Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 69

Чи щасливий був фінал — ось що всі вони хотіли дізнатися.

Якби сьогодні хтось запитав мене, чи завершилася наша із Гассаном і Сограбом історія щасливо, я не знав би, що відповісти.

Та хіба хтось знав би?

Зрештою, життя — не індійське кіно. Зендеґі міґзара — полюбляють казати афганці. Життя триває, і байдуже, чи то початок, чи кінець, чи каміяб, чи най-кем, чи криза, чи катарсис — життя просто рухається вперед, як повільний запилюжений караван кочі.

Я ніколи не зміг би відповісти на це запитання. Навіть попри крихітне диво, що сталося минулої неділі.

Ми приїхали додому приблизно сім місяців тому, теплого серпневого дня 2001-го. В аеропорту нас зустріла Сорая.

Я ще ніколи не був без неї так довго, але зрозумів, як сильно скучив, лише тоді, коли вона обвила руками мою шию і я вдихнув яблучний аромат її волосся.

— Ти й досі вранішнє сонце моєї ялди, — прошепотів.

— Що?

— Не зважай.

Я поцілував її у вухо. Потім вона нахилилася, щоб зрівнятися із Сограбом. Узяла його за руку й усміхнулася.

— Солям, Сограбе-джан, я твоя хала Сорая. Ми дуже на тебе чекали.

Я дивився, як вона всміхається Сограбові, як у її очах бринять сльози, і уявив на мить, якою матір’ю могла б стати моя дружина, якби лоно її не зрадило.

Сограб почовгав ногами та відвів погляд.

Сорая переробила кабінет нагорі на спальню для Сограба. Коли вона відвела його туди, він сів на краєчку ліжка. На простирадлі кольору індиго були зображені яскраві повітряні змії. На стіні біля вбиральні Сорая зробила спеціальну лінійку — позначила фути та дюйми, щоб стежити, як підростає Сограб. А в головах його ліжка стояв плетений кошик з книжками, іграшковим паротягом і коробкою акварельних фарб.

Сограб був у простій білій футболці та нових джинсах, які я придбав йому перед відльотом з Ісламабада. Футболка вільно звисала на його кістлявих сутулих плечах. Обличчя хлопчика так і не повернуло своїх барв, а під очима лежали чорні кола. Він дивився на нас так само апатично, як і на тарілки з вареним рисом, що йому за розкладом приносили в лікарні.

Сорая запитала, чи подобається Сограбу кімната. Я помітив, що дружина намагається не звертати уваги на його зап’ястки, та її погляд усе одно раз у раз падав на нерівні рожеві шрами на хлопчиковій шкірі. Сограб понурив голову. Запхав руки попід стегна і мовчав. А потім поклав голову на подушку, і вже хвилин за п’ять ми з Сораєю, стоячи у дверній проймі, почули, як він посопує.

Ми теж пішли в ліжко, і Сорая заснула, поклавши голову мені на груди. А я лежав у темряві кімнати з розплющеними очима — до мене повернулося безсоння. Лежав із розплющеними очима. Сам на сам зі своїми демонами.

Однієї ночі я крадькома вибрався з ліжка та ввійшов у Сограбову кімнату. Стояв і дивився на хлопця, а тоді зауважив, що з-під його подушки щось стирчить. Витягнув. То було поляроїдне фото, яке спершу належало Рахіму-хану, а потім я подарував його Сограбові — тієї ночі, коли ми сиділи біля мечеті шаха Фейсала. Знімок, де Гассан і Сограб стоять пліч-о-пліч, мружаться від сонця й усміхаються так, неначе світ — прекрасне і справедливе місце. Цікаво, скільки Сограб пролежав у ліжку, розглядаючи фото та крутячи його в руках?

Я дивився на світлину. «Твій батько розривався навпіл», — написав мені в листі Рахім-хан. Я був правомірною, схваленою суспільством, законною половиною, мимовільним утіленням його провини. А ось на фото Гассан, з беззубою усмішкою та залитим сонцем обличчям. Друга половина баби. Неправомірна, позбавлена привілеїв. Половина, що успадкувала все чисте й шляхетне. І цілком імовірно, що саме цю половину баба, піддавшись глибинним пориванням серця, вважав своїм справжнім сином.

Я тихенько поклав фото туди, звідки взяв. А потім раптом зрозумів: думка про те, що баба вважав Гассана своїм справжнім сином, не допекла мені.

Зачиняючи двері Сограбової кімнати, я міркував про те, що, мабуть, саме так і вибруньковується прощення — не під фанфари прозріння, а коли біль, зібравши пожитки, тихцем вислизає геть посеред ночі, нікому нічого не кажучи.

Наступного вечора до нас завітали генерал і хала Джаміля. У хали була нова зачіска — коротко підстрижене темно-руде волосся, уже не такого яскравого відтінку, як раніше. Вона вручила Сораї тарілку з посиланим мигдалем мегутом[113], який принесла на десерт. Побачила Сограба та засяяла усмішкою.

— Машалла! Сорая-джан розповідала, що хлопчик дуже хоштіп, але наживо ти, Сограбе-джан, ще симпатичніший! — хала Джаміля дала йому синій гольф і пояснила: — Сплела власноруч. Наступної зими, іншалла, буде якраз на тебе.

Сограб узяв гольф.

А генерал сказав лише:

— Вітаю, юначе.

Він обома руками спирався на ціпок і розглядав Сограба так, мовби то був якийсь незвичний елемент домашнього інтер’єру.

Я мусив відповісти на зливу запитань від хали Джамілі про мої травми — заздалегідь попросив Сораю сказати батькам, нібито мене пограбували. Запевняв халу, що з часом усе загоїться, що скоби витягнуть за кілька тижнів і я знову зможу їсти її страви, і що так, я спробую повтирати в шрами перетертий із цукром сік ревеню, щоб вони швидше розсмоктувалися.

Поки Сорая з матір’ю накривала на стіл, ми з генералом сиділи у вітальні та попивали вино. Я ділився з ним враженнями про Кабул і талібан. Він слухав і кивав, поклавши ціпок на коліна, або цокав язиком, коли я, приміром, розповідав йому про чоловіка, який продавав свій протез ноги. Про страту на стадіоні Ґазі та історію з Ассефом я розказувати не став. Генерал розпитував про Рахіма-хана, з яким він, мовляв, кілька разів перетинався в Кабулі, та скрушно похитав головою, коли дізнався про його хворобу. Однак протягом усієї розмови погляд тестя раз по раз падав на Сограба, який спав на канапі. Ми начебто кружляли довкола того, що його насправді цікавило.

Кружляння врешті припинилося під час вечері — генерал раптом поклав виделку та запитав:

— Отже, Аміре-джан, ти поясниш нам, чому привіз цього хлопчика?

— Ікбал-джан! Що це за запитання?! — зойкнула хала Джаміля.

— Доки ти светри плетеш, люба моя, мені доводиться дбати про те, як сприймає нашу родину громада. А люди питатимуть. Люди захочуть знати, чому з нашою донькою живе хазарейський хлопчик. І що я маю їм казати?

Сорая впустила ложку. Повернулася до батька.

— Можеш сказати їм...

— Усе гаразд, Сорає, — втрутився я, беручи її за руку. — Усе гаразд. Генерал-сагіб має рацію. Люди справді питатимуть.

— Аміре... — почала було вона.

— Усе гаразд, — я повернувся до генерала. — Розумієте, генерале-сагіб, мій батько переспав з дружиною свого служника. Та завагітніла й народила сина, якого назвали Гассаном. Тепер Гассан мертвий. А хлопчик, що спить на канапі, — його син. Мій племінник. Отак і кажіть людям, якщо вони питатимуть.

