Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв
|
|
Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 6 Я знизав плечима.
— Не знаю.
Це слово, «республіка», раз у раз повторювали по радіо.
— Аміре-ага?
— Що?
— А «республіка» не означає, що ми з батьком повинні забратися?
— Навряд чи, — прошепотів я у відповідь.
Гассан трохи поміркував.
— Аміре-ага?
— Що?
— Я не хочу, щоб нас із батьком вигнали.
Я всміхнувся.
— Бас[19], ти, віслюче. Ніхто вас нікуди не виганяє.
— Аміре-ага?
— Що?
— А полізьмо на наше дерево?
Моя усмішка поширшала. Ще один талант Гассана — він завжди відчував, що й коли слід казати. Новини по радіо вже поволі набридали. Гассан подався у свою хижку, щоб зібратися, а я побіг нагору по книжку. Потім заскочив у кухню, насипав у кишені кілька пригорщ кедрових горішків, вискочив надвір і побачив, що Гассан уже чекає на мене. Ми вибігли крізь парадні ворота й помчали, куди задумали.
Перетнули жилу вулицю та чимчикували до нашого пагорба голим клаптем необробленої землі, коли раптом Гассанові в спину влучив камінь. Ми різко розвернулися, і моє серце впало. До нас наближалися Ассеф і двоє його друзів, Валі й Камаль.
Ассеф був сином одного з приятелів мого батька — Магмуда, пілота цивільної авіації. Його сім’я мешкала за кілька вулиць на південь від нашого будинку в розкішному, обгородженому високими мурами маєтку з пальмами. Якби ви були кабульською дитиною з району Вазір-Акбар-Хан, то точно знали б про Ассефа та його лиховісні мідні кастети з іржостійким покриттям. І добре, якщо не з власного досвіду. Ассефова мати була німкеня, батько — афганець, а сам Ассеф — блакитноокий блондин, набагато вищий за інших дітей. Він цілком заслужено славився своєю жорстокістю. Прикритий обабіч покірними друзями, походжав околицями, ніби хан, що обходить свою землю в оточенні челяді, готової виконати будь-яке його бажання. Ассефове слово було законом, а якщо комусь бракувало законослухняності, то мідні кастети ставали пречудовим освітнім інструментом. Якось я бачив, як він їх застосовував до одного малого з району Карт-е-Чар. Ніколи не забуду, як світилися знавіснілим блиском Ассефові блакитні очі та як він шкірився, як він шкірився, лупцюючи того нещасного до нестями. Хлопці з Вазір-Акбар-Хану дали йому прізвисько Ассеф Ґушхор, тобто Ассеф Пожирач Вух. Звісно, ніхто з них не наважувався називати так Ассефа у вічі, бо не хотів повторити сумну долю того бідаки, який мимохіть спричинився до появи цього прізвиська, спершу збивши Ассефового повітряного змія, а потім виловлюючи своє праве вухо в брудній канаві. Через багато років я дізнався англійське слово на позначення таких осіб, як Ассеф, слово, для якого у фарсі немає влучного відповідника: «соціопат».
З усіх сусідських хлопців, які мучили Алі, Ассеф був найбільш нещадний. Власне, то саме він вигадав глузливу примовку: «Гей, бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Га? Ну ж бо, бабалу, всміхнися!». А коли бував особливо натхненним, іще й присмачував свою дражнилку: «Гей, плосконосий бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Розкажи нам, розкажи, косоокий віслюче!».
І отепер він ішов до нас: руки на стегнах, кросівки здіймають хмарки куряви.
— Привіт, куніс! — гукнув Ассеф, махаючи рукою.
«Педики» — то була ще одна його улюблена лайка. Троє старших хлопців наблизилися впритул, і Гассан відступив позад мене. Вони стояли просто перед нами — троє високих хлопаків у джинсах і футболках. Ассеф височів над усіма, схрестивши масивні руки на грудях і по-дикунському шкірячись. У мене вже не вперше майнула думка, що Ассефові бракує клепки в голові. А ще я подумав, як же мені пощастило, що мій батько — баба, бо тільки це, мабуть, стримувало Ассефа, і він не надто чіплявся до мене.
Ассеф кивнув підборіддям у бік Гассана:
— Гей, плосконосий, — сказав він, — як поживає бабалу?
