Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 8

— Ох, — повторив.

— Розумію, подарунок незвичний, — озвався баба. — І, мабуть, ти сподівався на щось інше, але цей подарунок буде з тобою довіку.

— Ох, — сказав Гассан. Облизав губи. Прочистив горло. — Ага-сагіб, а це... це...

— Хвилинна справа, — втрутився лікар Кумар, лагідно всміхаючись. — Зовсім не болітиме. Власне, я дам тобі спеціальні ліки, і ти геть нічого не пам’ятатимеш.

— Ох, — знову сказав Гассан. І полегшено всміхнувся у відповідь. Бодай трохи полегшено. — Я не боюся, ага-сагіб, я просто...

Гассана можна було обдурити, а от мене — ні. Я знав: коли лікарі кажуть, що не болітиме, значить, ти в халепі. З жахом пригадав процедуру обрізання, яку відбув рік тому. Лікар тоді сказав мені дослівно те саме, запевнив, що зовсім не болітиме. Але коли вночі перестало діяти знеболювальне, відчуття було таке, ніби до плоті приклали розпечене до червоного залізо. Я ніяк не міг зрозуміти, чому баба зволікав, аж доки мені виповнилося десять, і так йому цього й не пробачив.

Тепер же мені хотілося теж мати якийсь шрам, щоб викликати в батька співчуття. Так нечесно! Гассан нічим не заслужив ласки баби — він просто народився з дурнуватою заячою губою.

Операція минула вдало. Спершу ми всі були трохи вражені, коли з Гассана зняли пов’язки, але продовжували всміхатися, як наказував лікар Кумар. Було нелегко, тому що верхня губа Гассана скидалася на розбухле криваве місиво. Я думав, що Гассан закричить від жаху, коли медсестра простягнула йому люстерко. Алі тримав його за руку, доки той довго й уважно роздивлявся своє відображення. Потім щось нерозбірливо пробурмотів. Я наблизив вухо до його вуст. Гассан зашепотів знову:

— Ташаккор.

Тобто дякую.

Відтак його губи скривилися, і я тут же збагнув, що це значить. Гассан усміхався. Так само, як і тоді, коли з’явився на світ з материного лона.

Набряк спав, рана з часом загоїлася. Невдовзі то була лишень нерівна рожева лінія, що тяглася вгору від губи. До наступної зими залишився тільки шрам. І в цьому вся іронія. Тому що наступної зими Гассан перестав усміхатися.

Розділ шостий

Зима.

Щороку в перший день снігопаду я роблю те саме: виходжу з будинку рано-вранці, просто в піжамі, від холоду сам себе обіймаючи. Бачу алею, батькову машину, мури, дерева, верхівки дахів і пагорби — все вкрите товстою сніговою ковдрою. Всміхаюся. Небо блакитне, без жодної хмарки, а сніг такий білий, що аж очі пече. Запихаю жменю свіжого снігу собі до рота та прислухаюся до глухого безгоміння, яке порушується лише карканням ворон. Потім босоніж спускаюся східцями ґанку та гукаю Гассана, щоб він вийшов і теж усе це побачив.

У Кабулі зиму любили всі дітлахи, ну принаймні ті, чиї батьки могли собі дозволити хорошу чавунну піч. З однієї простої причини: на час холодів зачиняли школу. Зима означала для мене кінець ділення в стовпчик і згадування столиці Болгарії та початок тримісячного періоду гри в карти з Гассаном біля пічки, безплатних російських фільмів щовівторка в Кінопарку, курми[22] з солодкою ріпою та рисом на обід після ранкового ліплення сніговиків.

І повітряних зміїв, аякже. Пора запускання повітряних зміїв. Та ловлення.

Для кількох нещасних дітей зима, однак, не означала чарівного завершення шкільного року. Бо були в нас іще так звані добровільні зимові курси поглибленого навчання. Ніхто з моїх знайомих не бажав добровільно їх відвідувати, тому батьки «добровольствували» замість них. Мені поталанило — баба до такого не вдавався. Пригадую собі одного малого, Ахмада, який жив навпроти нас. Його батько, здається, був якимось лікарем. Ахмад хворів на епілепсію, постійно носив вовняну камізельку й окуляри в чорній оправі та частенько ставав жертвою Ассефа. Щоранку я спостерігав з вікна спальні, як їхній служник-хазареєць розкидає лопатою сніг на під’їзній алеї, щоби звільнити шлях для чорного «опеля».

Я конче мусив побачити, як Ахмад з батьком сідає в авто (Ахмад у звичній камізельці та зимовому пальті, з повним портфелем книжок і олівців). А дочекавшись, коли вони виїдуть і повернуть за ріг, застрибував назад у ліжко. Лежав у фланелевій піжамі, вкрившись ковдрою мало не з головою, і дивився крізь шибу на снігові шапки північних пагорбів. Дивився й дивився, доки знову поринав у сон.