Усі на мене витріщилися.

— І ще дещо, генерале-сагіб. Ніколи більше не називайте його при мені «хазарейським хлопчиком». У цього хлопчика є ім’я, його звати Сограб.

До кінця вечері ніхто з нас не вимовив ані слова.

Було б помилкою назвати Сограба тихим. Тихий — це умиротворений. Урівноважений. Тихий той, хто в житті скрутив на мінімум кнопку гучності.

А той, хто мовчить, натиснув на кнопку «вимкнути». І вимкнув. Усе до останнього звуку.

Сограбова мовчанка не була виявом переконань чи протестом, не була вираженням поглядів через безмовність. То було мовчання істоти, що забилася в темний куток і загорнулася в ковдру, як у кокон.

Сограб не так жив із нами, як займав простір. І то крихітний клаптик. Інколи — на ринку чи в парку — я зауважував, що люди його практично не помічають, ніби хлопчика не існує. А якось я й сам його не помітив: шукав книжку, аж раптом збагнув, що Сограб увійшов у кімнату та сів навпроти мене, а я навіть не звернув на це уваги. Він ходив так, ніби боявся залишити по собі сліди. Рухався так, щоб і повітря не сколихнулося. Однак здебільшого він спав.

На Сораю ця його мовчанка теж тиснула. Коли я з Пакистану розмовляв із нею по міжконтинентальній лінії, вона розповідала, що планує для Сограба. Плавання. Футбол. Боулінг. Але тепер вона проходила повз його кімнату і щоразу мигцем зауважувала ні разу не розгорнуті книжки в плетеному кошику, зростомір без позначок, так і не складений пазл — усі ці речі нагадували їй про те, яким могло би бути наше життя. Нагадували про мрію, яка зав’яла в пуп’янку. Проте страждала не лише Сорая. У мене теж були нездійснені мрії.

Сограб мовчав, а світ довкола — ні. Одного вівторкового ранку минулого вересня було зруйновано вежі-близнюки — за одну ніч світ змінився. Зненацька скрізь і всюди замайоріли американські прапори: на антенах жовтих таксі, що вихляли поміж транспорту, на вилогах одягу перехожих, що рівномірним потоком просувалися тротуарами, навіть на засмальцьованих шапках сан-франциських жебраків, що тулилися попід навісами мистецьких галерейок чи крамничок з відкритими вітринами. Одного разу я проходив повз Едіт — безпритульну, яка щодня грала на акордеоні на розі вулиць Саттер і Стоктон, — і помітив наліпку з американським прапором навіть на футлярі її інструмента.

Невдовзі після тих горезвісних нападів Америка почала бомбардувати Афганістан, увійшов Північний альянс, і талібан, мовби зграйка щурів, кинувся врозтіч по печерах. І от уже тут, у США, стоячи в чергах по продукти, люди балакали про міста мого дитинства: Кандагар, Герат, Мазарі-Шаріф. Коли я був зовсім маленький, баба повіз нас із Гассаном у Кундуз. Я не дуже добре пам’ятаю ту подорож, хіба як ми сиділи в тіні акації, по черзі сьорбали свіжий кавуновий сік із глиняного горнятка та змагалися, хто далі плюне зернятко. А тепер Ден Разер[114], Том Брокау[115] і відвідувачі «Старбаксу», посьорбуючи лате, обговорювали битву під Кундузом — останньою твердинею талібів на півночі. Того грудня пуштуни, таджики, узбеки і хазарейці зібралися в Бонні та під пильним наглядом ООН розпочали процес, який колись, можливо, покладе край понад двадцятирічному бідуванню їхньої ватан. Увесь світ побачив каракулеву шапку та зелений чапан Гаміда Карзая[116].

Однак Сограб жив сновидою і нічого не помічав.

Сторінка 69

Назад Далі

1....67 68...70 71...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.