася з гератських гір і змусила всіх сидіти по домівках аж цілий тиждень. І тут батько чиркнув сірником і знічев’я сказав:

— Мабуть, ти виграєш цьогорічний турнір? Як думаєш?

А я не знав, що й думати. Чи що казати. Може, так і станеться? Може, батько щойно тайкома дав мені ключ? Мені добре вдавалося збивати зміїв. Навіть дуже добре. Кілька разів я наближався до перемоги в зимовому турнірі — якось аж опинився у фінальній трійці. Та наблизитися і виграти — не одне й те саме, правда ж? Баба не наближався. Він вигравав, тому що переможці виграють, а решта просто розходиться. Батько звик до перемог, він брав гору в усьому, чого прагнув. Хіба ж він не мав права очікувати того самого від сина? А якщо лишень уявити, що я справді виграю...

Баба курив люльку і говорив. А я вдавав, що слухаю. Але насправді зовсім не слухав — не міг, тому що безневинний батьків коментар посіяв зернятко в моїй голові: впевненість, що цієї зими я виграю турнір. Я збирався перемогти. Інакше й бути не могло. Я виграю, я впіймаю останнього змія. А потім принесу його додому та покажу бабі. Доведу йому раз і назавжди, що його син гідний поваги. Тоді, можливо, я нарешті перестану бути привидом у цьому будинку. І я вже полинув у мрії: уявив розмови та сміх за обідом — замість тиші, яку лише деколи порушує брязкіт столового срібла та принагідне бурчання. У моїй уяві поставало, як ми в п’ятницю їдемо батьковою машиною в Пагман, зупиняючись дорогою біля озера Карґа, щоб перекусити смаженої форелі з картоплею. Або як ми йдемо в зоопарк, щоб подивитися на лева Марджана, і баба, можливо, навіть не позіхає і не зиркає раз у раз на свій годинник. Хтозна, може, баба прочитає одне з моїх оповідань. Я написав би для нього сотню, якби він прочитав бодай одненьке. Можливо, він, як і Рахім-хан, називатиме мене «Амір-джан». І, можливо, я лише припускаю, батько нарешті пробачить мені вбивство матері.

Баба розповідав, як колись, такого ж відповідального дня, підрізав чотирнадцять повітряних зміїв. Я усміхався, кивав, сміявся, коли треба, але не чув практично ні слова. Тепер у мене була місія. І я не міг підвести бабу. Цього разу аж ніяк не міг.

Увечері напередодні турніру неабияк сніжило. Ми з Гассаном сиділи за курсі та грали в панджпар, а вітер шарпав гілки дерев, і вони стукали в наше вікно. Того дня я попросив Алі зробити для нас курсі: поставити електрообігрівач під невисокий столик і накрити столик важкою стебнованою ковдрою. Довкола столика Алі розклав матраци й подушки — так щедро, що там могло б усістися, заховавши ноги, зо двадцятеро людей. У такі сніговійні дні ми з Гассаном зазвичай зручно вмощувалися за курсі та грали в шахи чи карти — здебільшого в панджпар.

Я побив Гассанову бубнову десятку, потім виклав двох валетів і шістку. У сусідній кімнаті, у своєму кабінеті, баба обговорював справи з Рахімом-ханом і ще кількома чоловіками — серед них я впізнав і Ассефового батька. За стіною чутно було скреготливий голос ведучого новин на «Радіо Кабул».

Гассан побив шістку та забрав валетів. По радіо Дауд-хан повідомляв щось про іноземні інвестиції.

— Він каже, що колись і в Кабулі буде телебачення, — сказав я.

— Хто?

— Дауд-хан, ти, бамбуло, наш президент.

Гассан хихикнув.

— Кажуть, в Ірані воно вже є, — відповів.

Я зітхнув.

— Ох вже ці іранці...

Для багатьох хазарейців Іран був чимось священним — гадаю, тому що більшість іранців була шиїтами, як і хазарейці. Та я добре пам’ятав те, що сказав того літа про іранців мій учитель: вони широко всміхаються і єлейно говорять, але, поплескуючи тебе по плечі однією рукою, другою витягають з твоєї кишені гаманець. Я розповів про це бабі, а він сказав, що мій учитель — один із заздрісних афганців, які не можуть змиритися з тим, що Іран здобуває дедалі більшу владу на теренах Азії, а тим часом нашу країну, Афганістан, більшість людей у світі навіть на карті знайти не зможе. «Таке боляче говорити, — сказав він, стенувши плечима, — але хай краще болить правда, ніж утішає брехня».

— Колись я тобі його куплю, — промовив я.

Гассанове обличчя засяяло.

— Телевізор? Чесно?

— Аякже. І то навіть не чорно-білий. Тоді ми вже, мабуть, виростемо. Але я роздобуду для нас два телевізори. Один тобі, другий собі.

— Я поставлю свій на столі, на тому, де лежать мої малюнки, — сказав Гассан.

Від його слів мені стало якось трішки сумно. Сумно через те, ким був Гассан і де він жив. Він просто прийняв той факт, що до старості житиме у своїй глиняній хижці на подвір’ї — так само, як і його батько. Я витягнув останню карту, розіграв пару королев і десятку.

Гассан забрав королев.

— Думаю, завтра ага-сагіб дуже тобою пишатиметься.

— Справді так думаєш?

— Іншалла, — сказав Гассан.

— Іншалла, — луною повторив я, хоча «якщо на те Божа воля» звучало з моїх вуст не надто переконливо. І це була ще одна Гассанова риса. Він був такий збіса праведний, що ти при ньому завжди чувся ошуканцем.

Я побив його короля та розіграв свою останню карту — хрестового туза. Він мусив його забрати. Я переміг, але, коли тасував колоду для нової гри, раптом відчув невиразну підозру, що Гассан дозволив мені перемогти.

— Аміре-ага?

— Що?

Сторінка 9

Назад Далі

1....7 8...10 11...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.