|
Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 68 Я видобув з паперового пакета, який стояв у мене в ногах, примірник «Шах-наме», придбаний у перській книгарні. Показав Сограбу обкладинку.
— Я читав цю книжку твоєму тату, коли ми були малими. Ми піднімалися на пагорб неподалік від нашого дому, всідалися під гранатовим деревом...
Я затнувся. Сограб знову дивився у вікно. Я силувано всміхнувся.
— Твоєму батьку найбільше подобалася історія про Рустама і Сограба. Власне, тому тебе так і назвали, хоча ти це, звісно, знаєш, — я замовкнув, бо почувався ідіотом. — Він мені розповів у листі, що то і твоя улюблена історія, тож я вирішив її тобі почитати. Хочеш?
Сограб заплющив очі. І затулив їх рукою зі синцем.
Я розгорнув книжку на сторінці, кутик якої загнув ще в таксі.
— Отже... — сказав і раптом уперше замислився про те, що ж собі подумав Гассан, коли нарешті сам прочитав «Шах-наме» і виявив, скільки разів я його обдурював. А тоді прочистив горло й узявся читати: — «Тепер послухай про битву Сограба і Рустама. Це розповідь, повна сліз... І сталося так, що одного дня Рустам підвівся з ложа свого, і розум його заполонили знамення. Він обдумував їх...».
Я прочитав майже весь перший розділ, аж до того місця, де Сограб приходить до своєї матері, саманганської принцеси Тагміне, і вимагає, щоб вона сказала, хто його батько. І згорнув книжку.
— Читати далі? Там скоро будуть битви, ти ж пам’ятаєш? Сограб поведе військо в Іран, на Білу фортецю. То як, продовжувати?
Хлопчик поволі похитав головою. Я кинув книжку в паперовий пакет.
— Гаразд, — сказав, підбадьорений хоч якоюсь реакцією з його боку. — Тоді, напевне, продовжимо завтра. Як ти почуваєшся?
Сограб розтулив рота і видав хрип. Лікар Наваз попереджав, що так може бути через дихальну трубку, яка подразнила голосові зв’язки. Хлопчик облизав губи і спробував ще раз:
— Стомився.
— Розумію. Лікар Наваз так і передбачав...
Він похитав головою.
— Що, Сограбе?
Той скривився, а потім відповів хрипко, майже пошепки:
— Стомився від усього.
Я зітхнув і гепнувся на стілець. Нас розділяла смужка сонячного світла на постелі, і на мить землисто-сіре обличчя хлопчика по той бік світла здалося мені точною копією обличчя Гассана — не того, з яким я бавився в марбли, доки мулла викрикував вечірній азан і Алі кликав нас додому, не того, за яким гнався вниз пагорбом, коли сонце ховалося за глиняні дахи на заході, а того Гассана, якого я востаннє бачив живим, того, що в потоках теплої літньої зливи тягнув свої речі слідом за Алі й закидав їх у багажник машини баби, того, за яким я стежив із залитого дощем вікна своєї кімнати...
Сограб повільно хитнув головою.
— Стомився від усього, — повторив.
— Сограбе, що я можу для тебе зробити? Скажи мені, прошу.
— Я хочу... — почав хлопчик і скривився. Підніс руку до шиї, ніби хотів забрати те, що заважало йому говорити. Мій погляд знову впав на його зап’ясток, міцно обмотаний тугою марлевою пов’язкою. — Я хочу назад у колишнє життя, — врешті видихнув він.
— Ох, Сограбе...
— Хочу до тата і мами-джан. Хочу до Саси. Хочу гратися в саду з Рахімом-ханом-сагібом. Хочу знову жити в нашому домі, — він провів рукою по очах. — Хочу назад у своє колишнє життя...
Я не знав, що сказати й куди подіти погляд, тому втупився у свої долоні. «Твоє колишнє життя, кажеш, — подумав я. — Це ж і моє колишнє життя. Я грався на тому самому подвір’ї, Сограбе. Мешкав у тому самому домі. Але там більше не росте трава, а на під’їзній доріжці стоїть казна-чий джип, і від нього всюди на асфальті бензинові плями. Наше колишнє життя, Сограбе, вже не повернути, а всі, хто були його частиною, або померли, або при смерті. Залишилися тільки ми з тобою. Тільки ти і я».
— На жаль, на таке я не здатен, — нарешті промовив.
— Краще б ви не...
— Будь ласка, не кажи цього.
— ...краще б ви залишили мене у воді...
— Сограбе, не смій так говорити, — сказав я, нахиляючись уперед. — Мені нестерпно це чути.
Я доторкнувся до його плеча, він смикнувся. Відсунувся. Моя рука безвільно впала, і з гіркотою згадалося, що перед тим, як я порушив обіцянку, Сограб тільки-но звик до моїх дотиків.
— Сограбе, я не в змозі повернути тобі колишнє життя, хоча, Богом клянуся, дуже хотів би. Але я заберу тебе з собою. І тоді я прийшов у лазничку сказати саме про це. Тобі дали візу, щоб ти міг полетіти в Америку, жити там зі мною та моєю дружиною. Це правда. Присягаюсь.
Він важко видихнув через ніс і заплющив очі. А я пошкодував про останні слова.
— Знаєш, я накоїв немало такого, про що тепер шкодую, але найбільше, мабуть, жалкую про те, що порушив дану тобі обіцянку. Але я більше так не буду, повір, мені справді страшенно прикро. Я прошу в тебе бахшеш, прошу пробачення. Пробачиш? Зможеш мені пробачити? Зможеш знову мені довіритися? — я понизив голос. — Поїдеш зі мною?
Поки я чекав на відповідь, спогади занесли мене в той давній зимовий день, коли ми з Гассаном сиділи на снігу попід вичахлою безлистою вишнею. Тоді я повівся з Гассаном жорстоко: дражнився і допитувався, чи їв би він грязюку, щоб довести свою вірність. Минуло стільки років, і тепер його син пильно приглядається до мене, приглядається і вирішує, чи вартий я його довіри. Так мені й треба!
Сограб перекотився на бік, спиною до мене. Довго лежав і не озивався. А потім, коли я подумав, що він уже заснув, сказав хрипким голосом:
— Я такий хаста.
Такий зморений.
Я сидів біля його ліжка, поки він заснув. Між нами з Сограбом щось безповоротно змінилося. До зустрічі з адвокатом Омаром Фейсалом у Сограбові очі несміливим гостем поволі поверталося світло надії. А тепер це світло згасло, гість утік, і я гадки не мав, коли він наважиться повернутися. Скільки часу мине, поки Сограб знову всміхатиметься? Поки довірятиме мені. Якщо взагалі довірятиме...
Відтак я вийшов з палати і подався шукати інший готель, навіть не підозрюючи, що наступного разу почую слово із Сограбових вуст майже за рік.
Врешті-решт Сограб так і не пристав на мою пропозицію. І не відхилив її. Але хлопчик знав: щойно з нього знімуть пов’язки та лікарняний одяг, він стане ще одним безпритульним хазарейським сиротою. Хіба в нього був вибір? Куди він міг податися?
Тож я мусив сприйняти за «так» його мовчазний відступ — не прийняття, а поступку людини надто обережної, щоб вирішувати, і надто стомленої, щоб довіряти. Сограб хотів повернутися до колишнього життя. А натомість отримав мене й Америку. Якщо подумати, не така вже й погана доля, та я не міг йому цього сказати. Коли у тебе в голові рояться зграї демонів, думати про перспективу — недозволена розкіш.
Уже через тиждень ми відірвалися від теплої чорної злітної смуги і я перевіз Гассанового сина з Афганістану в Америку — вирвав його з певності сум’яття та вкинув у сум’яття непевності.
Якось, то було 1983-го чи 1984-го, я зазирнув до відеокрамнички у Фрімонті. Я стояв у секції з вестернами, аж ось до мене підійшов якийсь хлопчина і, посьорбуючи кока-колу з паперового стаканчика «7-Елевен», показав на «Чудову сімку» та запитав, чи бачив я цей фільм.
— Так, тринадцять разів, — відказав я. — Там наприкінці помирають Чарльз Бронсон і Джеймс Коберн, та й Роберт Бон теж.
Той подивився на мене так, ніби я його обікрав або плюнув у напій.
— Ну дякую, чувак, — відказав, хитаючи головою та бурмочучи щось на ходу.
Так я дізнався, що в Америці не прийнято розповідати, чим закінчиться фільм, а якщо ти, бува, проговоришся, то станеш об’єктом презирства й муситимеш довго та щиро вибачатися за скоєний гріх спойлерства.
Натомість у Афганістані фінал фільму був понад усе. Ми з Гассаном поверталися додому після перегляду індійської стрічки в кінотеатрі «Зейнаб» — і про що запитували Алі, Рахім-хан, баба та безліч його приятелів, кузенів і троюрідних братів, які безперестанку в нас гостювали? Усі вони хотіли знати, чи знайшла головна героїня своє щастя. Чи бачег, головний герой фільму, став каміяб[111] і здійснив свої мрії, чи йому судилося бути най-кем[112] — зазнати неминучої поразки?
Сторінка 68 Назад Далі Перейти на сторінку: |
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |