Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 61

Я з натугою вибрався з ліжка та здолав відстань між нами. Сів поруч із хлопчиком.

— Сограбе, ти мені не набриднеш, — сказав я. — Ніколи. Обіцяю. Ти — мій небіж, забув чи що? А Сорая-джан — дуже добра жінка. Повір, вона тебе полюбить. Обіцяю.

І тут я ризикнув. Потягнувся і взяв Сограба за руку. Той трохи напружився, проте руки не забрав.

— Я більше не хочу жити в притулку, — промовив.

— І не житимеш, обіцяю тобі, — я обхопив його руку обома своїми. — Їдьмо зі мною додому.

Подушка намокла від його сліз. Сограб довго не озивався. А потім його рука стиснула мою у відповідь. І він кивнув. Кивнув!

Зв’язатися вдалося з четвертої спроби. Сорая відповіла після трьох гудків.

— Алло?

Було пів на восьму вечора за місцевим часом і приблизно така ж пора ранку в Каліфорнії. Отже, Сорая прокинулася годину тому та збиралася до школи.

— Це я, — я сидів на ліжку та дивився, як спить Сограб.

— Аміре! — Сорая майже скрикнула. — З тобою все гаразд? Де ти?

— У Пакистані.

— Чому ж ти не дзвонив раніше? Я так мучилася від ташвіш[108]! А мама щодня молиться і виконує назр.

— Вибач, що не дзвонив. Зараз усе добре, — їдучи, я сказав Сораї, що мене не буде тиждень, максимум два. А вийшло, що застряг казна-де майже на місяць. Я всміхнувся. — І скажи халі, що годі вже вбивати овець.

— Тобто як це: «зараз усе добре»? І що з твоїм голосом?

— Не хвилюйся. Зі мною все гаразд. Чесне слово. Сорає, я повинен розповісти тобі одну історію... історію, яку мав би розповісти ще давним-давно. Але спершу дещо скажу.

— Що саме? — її голос притих, став настороженим.

— Я повертаюся додому не сам. Привезу з собою хлопчика, — я витримав паузу. — Хочу, щоб ми його всиновили.

— Що?!

Я зиркнув на годинник.

— На цій дурнуватій картці залишилося п’ятдесят сім хвилин, а я маю стільки всього тобі розповісти! Будь ласка, сядь.

Я почув шкряботіння ніжок стільця об дерев’яну підлогу.

— Розповідай, — сказала Сорая.

І тоді я нарешті зробив те, на що не наважувався впродовж п’ятнадцяти років шлюбу: розповів своїй дружині все. Абсолютно все. Я стільки разів уявляв цю мить і жахався, але тепер відчув, як зі словами щось важке скочується мені з грудей. Мабуть, те саме пережила Сорая у вечір нашого хастеґярі, розповідаючи про своє минуле.

Коли я завершив оповідь, вона плакала.

— То що ти думаєш? — запитав я.

— Я не знаю, Аміре, що думати. Ти стільки всього звалив на мене, стільки всього нараз.

— Розумію.

Я почув, як Сорая висякалась.

— Скажу тобі точно тільки одне: вези Сограба додому. Я цього хочу.

— Ти певна? — спитав я, заплющивши очі й усміхаючись.

— Чи я певна? — перепитала дружина. — Аміре, він — твоя коум, твоя родина, значить, і моя теж. Звісно, я певна. Не кидати ж малого на вулиці, — коротка пауза. — Який він?

Я поглянув на Сограба, який спав собі в ліжку.

— Хороший, але дуже серйозний.

— Воно й не дивно, — сказала Сорая. — Я хочу його побачити, Аміре. Справді хочу.

— Сорає?

— Так?

— Достет дарум.

Я тебе кохаю.

— І я тебе, — відповіла вона. У її голосі чувся усміх. — Бережи себе.

— Берегтиму. І ще одне. Не кажи своїм батькам, хто цей хлопчик. Я сам повинен їм розповісти, якщо їм стане цікаво.

— Добре.

І ми поклали слухавки.

Газон біля Американського посольства в Ісламабаді був акуратно підстрижений, поцяткований круглими кущиками квітів і обсаджений рівним, як лезо, живоплотом. Будівля була такою ж, як і більшість будинків у Ісламабаді, — невисокою та білою. На шляху до неї ми проминули кілька контрольно-пропускних пунктів, а тоді металодетектор зреагував на скоби в моїй щелепі, відтак мене обшукали троє офіцерів безпеки. Коли ми нарешті ввійшли в приміщення зі спеки, кондиціоноване повітря вдарило мені в обличчя, ніби хвиля крижаної води. Секретарка в приймальні — блондинка, трохи за п’ятдесят, із сухорлявим обличчям — усміхнулася, коли я назвався. Вона була в бежевій блузці та широких чорних штанах — перша за кілька тижнів жінка не в бурці чи шальвар-камізі. Пошукала моє ім’я в переліку зустрічей, постукуючи гумкою на кінці олівця об стіл. Знайшла і запросила мене сісти.

— Хочете лимонаду? — запитала.

— Я? Ні, дякую, — відповів.

— А ваш син?

— Перепрошую?

— Отой симпатичний юнак, — сказала секретарка, усміхаючись у бік Сограба.

— А, так, було б добре, дякую.

Сторінка 61

Назад Далі

1....59 60...62 63...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.