Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 67

— Сограбе, щойно телефонувала Сорая-джан з Каліфорнії. Тобі не доведеться жити в сиротинці. Чуєш, Сограбе! Ми з тобою полетимо в Америку, полетимо разом. Чуєш? Летимо в Америку!

Я штовхнув двері, вони відчинились. Я ввійшов.

І раптом упав навколішки та закричав. Я кричав крізь стиснуті зуби. Кричав так довго, аж почав відчувати, що крик от-от розірве горло, а груди вибухнуть.

Згодом мені сказали, що я продовжував кричати, навіть коли приїхала швидка.

Розділ двадцять п’ятий

Мене до нього не пускають.

Я бачу, як лікарі котять його через кілька двостулкових дверей, і біжу слідом. Вриваюся крізь двері — в ніс ударяє запах йоду та перекису водню. Устигаю побачити двох чоловіків у хірургічних шапочках і жінку в зеленій накидці, схилену над каталкою. Біле простирадло зісковзує з краю каталки, черкає по засмальцьованих рифлених кахлях. З-під нього вигулькують дві маленькі закривавлені ступні, і я помічаю щербатий ніготь на великому пальці лівої ноги. Потім високий кремезний чоловік у блакитному долонею в груди виштовхує мене за двері, відчуваю шкірою його холодну обручку. Я рвуся вперед, лаю його, та він каже, що мені туди не можна, каже англійською, ввічливо, але непохитно.

— Мусите ждати, — пояснює, ведучи мене до чекальні, і двостулкові двері похитуються, зачинившись за ним зі стогоном, і тепер крізь вузькі прямокутні дверні віконця я бачу тільки чубки хірургічних шапочок.

Чоловік у блакитному залишає мене в широкому коридорі без вікон. Тут повно людей: хтось сидить на металевих складаних стільцях, розставлених уздовж стін, хтось — на благенькому потріпаному килимку. Мені знову хочеться кричати. Востаннє так само я почувався, коли ми з бабою їхали в паливній цистерні, поховані в темряві разом з іншими біженцями. Як же хочеться звідси вирватися, вирватися з цієї реальності, здійнятися хмариною і полинути казна-куди, розтанути у вологій літній ночі, розчинитися десь далеко понад пагорбами. Але я тут. І ноги мої налиті бетоном, легеням бракує повітря, горло пече. Линути нікуди. Цієї ночі інших реальностей для мене не передбачено. Заплющую очі, ніздрі вловлюють запахи коридору: піт і аміак, медичний спирт і карі. Об тьмяно-сірі довгі лампи, що тягнуться стелею коридору, б’ються мошки, і я чую паперове тріпотіння їхніх крилець. А ще чую балачки, приглушений плач, шморгання; хтось стогне, хтось зітхає, з брязкотом відчиняються двері ліфта, оператор щось комусь сповіщає мовою урду через систему внутрішнього зв’язку.

Знову розплющую очі й уже знаю, що повинен робити. Роззираюся довкола, серце калатає в грудях, як відбійний молоток, кров пульсує у вухах. Ліворуч — невелика комірчина. Там я і знаходжу те, що мені потрібно. Згодиться. Беру біле простирадло з купи складеної білизни та виношу його в коридор. Бачу медсестру, яка розмовляє з поліцейським біля вбиральні. Хапаю її за лікоть, тягну, питаю, з якого боку захід. Вона не розуміє, супиться, зморшки на її обличчі глибшають. У мене дере горло, від поту печуть очі, кожен вдих — вогняний ковток. Здається, я плачу. Запитую ще раз. Благаю. Зрештою керунок мені вказує поліцейський.

