Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 62

Ми з Сограбом умостилися на чорному шкіряному дивані біля високого американського прапора, якраз навпроти секретарського стола. Сограб узяв журнал зі скляної поверхні кавового столика. Гортав сторінки, проте навіть не дивився на картинки.

— Що? — спитав у мене.

— Прошу?

— Ви всміхаєтесь.

— Я думав про тебе.

Хлопчик нервово всміхнувся. Узяв інший журнал і прогортав його менш ніж за півхвилини.

— Не бійся, — сказав я, торкнувшись його руки. — Тут усі налаштовані доброзичливо. Розслабся.

Мені теж варто було б дослухатися до цієї поради. Бо сам я вовтузився на місці, зав’язував і перев’язував шнурівки. Секретарка поставила на столик високу склянку лимонаду з льодом.

— Пригощайтеся.

Сограб сором’язливо всміхнувся.

— Дуже дякую, — сказав англійською.

Прозвучало як «дюже дякую». Сограб розповів був мені, що знає англійською лише дві фрази: цю і «На все добре».

Секретарка засміялася.

— Дуже прошу.

І пішла до свого стола, цокаючи підборами. — На все добре, — сказав Сограб.

Реймонд Ендрюз — невисокий чоловік з маленькими руками, ідеально підстриженими нігтями й обручкою на безіменному пальці — ввічливо та швидко потиснув мені руку. Відчуття було таке, ніби я стискаю горобця. «То ось у яких руках наші долі», — подумав я, поки ми з Сограбом всідалися навпроти Ендрюза. На стіні позаду нього висів плакат до фільму «Знедолені» та топографічні карти США. На сонячному підвіконні вигрівався горщик із саджанцями помідорів.

— Курите? — запитав Ендрюз.

Глибокий баритон дуже контрастував з його тендітною статурою.

— Ні, дякую, — відказав я, і мені було байдуже, що Ендрюз навіть не глянув на Сограба і не дивився на мене під час розмови.

Ендрюз висунув шухляду та витяг з напівпорожньої пачки сигарету. Потім з тієї ж шухляди дістав лосьйон. Узявся втирати його в руки, розглядав тим часом саджанці помідорів, а цигарка звисала в нього з кутика рота. Опісля засунув шухляду, поклав лікті на стіл і видихнув, мружачи сірі очі від диму:

— Ну, розповідайте вашу історію.

Я почувався як Жан Вальжан перед інспектором Жавером. Мусив нагадати собі, що я на американській території, що цей добродій на моєму боці, що йому платять за те, щоб він допомагав таким, як я.

— Я хочу всиновити цього хлопчика і забрати його у Сполучені Штати, — сказав.

— То розповідайте вашу історію, — повторив Ендрюз, притискаючи вказівним пальцем крихту попелу, що впала на акуратно заставлений стіл, а потім струсив її в попільничку.

Я розповів йому ту версію, яку прокручував у голові, відколи поговорив із Сораєю. Мовляв, приїхав у Афганістан, щоб забрати сина свого зведеного брата. Знайшов хлопчика за дуже скрутних обставин, коли той скнів у сиротинці. Заплатив директорові сиротинця певну суму і забрав хлопчика. А тоді привіз його в Пакистан.

— То ви — зведений дядько хлопчика?

— Так.

Ендрюз поглянув на годинник. Нахилився і розвернув помідори на підвіконні.

— Хтось може це засвідчити?

— Так, але не знаю, де ця людина зараз.

Ендрюз повернувся до мене і кивнув. Я спробував розгадати вираз його обличчя, але марно. Цікаво, чи він колись пробував грати в покер оцими своїми маленькими руками?

— Припускаю, скоби у ваших щелепах — навряд чи останній писк моди, — сказав Ендрюз.

У нас проблеми. Ми з Сограбом у великій біді, ось що я тоді збагнув. А вголос сказав, що в Пешаварі мене хотіли пограбувати.

— Аякже, — мовив Ендрюз і прочистив горло. — Ви мусульманин?

— Так.

— Тобто практикуєте мусульманство?

— Так.

Насправді я навіть не пам’ятав, коли востаннє схилявся чолом до землі в молитві. І раптом мене осяяло: того дня, коли лікар Амані оголосив батькові невтішний прогноз! Тоді я стояв навколішки на килимку для молитви, і в пам’яті спливали уривки віршів, вивчених іще в школі.

— Це вам трохи допоможе, але не надто, — повідомив Ендрюз, пригладжуючи бездоганно вкладене волосся піщаного кольору.

— На що ви натякаєте? — запитав я.

І потягся до Сограбової руки, переплів наші пальці. Сограб невпевнено зиркав то на мене, то на Ендрюза.

— У мене є довга відповідь, і я переконаний, що зрештою ви її почуєте. Але, може, спершу коротку?

— Мабуть.

Ендрюз загасив цигарку і стиснув губи.

— Не влазьте в це.

— Перепрошую?

— Клопотання про всиновлення цього юнака краще не подавати. Ось вам моя порада.

— Я її почув, — відказав я. — А тепер, може, поясните чому?

— Отже, ви таки хочете почути довгу відповідь, — мовив Ендрюз байдужим голосом, ніяк не зреагувавши на мій різкий тон. Стулив долоні, наче вклонявся перед Дівою Марією. — Припустімо, історія, яку ви мені розповіли, правдива, проте я готовий закласти свою пенсію на те, що більшість фактів у ній ви вигадали або ж замовчали. Тільки не подумайте, що мені не байдуже. Ви тут, він тут — це все, що має значення. Але навіть у такому разі ваше клопотання приречене на суттєві перешкоди, одна з яких — те, що ця дитина — не сирота.

— Звісно, що сирота!

Сторінка 62

Назад Далі

1....60 61...63 64...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.