Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 65

— Ризикую здатися схожим на Реймонда Ендрюза, однак це малоймовірно. Не скажу, що неможливо, але малоймовірно.

Зникли його приязна усмішка та грайливий вираз очей.

— Але ж таким дітям, як Сограб, якраз найбільше потрібен дім, — сказав я. — Усі ці правила та інструкції видаються мені просто безглуздими!

— Не переконуйте переконаного, Аміре, — відказав адвокат. — Проте стан речей такий, що чинні імміграційні закони, політика агенцій з усиновлення та політичне становище в Афганістані — усе проти вас.

— Не розумію, — сказав я. Мені кортіло щось розтрощити. — Тобто розумію, але не сприймаю.

Омар кивнув із насупленим чолом.

— Що ж, такі справи. У разі катастрофи, чи то природної, чи то спровокованої людьми — а талібан це катастрофа, Аміре, повірте мені, — завжди важко довести, що дитина справді осиротіла. Бо дітей відправляють у табори для біженців, або ж батьки просто кидають їх, тому що не здатні дбати. Таке трапляється весь час. І тому міграційна служба не видасть візи, поки не переконається, що дитина справді відповідає визначенню «офіційний сирота». Вибачайте, розумію, що це абсурдно, проте вам потрібно роздобути свідоцтво про смерть.

— Ви ж були в Афганістані, самі знаєте, що це неможливо.

— Знаю, — відказав Омар. — Добре, припустімо, що в дитини точно нема живих батьків. Але навіть у такому разі міграційна служба вважає, що дитину має всиновити хтось з її країни — задля збереження спадкоємності.

— Якої ще спадкоємності? — запитав я. — талібан знищив усе, що можна назвати афганським спадком. Ви бачили, що вони зробили з гігантськими буддами в Баміяні?

— Вибачайте, Аміре, та я просто пояснюю, як працює міграційна служба, — сказав Омар, доторкнувшись до моєї руки. Тоді глянув на Сограба і всміхнувся. Обернувся до мене. — Отож дитину слід легально всиновити відповідно до законів і порядків її країни. Але коли в країні неспокійно, як-от в Афганістані, то урядові службовці заклопотані нагальними проблемами, тому розгляд клопотання про всиновлення точно не буде для них пріоритетним.

Я зітхнув і потер очі. У голові поза очницями пульсував біль.

— Однак, припустімо, Афганістан якось таки зведе кінці з кінцями, — промовив Омар, схрестивши руки на опуклому череві. — Тоді вам усе одно можуть відмовити в праві на всиновлення. Навіть поміркованіші мусульманські нації дуже підозріло ставляться до всиновлень, оскільки ісламський закон, шаріат, їх не визнає.

— Ви радите мені здатися? — запитав я, притискаючи долоню до чола.

— Аміре, я виріс у Сполучених Штатах. І Америка мене таки чогось навчила: здатися — це приблизно те саме, що напісяти в лимонад дівчинки-скаута. Але як ваш адвокат я повинен був викласти всі факти, — сказав Фейсал. — І от вам останній факт: агенції з усиновлення зазвичай відправляють своїх представників познайомитися з найближчим оточенням дитини, проте жодна притомна агенція не вирядить посланця в Афганістан.

Я глянув на Сограба, який сидів на ліжку та дивився телевізор. Точнісінько так само, як свого часу сидів його батько — сперши підборіддя на коліно.

— Я ж його зведений дядько — невже це нічого не значить?

— Значить, якщо зможете довести. Перепрошую, та чи маєте ви якісь папери, чи є людина, готова засвідчити цей факт?

— Паперів нема, — промовив я стомлено. — Ніхто ж про це не знав. І Сограб не знав, поки я йому не сказав, та й сам я дізнався тільки нещодавно. А єдина людина, якій усе було відомо, зникла без вісті або померла.

— Гм...

— То які варіанти, Омаре?

— Буду відвертий. Їх у вас небагато.

— То що ж, на Бога, я можу зробити?

Омар вдихнув, постукав ручкою по підборіддю, а тоді видихнув.

— Ви можете подати клопотання про всиновлення та сподіватися на краще. Ви можете здійснити незалежне всиновлення. Тобто жити з Сограбом тут, у Пакистані, день у день протягом наступних двох років. Ще можете попросити притулку від його імені. Але це тривалий процес, і тоді потрібно буде надати докази політичного переслідування. Ви можете також податися на гуманітарну візу. Однак видавати її уповноважений лише генеральний консул, тож отримати цю візу вкрай нелегко, — він витримав паузу. — Є ще один варіант, і він, мабуть, найкращий.

— Який саме? — запитав я, нахилившись уперед.

— Ви можете поселити хлопчика в сиротинець уже тут, у Пакистані, а тоді подати клопотання про всиновлення. Заповните форму І-600, потім відбудеться обстеження ваших соціально-побутових умов, а малий тим часом житиме в безпечному місці.

— А що це значить?

— Вибачайте, І-600 — це така собі формальність для міграційної служби. А соціально-побутові умови кандидата обстежує агенція з усиновлення, яку ви вибираєте, — пояснив Омар. — Ну, щоб переконатися, що ви з дружиною — не буйні психопати.

— Я не хочу так робити, — сказав я, знову поглянувши на Сограба. — Пообіцяв йому, що він більше ніколи не житиме в притулку.

— Як я вже сказав, це найкращий варіант.

Ми ще трохи поговорили. Потім я провів адвоката до його машини — старенького «фольксвагена-жука». Над Ісламабадом сідало сонце — на заході світився червоний німб. Авто просіло під вагою Омара, проте він якимось дивом примудрився протиснутися за кермо, а потім опустив віконне скло.

— Аміре?

— Так?

— Хотів сказати вам це ще в номері. Ви робите грандіозну справу.

Він помахав мені та поїхав. А я стояв біля готелю, махав йому у відповідь, і найбільше у світі мені хотілося, щоб тут, поруч зі мною, опинилася Сорая.

Коли я повернувся в номер, Сограб уже вимкнув телевізор. Я сів на край свого ліжка й попросив хлопчика сісти поруч.

— Пан Фейсал вважає, що є один гарний спосіб забрати тебе в Америку, — сказав я.

— Правда? — озвався Сограб і ледь помітно всміхнувся — вперше за багато днів. — І коли ми вже зможемо поїхати?

— От у тім і річ. На це потрібен час. Але він сказав, що все можливо, і пообіцяв допомогти.

Я поклав руку хлопчику на потилицю. Знадвору долинув заклик до молитви.

— То довго чекати? — запитав Сограб.

— Не знаю. Певний час.

Сограб знизав плечима й усміхнувся, цього разу вже ширше.

— Байдуже. Я можу почекати. Це ж як із зелепухами.

— Зелепухами?

— Ага. Коли я був ще зовсім малий, то виліз на дерево і наївся зелених кислих яблук. Живіт здувся, став твердий, як барабан, і дуже болів. Мама сказала, якби я дочекався, поки яблука доспіють, то не занедужав би. Тому тепер, коли мені чогось дуже сильно хочеться, я згадую мамині слова про зелепухи.

— Зелепухи, — повторив я. — Машалла, Сограбе-джан, ти, мабуть, найрозумніший хлопчисько з усіх мені знайомих.

У нього аж вуха зашарілися.

— А ви поведете мене на той червоний міст? На той, де туман? — запитав.

Сторінка 65

Назад Далі

1....63 64...66 67...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.