Я любив кабульські зими. Любив за м’яке нічне стукотіння сніжинок у вікно, за хрускіт свіжого снігу під чорними тумаками, за тепло чавунної пічки, особливо коли у дворах і на вулицях скреготав вітер. Але найбільше за те, що коли замерзали дерева й дороги сковувала ожеледиця, лід між мною та батьком хоч трохи розтавав. А все завдяки повітряним змія. Ми з бабою жили в одному будинку, але в зовсім різних світах. І повітряні змії були єдиним перетином наших світів, хоч і з аркуш паперу завтовшки. Щозими між районами Кабула відбувався турнір — битва повітряних зміїв. І для кожного хлопця, який жив у Кабулі, день цього турніру, без сумнівів, був апогеєм холодної пори року. Я ніколи не спав у ніч напередодні турніру. Перекочувався з боку на бік, бавився в театр тіней на стіні, навіть сидів у темряві на балконі, загорнувшись у ковдру. Почувався, ніби солдат, що намагається заснути в траншеї вночі перед вирішальним боєм. Власне, десь так воно й було. У Кабулі вийти на битву повітряних зміїв означало практично те саме, що й піти на війну.

Як і на всякій війні, до битви потрібно було готуватися. Певний час ми з Гассаном майстрували повітряних зміїв самі. Цілу осінь заощаджували кишенькові гроші, які нам видавали щотижня: кидали їх у порцелянового коника, що його баба привіз якось із Герата. Коли ж завівали зимові вітри і сніг сипався великими пластівцями, ми відмикали замочок на кониковому животі. Йшли на базар, купували бамбук, клей, шпагат і папір. Потім щодня по кілька годин шліфували бамбук для центральної та перпендикулярної планок, відтак обтягували каркас тонесеньким папером, щоб змій легко набирав висоту і маневрував. Ну і ще, звісно, треба було зробити шворку, або тар. Якщо вважати повітряного змія нашою бойовою гвинтівкою, то тар — мотузка зі спеціальним покриттям для підрізання інших зміїв — був кулею в її стволі. Тож ми виходили на подвір’я та пропускали майже п’ятсот футів шпагату через силікатний клей. Відтак вішали його між дерев, щоби висох. А наступного дня намотували готову до бою шворку на дерев’яну котушку. Щороку, коли сніг уже танув і наставала пора весняних дощів, усі хлопці Кабула мали на пальцях легендарні горизонтальні порізи — після зимових битв повітряних зміїв. Пригадую, як ми з однокласниками першого ж навчального дня збиралися де-небудь разом і порівнювали бойові шрами. Порізи пекли та не загоювалися по кілька тижнів, але я не зважав. Вони нагадували про улюблену пору року, що завжди так швидко минала. Потім староста дмухав у свисток, і ми вервечкою крокували до класів, уже сумуючи за зимою, бо назустріч нам сунула примара ще одного довгого навчального року.

Проте доволі швидко стало зрозуміло, що запускаємо зміїв ми з Гассаном краще, ніж майструємо. Той чи той недолік у втіленні наших задумів визначав долю змія. Тому баба почав водити нас до Сайфо, в якого повітряного змія можна було купити. Сайфо, старий сліпець, жив по сусідству і за фахом був мучі — швець, який ремонтує взуття. А ще він був найвідоміший у місті майстер повітряних зміїв і працював у крихітній халупці на Джаде Майванд — залюдненій вулиці на південь від багнистих берегів річки Кабул. Пригадую, як доводилося навколішки заповзати в крамничку завбільшки з в’язничну камеру, а потім ще й піднімати люк і спускатися кількома дерев’яними східцями, щоб нарешті потрапити у вогкий підвал, де Сайфо зберігав таких жаданих повітряних зміїв. Баба купував нам по три однакових змії та котушки з підготованою мотузкою. Якби я передумав і попросив собі більшого та красивішого змія, баба не відмовив би, але точнісінько такого ж купив би й Гассанові. Інколи мені хотілося, щоб усе було не так. Хотілося, щоб він хоч іноді ставився до мене як до улюбленця.

Зимові бої повітряних зміїв — то давня афганська традиція. Битва розпочиналася рано-вранці та завершувалася лише тоді, коли в небі лишався єдиний — переможний — змій (пригадую, якогось року турнір тривав навіть затемна). Дорослі збиралися на хідниках і дахах, щоб підтримати своїх дітей. Змагальники заповнювали вулиці, натягували та відпускали шворки зміїв, косилися вгору, на небо, у пошуках якомога вигіднішої позиції, щоби перетяти мотузку супротивника. Кожен боєць мав помічника — у мене був Гассан, — який тримав котушку та відпускав шворку.

Одного разу розбишакуватий малий індієць, який нещодавно перебрався з сім’єю в нашу околицю, розповів, що в його рідному місті бої повітряних зміїв мають чіткі правила та інструкції. «Ми граємо на обгородженій місцевості та мусимо стояти під правильним кутом до вітру, — гордо сказав він. — А алюмінієві шворки заборонені».

Ми з Гассаном перезирнулися. І розреготалися. Малий індієць скоро засвоїть те, що трохи раніше вже засвоїли британці, а наприкінці 1980-х змушені будуть засвоїти росіяни: афганці — народ незалежний. Афганці плекають традиції, але зневажають правила. Так було й у бою повітряних зміїв. Правила прості: жодних правил не існує. Запускай змія. Збивай супротивників. Хай щастить!

Але це ще не все. Справжня розвага починалася, коли повітряного змія підрізали. Тоді до гри долучалися ловці — діти, які бігли за змієм, поки той, вільно гнаний вітром у небі понад містом, спіраллю приземлявся в полі, падав на чиєсь подвір’я, на дерево чи гребінь даху. Гонитва була запекла; зграї ловців роїлися на вулицях, проштовхуючись один повз одного, наче ті іспанці, про яких я колись читав, — ті, що тікають від биків. Якогось року сусідський малий, щоб дістати змія, видерся аж на сосну. Та гілка хруснула під його вагою, і він пролетів тридцять футів. Зламав спину й уже ніколи не звівся на ноги. Але впав він зі змієм у руках. А коли вже ловець упіймав змія, ніхто не має права його відібрати. І це було не правило. Це традиція.

Найбільш жаданим призом для ловців був останній змій, збитий на зимовому турнірі. Такий почесний трофей вішали над каміном, щоб хизуватися перед гостями. Коли небо очищувалося й у ньому залишалися тільки два змії-суперники, кожен ловець готувався скористатися нагодою і запопасти цей приз. Кожен знаходив собі місце, яке мусило б дати фору. М’язи напружувалися до межі. Шиї витягувалися. Очі примружувалися. Зав’язувалися бійки. А коли останнього змія таки підрізали, починалося справжнє пекло.

Роками я бачив багатьох хлопців, які ловили повітряних зміїв. Проте Гассан був найкращий з усіх відомих мені ловців. Мене щоразу дивувало, як він примудряється завчасно опинитися саме там, де приземлиться змій, — так, ніби Гассана вів якийсь внутрішній компас.

Пригадую, як ми запускали повітряного змія одного хмарного зимового дня. Я гнався за ним повз сусідські двори, перестрибував через канави, маневрував вузькими вуличками. Гассан був молодший за мене на рік, проте біг швидше, а я потроху відставав.

— Гассане! Чекай! — кричав я, дихаючи уривчасто і гаряче.

Він крутнувся вихором і махнув рукою.

— Сюди! — гукнув і миттю зник за наступним рогом.

Я подивився вгору й побачив, що ми біжимо геть не туди, куди відносило нашого змія.

— Він тікає! Ми біжимо не в той бік! — закричав я.

— Вір мені! — почувся Гассанів голос попереду.

Я добіг до рогу і побачив, як Гассан мчить, схиливши голову і навіть не дивлячись у небо, а на спині в нього сорочка аж просякла потом. Я перечепився через камінь і впав — був не лише повільніший за Гассана, а й незграбніший, тому завжди заздрив його природному атлетизму. Зіп’явшись на ноги, краєм ока помітив, як Гассан зникає за черговим рогом вулиці. Я пошкутильгав за ним — побиті коліна раз у раз прошивало болем.

Врешті ми опинилися аж на борознистій брудній дорозі поблизу середньої школи Істікляль. З одного боку дороги було поле, де влітку вирощували салат-латук, з другого — ряд вишневих дерев. Гассан сидів, схрестивши ноги, під деревом і наминав сухі ягоди шовковиці просто зі жмені.

— Що ми тут робимо? — я захекався, а шлунок скрутило від нудоти.

Гассан усміхнувся.

— Аміре-ага, посидь зі мною.

Я бухнувся на землю поруч із ним і, зовсім задиханий, розкинувся на тоненькій латці снігу.

— Ти марнуєш час. Змій полетів у інший бік, хіба ж ти не бачив?

Гассан кинув у рот ягоду шовковиці.

— Зараз прилетить, — тільки й сказав.

Я ледве дихав, а в його голосі не було ані нотки втоми.

— Звідки ти знаєш? — запитав я.

— Знаю.

— Як ти можеш знати?

Гассан повернувся до мене. З його лисої голови скотилося кілька горошинок поту.

— Аміре-ага, чи я тобі колись брехав?

І тут я раптом надумав трохи позбиткуватися.

Сторінка 8

Назад Далі

1....6 7...9 10...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.