Кидаю свій імпровізований джей-намаз — килимок для молитви — на підлогу, стаю навколішки, схиляю чоло до землі, простирадло мокріє від сліз. Вклоняюся в бік заходу. А тоді розумію, що не молився вже понад п’ятнадцять років. І давно забув належні слова. Та байдуже, буду повторювати єдину фразу, яку досі пам’ятаю: «Ля іляга Ілля Аллах, Мухаммад расуль уллах». Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад — пророк Його. Тепер я розумію, що баба помилявся — Бог таки є і завжди був. Я бачу Його тут — в очах людей у цьому коридорі розпачу. Осьде справжній дім Господній: саме тут ті, хто втратили Бога, знайдуть Його, тут, а не в білому масджіді з ясним діамантовим світлом і стрункими мінаретами. Бог є, Бог мусить бути, і я молитимуся, молитимуся, щоб Він пробачив мені за те, що я нехтував Його всі ці роки, за те, що я зраджував, брехав і грішив безкарно, тільки щоб звернутися до Нього зараз, скрутної години, і благати, щоб Він виявився таким щедрим, великодушним і милостивим, як Його описують книжки. Я вклонявся на захід, цілував землю й обіцяв, що виконаю закят і намаз, що постуватиму під час Рамадану, а коли Рамадан мине, все одно продовжу постувати, присвячу себе вивченню кожного слова Його святої книги, вирушу паломником у задушливе місто посеред пустелі й уклонюся Каабі. Виконаю все обіцяне і думатиму про Нього щодня віднині й довіку, якщо тільки Він уволить єдине бажання: руки мої заплямовані кров’ю Гассана, тож хай Господь не допустить, щоб вони заплямувалися ще й кров’ю його сина.

Чую скиглення і розумію — це я. Мої губи солоні від сліз, які заливають обличчя. Відчуваю, що всі присутні в коридорі прикипіли до мене поглядами, а я продовжую вклонятися на захід. Молюся. Молюся, щоб мої гріхи не наздогнали мене так, як я завжди боявся.

На Ісламабад опускається чорна беззоряна ніч. Минуло кілька годин, і тепер я сиджу на підлозі крихітної кімнати для відпочинку поряд з реанімаційною. Переді мною — тьмяно-коричневий столик, завалений газетами і зачитаними журналами, як-от випуск «Тайм» за квітень 1996-го, пакистанська газета з портретом хлопчика, якого тиждень тому збив на смерть поїзд, глянцевий розважальний журнал з усміхненими лоллівудськими акторами на обкладинці. Навпроти мене в інвалідному візку подрімує літня жінка в нефритово-зеленому шальвар-камізі та плетеній гачком шалі. Час од часу вона ворушиться, прокидається і бурмоче молитви арабською мовою. А я втомлено думаю, чиї молитви сьогодні будуть почуті — її чи мої? Уявляю обличчя Сограба: випнуте м’ясисте підборіддя, дрібні мушельки вух, розкосі очі, мов листочки бамбука, такі схожі на батькові... Мене охоплює горе, чорне, наче та ніч за вікном, і я відчуваю, як стискається горло.

Бракне повітря.

Встаю та відчиняю вікна. Крізь москітну сітку просочується повітря — затхле й гаряче, із запахом перестиглих фініків і гною. Із силою втягую його в легені великими ковтками, але задуха не минає. Знову падаю на підлогу. Беру «Тайм», гортаю сторінку за сторінкою. Однак читати не можу, не можу ні на чому зосередитися. Жбурляю журнал на столик і бездумно дивлюся то на зиґзаґи тріщин, якими помережана цементна підлога, то на павутину в кутках попід стелею, то на сухих мух, що валяються на підвіконні. Але здебільшого втуплююся в годинник на стіні. Щойно по четвертій ранку, мене вигнали з-за двостулкових дверей палати цілих п’ять годин тому. І досі немає новин.

Я потроху зливаюся з підлогою, на якій сиджу, дихання важчає, уповільнюється. Я хочу спати, заплющую очі та кладу голову просто на холодну запилюжену долівку. Мене охоплює дрімота. Сподіваюся, коли прокинусь, усе побачене в лазничці готелю виявиться страшним сном: краплі з тихим бульканням падають із крана в закривавлену воду; ліва рука Сограба звисає з краю ванни, а на туалетному бачку лежить замащена кров’ю бритва — та сама, якою я напередодні голився, — і очі, напіврозплющені очі, в яких згасло світло. Очі — то найстрашніше. Хочу їх забути.

Невдовзі приходить сон, і я дозволяю йому себе здолати. І сниться мені те, чого я потім не згадаю.

Хтось поплескує мене по плечі. Розплющую очі. Поруч навколішки стоїть чоловік. У нього така сама шапочка, як у того, що був за двостулковими дверима, і паперова хірургічна маска на обличчі — у мене тенькнуло серце, коли я помітив на масці краплю крові. До його пейджера прикріплене фото маленької дівчинки з очима, як у лані. Лікар знімає маску, і я радію, що більше не дивитимуся на Сограбову кров. Обличчя в нього смагляве, як імпортний швейцарський шоколад, який ми з Гассаном купували на ринку в Шарі-Нау; волосся рідке, а очі карі, з густими віями. Каже з британським акцентом, що його звуть лікар Наваз. Раптом хочеться опинитись якнайдалі від цього чоловіка, бо навряд чи мені стане сили почути те, що він прийшов повідомити. Каже, що хлопчик завдав собі дуже глибоких порізів і втратив багато крові. Мої губи знову починають шепотіти молитву: «Ля іляга Ілля Аллах, Мухаммад расуль уллах».

Довелося перелити йому кілька порцій червоних кров’яних клітин...

Як же я скажу про це Сораї?

Двічі мусили реанімувати...

Я буду виконувати закят, я буду виконувати намаз...

Могли б його втратити, якби не молоде сильне серце...

Я буду постувати...

Хлопчик живий.

Лікар Наваз усміхається. Лише за хвилину до мене доходить, що саме він сказав. Власне, він продовжує говорити, проте я його вже не слухаю. Бо взяв його руки, підніс до обличчя і тепер виплакую полегкість у маленькі м’ясисті долоні цього незнайомця. І він замовкає. Вичікує.

У Г-подібному відділенні інтенсивної терапії тьмяно, раз по раз лунають короткі пікання моніторів, гудуть апарати. Лікар Наваз проводить мене поміж двома рядами ліжок, відокремлених білими пластиковими завісами. Сограбове ліжко останнє за рогом, найближче до сестринського поста, де двоє медсестер у зелених хірургічних рукавичках коротко занотовують щось у папках із затискачами та перемовляються стишеними голосами.

Поки ми з лікарем Навазом мовчки піднімалися ліфтом, я думав, що знову заплачу, коли побачу Сограба. Але тепер сів на стілець біля його ліжка, дивлюся на бліде обличчя крізь плутанину мерехтливих пластикових трубок і крапельниць сухими очима. Стежу, як піднімаються й опускаються його груди в ритмі шипіння апарата штучної вентиляції легень, і на мене накочується чудернацьке заціпеніння, яке буває, скажімо, через кілька секунд після різкого повороту керма, що дивом рятує від лобового зіткнення.

Поринаю в дрімоту, а коли прокидаюся, то бачу, що за вікном біля сестринського поста на блідо-молочному небі вже сходить сонце. Світло косими променями падає в палату, кидає мою тінь на Сограба. Він лежить нерухомо.

— Добре, що ви трохи поспали, — каже мені медсестра.

Я її не впізнаю — мабуть, поки куняв, помінялася зміна. Вона веде мене в іншу кімнату відпочинку — біля відділення інтенсивної терапії. Там порожньо. Медсестра дає подушку і лікарняну ковдру. Я дякую їй, лягаю на диван зі штучної шкіри в кутку кімнати та майже одразу засинаю.

Мені сниться, що я знов у кімнаті відпочинку на нижньому поверсі. Входить лікар Наваз, і я підводжуся йому назустріч. Він знімає паперову маску, його руки зненацька здаються мені більшими, ніж раніше, нігті наманікюрені, а волосся акуратно зачесане на проділ — переді мною не лікар Наваз, а Реймонд Ендрюз, коротун з американського посольства, у якого на підвіконні ростуть помідори. Ендрюз схиляє набік голову. Мружить очі.

Удень лікарня постала переді мною лабіринтом з численними коридорами, освітленими згори сліпучим флуоресцентним світлом. Я вивчив її планування, запам’ятав, що кнопка п’ятого поверху в ліфті східного крила не засвічується, що двері в чоловічий туалет на тому ж поверсі заїдають і, щоб увійти, треба добряче штурхнути їх плечем. Зрозумів, що лікарняне життя має свій ритм: ледь помітна активність, коли вранці до роботи стає нова зміна, полуденна метушня, безрух і тиша вночі, що вряди-годи переривається поспіхом лікарів і медсестер заради порятунку чийогось життя.

Днями я чатував біля Сограбового ліжка, а ночами вештався звивистими лікарняними коридорами, слухав, як клацають мої підбори по кахлях, і думав, що скажу Сограбу, коли він отямиться. Врешті я повертався у відділення інтенсивної терапії, знову чув свист апарата штучної вентиляції легень, який стояв поруч із його ліжком, і однаково не уявляв, що скажу хлопчику.

Минуло три дні, з Сограба вийняли дихальну трубку і перевели на нижній поверх. Мене тоді не було поруч. Саме того вечора я пішов у готель, щоб трохи поспати, але натомість усю ніч крутився в ліжку. Вранці намагався не дивитися в бік лазнички. Там було чисто, хтось поприбирав криваві сліди, розстелив на підлозі нові килимки, почистив стіни. Проте врешті я не стримався і таки сів на прохолодний керамічний край ванни. Уявив, як Сограб наповнює її теплою водою. Як роздягається. Уявив, як прокручує ручку станка і відкриває дві однакові стулки на його голівці, як витягає звідти лезо, тримаючи великим і вказівним пальцями. Уявив, як він занурюється у воду і лежить там якийсь час із заплющеними очима. Про що ж він думав перед тим, як заніс, а тоді опустив лезо?

Коли я вже виходив із фойє готелю, мене наздогнав адміністратор, пан Файяз.

— Дуже вам співчуваю, — сказав він, — однак прошу покинути мій готель, якщо ваша ласка. Усе це дуже шкодить моєму бізнесу, дуже.

Я відповів, що все розумію, і виїхав. Файяз не взяв з мене грошей за ті три дні, що я пробув у лікарні. Чекаючи на таксі біля готелю, я пригадав слова пана Файяза, сказані тієї ночі, коли ми шукали Сограба: «Ви, афганці, всі такі... ну, трохи необачні». Тоді я посміявся, а тепер замислився. Як я міг отак заснути після того, як оглушив Сограба новиною, якої він боявся найбільше?

У таксі я запитав водія, чи знає він, де тут перські книгарні. Той відповів, що є одна за кілька кілометрів на південь. І ми спинилися коло неї дорогою до лікарні.

У палаті, в яку перевели Сограба, були кремові стіни, потріскані темно-сірі багети та заяложені кахлі, що, вочевидь, первісно були білими. У цій же палаті лежав пенджабський підліток, котрий, як мені згодом розповіла одна медсестра, зламав ногу, коли послизнувся і впав із даху рухомого автобуса. Його загіпсована нога була підвішена на розтяжці з кількома гирями.

Сограбове ліжко стояло біля вікна, нижню його частину освітлювали промені передобіднього сонця, що пробивалися крізь прямокутні шиби. Коло вікна стояв охоронець в уніформі й жував смажене кавунове насіння — після спроби самогубства Сограб був під цілодобовим наглядом. Такий лікарняний протокол, пояснив лікар Наваз. Побачивши мене, охоронець козирнув і вийшов з палати.

Сограб лежав на спині в лікарняній піжамі з короткими рукавами. Ковдра натягнута до грудей, обличчя розвернуте до вікна. Мені спершу здалося, що він спить, але коли я посунув стілець ближче до ліжка, його повіки затріпотіли й розплющилися. Хлопчик подивився на мене та відвів погляд. Був страхітливо блідий, хоч скільки крові йому перелили, а на згині правої руки виднівся великий бордовий синець.

— Як почуваєшся? — запитав я.

Сограб не відповів. Дивився крізь вікно на обгороджену пісочницю та гойдалку в лікарняному саду. Поблизу ігрового майданчика в тіні гібіскусових дерев стояла дерев’яна ґратчаста арка, по якій уже плелося кілька зелених лоз. Компанія дітлахів бавилася в пісочниці з відерцями та пасочками. Того дня небо було безхмарне й блакитне, вдалині виднівся крихітний реактивний літак, що залишав по собі білий подвійний слід. Я знову повернувся до Сограба.

— Я щойно розмовляв з лікарем Навазом, і він вважає, що за кілька днів тебе уже зможуть виписати. Чудова новина, правда ж?

І знову тиша замість відповіді. Пенджабський хлопчина в іншому кінці палати поворухнувся вві сні та щось простогнав.

— Гарна в тебе палата, — сказав я, намагаючись не дивитися на перев’язані Сограбові зап’ястки. — Світла, з симпатичним краєвидом з вікна.

Тиша. За кілька ніякових хвилин у мене на чолі та понад верхньою губою трохи виступив піт. Я вказав на тумбочку, де стояла неторкнута миска з аушем[110] зі зеленого горошку та пластикова ложка.

— Спробуй поїсти. Треба відновити куват — свої сили. Допомогти тобі?

Сограб подивився на мене, а потім знову відвів погляд з кам’яним обличчям. У його очах так і не зблиснуло світло, вони були такі ж порожні, як і тоді, коли я витягував його з ванни.

Сторінка 67

Назад Далі

1....65 66...68 69...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.