Гассан нічого не відповів, лише ступив ще один крок за мене.
— Пацани, чули новини? — запитав Ассеф з незмінним вишкіром. — Короля вже нема. От і класно. Хай живе президент! Мій батько знає Дауда-хана, ти в курсі, Аміре?
— І мій теж, — сказав я. Хоча насправді й гадки не мав, правда це чи ні.
— «І мій теж», — Ассеф передражнив мене скигливим голосом.
Камаль і Валі дружно пирснули зо сміху. От якби баба був тут!
— Ну, торік Дауд-хан у нас обідав, — продовжив Ассеф. — Як тобі таке, Аміре?
Я напружено думав, чи почує хтось наші крики з цієї віддаленої ділянки. Будинок баби був аж за кілометр звідси. Краще б ми там лишилися.
— А знаєш, що я скажу Дауду-хану, коли він знову прийде до нас на обід? — запитав Ассеф. — Збираюся трохи побалакати з ним як чоловік з чоловіком, як мард з мардом. Скажу йому те саме, що вже казав мамі. Про Гітлера. Ото був лідер. Великий лідер. Людина з власним баченням. Скажу Дауду-хану, хай пам’ятає, що якби Гітлеру дали завершити задумане, то світ зараз був би кращим.
— Баба каже, що Гітлер був божевільний, він наказував убивати багатьох невинних людей, — слова вилетіли в мене з рота, перш ніж я встиг його затулити.
Ассеф фиркнув.
— Моя мама каже так само, а вона німкеня і мусила б краще все те знати. Та вони просто хочуть тебе переконати, не розумієш? Вони приховують від тебе правду.
Я не знав, хто такі «вони» і яку саме правду приховують, та й з’ясовувати цього не прагнув. Якби ж я змовчав. Якби ж зараз підвести очі й побачити, що на пагорб піднімається баба.
— Треба читати книжки, яких у школі не дають, — сказав Ассеф. — У мене такі є. І в мене відкрилися очі. Тепер я теж маю власне бачення і збираюся поділитися ним з нашим новим президентом. А знаєш, яке моє бачення?
Я похитав головою. Він усе одно розповість — Ассеф завжди сам відповідав на свої запитання.
Він блиснув блакитними очима на Гассана.
— Афганістан — це земля пуштунів. Так завжди було і завжди буде. Ми — справжні афганці, чисті афганці, не такі, як цей плосконосий. Його народ загиджує нашу батьківщину, нашу ватан. Бруднить нашу кров, — Ассеф зробив широкий, розлогий жест руками. — Я вважаю, що Афганістан — для пуштунів. Отаке моє бачення.
Ассеф знову перевів погляд на мене. Здавалося, ніби він щойно випірнув зі сновидіння.
— Час Гітлера вже минув, — сказав. — Але наш — іще ні.
Він витягнув щось із задньої кишені джинсів.
— Я попрошу президента зробити те, на що королю забракло куват[20]. Позбавити Афганістан від усієї цієї брудноти, від кассееф[21] хазарейців.
— Ассефе, пропусти нас, — сказав я, ненавидячи свій голос, який раптом затремтів. — Ми ж тобі нічим не заважаємо.
— О, ще й як заважаєте, — відказав Ассеф. І в серці мені тенькнуло, коли я побачив, що саме він витягнув із кишені. Звичайно. На сонці зблиснув його мідний кастет з іржостійким покриттям. — Ти мені якраз кісткою поперек горла стоїш. Ти бісиш мене навіть більше, ніж оцей хазареєць. Як ти можеш розмовляти з ним, гратися з ним, дозволяти йому до себе торкатися?
Його голос аж пирскав огидою. Валі та Камаль кивали і гмикали на знак згоди. Очі Ассефа звузилися. Він труснув головою. А потім озвався знову, якось спантеличено, та й вигляд мав відповідний:
— Як ти можеш називати його своїм «другом»?
«Але він мені не друг! — мало не бовкнув я. — Він мій слуга!» Невже я справді так вважав? Звісно, що ні. Ні. Я добре ставився до Гассана, майже як до друга, ба навіть краще: майже як до брата. Але чому тоді, коли до нас навідувалися друзі баби з дітьми, я жодного разу не покликав Гассана з нами гратися? Чому я бавився з Гассаном тільки тоді, коли поруч нікого не було?
Сторінка 6 Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
