|
Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 62
Ми з Сограбом умостилися на чорному шкіряному дивані біля високого американського прапора, якраз навпроти секретарського стола. Сограб узяв журнал зі скляної поверхні кавового столика. Гортав сторінки, проте навіть не дивився на картинки.
— Що? — спитав у мене.
— Прошу?
— Ви всміхаєтесь.
— Я думав про тебе.
Хлопчик нервово всміхнувся. Узяв інший журнал і прогортав його менш ніж за півхвилини.
— Не бійся, — сказав я, торкнувшись його руки. — Тут усі налаштовані доброзичливо. Розслабся.
Мені теж варто було б дослухатися до цієї поради. Бо сам я вовтузився на місці, зав’язував і перев’язував шнурівки. Секретарка поставила на столик високу склянку лимонаду з льодом.
— Пригощайтеся.
Сограб сором’язливо всміхнувся.
— Дуже дякую, — сказав англійською.
Прозвучало як «дюже дякую». Сограб розповів був мені, що знає англійською лише дві фрази: цю і «На все добре».
Секретарка засміялася.
— Дуже прошу.
І пішла до свого стола, цокаючи підборами. — На все добре, — сказав Сограб.
Реймонд Ендрюз — невисокий чоловік з маленькими руками, ідеально підстриженими нігтями й обручкою на безіменному пальці — ввічливо та швидко потиснув мені руку. Відчуття було таке, ніби я стискаю горобця. «То ось у яких руках наші долі», — подумав я, поки ми з Сограбом всідалися навпроти Ендрюза. На стіні позаду нього висів плакат до фільму «Знедолені» та топографічні карти США. На сонячному підвіконні вигрівався горщик із саджанцями помідорів.
— Курите? — запитав Ендрюз.
Глибокий баритон дуже контрастував з його тендітною статурою.
— Ні, дякую, — відказав я, і мені було байдуже, що Ендрюз навіть не глянув на Сограба і не дивився на мене під час розмови.
Ендрюз висунув шухляду та витяг з напівпорожньої пачки сигарету. Потім з тієї ж шухляди дістав лосьйон. Узявся втирати його в руки, розглядав тим часом саджанці помідорів, а цигарка звисала в нього з кутика рота. Опісля засунув шухляду, поклав лікті на стіл і видихнув, мружачи сірі очі від диму:
— Ну, розповідайте вашу історію.
Я почувався як Жан Вальжан перед інспектором Жавером. Мусив нагадати собі, що я на американській території, що цей добродій на моєму боці, що йому платять за те, щоб він допомагав таким, як я.
— Я хочу всиновити цього хлопчика і забрати його у Сполучені Штати, — сказав.
— То розповідайте вашу історію, — повторив Ендрюз, притискаючи вказівним пальцем крихту попелу, що впала на акуратно заставлений стіл, а потім струсив її в попільничку.
Я розповів йому ту версію, яку прокручував у голові, відколи поговорив із Сораєю. Мовляв, приїхав у Афганістан, щоб забрати сина свого зведеного брата. Знайшов хлопчика за дуже скрутних обставин, коли той скнів у сиротинці. Заплатив директорові сиротинця певну суму і забрав хлопчика. А тоді привіз його в Пакистан.
— То ви — зведений дядько хлопчика?
— Так.
Ендрюз поглянув на годинник. Нахилився і розвернув помідори на підвіконні.
— Хтось може це засвідчити?
— Так, але не знаю, де ця людина зараз.
Ендрюз повернувся до мене і кивнув. Я спробував розгадати вираз його обличчя, але марно. Цікаво, чи він колись пробував грати в покер оцими своїми маленькими руками?
— Припускаю, скоби у ваших щелепах — навряд чи останній писк моди, — сказав Ендрюз.
У нас проблеми. Ми з Сограбом у великій біді, ось що я тоді збагнув. А вголос сказав, що в Пешаварі мене хотіли пограбувати.
— Аякже, — мовив Ендрюз і прочистив горло. — Ви мусульманин?
— Так.
— Тобто практикуєте мусульманство?
— Так.
Насправді я навіть не пам’ятав, коли востаннє схилявся чолом до землі в молитві. І раптом мене осяяло: того дня, коли лікар Амані оголосив батькові невтішний прогноз! Тоді я стояв навколішки на килимку для молитви, і в пам’яті спливали уривки віршів, вивчених іще в школі.
— Це вам трохи допоможе, але не надто, — повідомив Ендрюз, пригладжуючи бездоганно вкладене волосся піщаного кольору.
— На що ви натякаєте? — запитав я.
І потягся до Сограбової руки, переплів наші пальці. Сограб невпевнено зиркав то на мене, то на Ендрюза.
— У мене є довга відповідь, і я переконаний, що зрештою ви її почуєте. Але, може, спершу коротку?
— Мабуть.
Ендрюз загасив цигарку і стиснув губи.
— Не влазьте в це.
— Перепрошую?
— Клопотання про всиновлення цього юнака краще не подавати. Ось вам моя порада.
— Я її почув, — відказав я. — А тепер, може, поясните чому?
— Отже, ви таки хочете почути довгу відповідь, — мовив Ендрюз байдужим голосом, ніяк не зреагувавши на мій різкий тон. Стулив долоні, наче вклонявся перед Дівою Марією. — Припустімо, історія, яку ви мені розповіли, правдива, проте я готовий закласти свою пенсію на те, що більшість фактів у ній ви вигадали або ж замовчали. Тільки не подумайте, що мені не байдуже. Ви тут, він тут — це все, що має значення. Але навіть у такому разі ваше клопотання приречене на суттєві перешкоди, одна з яких — те, що ця дитина — не сирота.
— Звісно, що сирота! Сторінка 62 Назад Далі Перейти на сторінку: |
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |