Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв
|
|
Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 4 Алі й баба виросли разом і були товаришами по іграх, точнісінько як ми з Гассаном у наступному поколінні, — принаймні доки поліомієліт не скалічив ногу Алі. Баба часто розповідав нам про їхні витівки. Алі ж лише хитав головою та приказував: «Ех, ага-сагіб, розкажіть-но їм краще, хто замислював усі капості, а хто був лише виконавцем». Баба сміявся й обіймав Алі.
Проте в жодній з цих історій баба ні разу не назвав Алі своїм другом.
Дивно те, що і я ніколи не думав про нас із Гассаном як про друзів. Принаймні у звичному значенні цього слова. І байдуже, що ми вчили один одного кататися на велосипеді «без рук» чи майстрували повноцінний саморобний фотоапарат з картонної коробки. Байдуже, що ми не одну зиму разом запускали та ловили повітряних зміїв. Байдуже, що для мене обличчя Афганістану уособлює цей тонкокостий хлопчина з поголеною головою і низько посадженими вухами, хлопчина з лицем китайської ляльки, повсякчас освітленим усмішкою з-під заячої губи.
Усе це нічого не значить. Бо історію важко перемогти. І релігію теж. Врешті, я був пуштун, а він — хазареєць, я був суніт, а він — шиїт, і це неможливо змінити. Неможливо.
Однак дітьми ми разом училися повзати, і ні історія, ні етнічність, ні суспільство, ні релігія цього теж не могли змінити. Перші дванадцять років життя я майже тільки те й робив, що бавився з Гассаном.
Інколи все дитинство пригадується мені як один довгий лінивий літній день з Гассаном: ми наздоганяємо один одного поміж дерев у батьковому дворі, граємося в піжмурки, в копів та грабіжників, у ковбоїв та індіанців, мучимо комах — нашим коронним досягненням у цій галузі, без сумніву, було витягнути бджолі жало, обв’язати її ниткою та тягнути до себе щоразу, коли нещасна істота поривалася втекти.
Ми переслідували кочі — кочівників, які проходили через Кабул дорогою до північних гір. Чули, як їхні каравани наближаються до нашої околиці, як бекають їхні вівці, мекають кози, теленькають дзвоники на шиях верблюдів. І вибігали на вулицю подивитися, як іде караван — чоловіки з обвітреними обличчями, припорошеними курявою, та жінки в довгих барвистих шалях, намистах і срібних браслетах на зап’ястках і щиколотках. Ми жбурляли камінчики в їхніх кіз. Бризкали водою на мулів. Я спонукав Гассана вилазити на Стіну кволої кукурудзи та стріляти круглими камінцями з рогатки просто в зади їхнім верблюдам.
Ми з Гассаном разом подивилися наш перший вестерн — «Ріо Браво» з Джоном Вейном — у Кінопарку через дорогу від моєї улюбленої книгарні. Пригадую, як упрошував бабу повезти нас в Іран, щоб ми могли зустрітися з Джоном Вейном. Баба аж зайшовся від нападів гортанного сміху, що нагадував рев мотора вантажівки, яку намагаються завести, а коли знову зміг говорити, то пояснив нам, що таке дубляж. Ми з Гассаном були приголомшені. Прибиті. Джон Вейн насправді не розмовляє фарсі, він навіть не іранець! Вейн — американець, як і ті приязні довгокосі чоловіки та жінки, що тиняються Кабулом у яскравих строкатих сорочках. Ми передивилися «Ріо Браво» тричі, а наш улюблений вестерн — «Чудову сімку» — аж тринадцять разів. І щоразу плакали наприкінці, коли мексиканські діти ховали Чарльза Бронсона, котрий, як виявилося, теж не був іранцем.
Ми вешталися затхлими базарами Шарі-Нау — нового міста — місцевості Кабула на заході від району Вазір-Акбар-Хан. Балакали про різні фільми, які нещодавно дивилися, і прогулювалися між метушливими натовпами базаріс[13]. Тихцем прошмигували поміж торговців і жебраків, блукали вузькими проходами, що були захаращені рядами крихітних щільно встановлених яток. Баба давав нам по десять афгані на тиждень, і ми витрачали їх на теплу кока-колу та морозиво з трояндової води, посилане подрібненими фісташками.
Наш навчальний рік був позначений щоденною рутиною. Поки я насилу вилазив з постелі й плентався у ванну, Гассан устигав умитися, відбути ранковий намаз разом з Алі та приготувати мені сніданок: гарячий чорний чай з трьома кубиками цукру та скибочку підсмаженого наана з моїм улюбленим вишневим повидлом — усе охайно розставлено на обідньому столі. Я їв і нарікав на домашні завдання, а Гассан тим часом застеляв моє ліжко, начищав моє взуття, прасував одяг, що я мав носити того дня, складав мої книжки й олівці. Я чув, як він тихенько наспівує, прасуючи у вестибюлі, наспівує своїм гугнявим голосом старовинну хазарейську пісню. Потім ми з бабою від’їжджали в чорному «форді мустангу» — в машині, що притягувала заздрісні погляди, адже такою самою їздив Стів Мак-Квін у фільмі «Куля», а цей фільм в одному з кінотеатрів показували аж півроку. Гассан залишався вдома і допомагав Алі з хатньою роботою: прав руками брудний одяг і розвішував його сушитися на подвір’ї, підмітав підлогу, поливав газон.
Після школи ми з Гассаном зустрічалися, брали книжку та рушали до пагорба, схожого на перевернуту миску, що стримів на півночі від маєтку мого батька у Вазір-Акбар-Хані. На вершині того пагорба був старий занедбаний цвинтар: поміж рядами надгробків без підписів переплелися кущисті зарості — так, що годі пройти. Від тривалих дощів і снігів залізна брама поіржавіла, а низькі мури з білого каменю перетворилися на руїни. Поблизу входу на цвинтар росло гранатове дерево. Якось літнього дня я взяв один з кухонних ножів Алі та викарбував на стовбурі наші імена: «Амір і Гассан, султани Кабула». Ці слова означали, що дерево тепер офіційно належить нам. Після школи ми з Гассаном вилазили на його гілляки та зривали криваво-червоні плоди. Я з’їдав гранат, витирав руки об траву, а відтак брався читати Гассанові.
Гассан сидів, схрестивши ноги, на його обличчі танцювали полиски й тіні від гранатового листя, він мимоволі скубав травинки, а я читав йому історії, які він не міг прочитати самотужки. Те, що Гассан виросте неписьменним, як Алі та більшість хазарейців, було визначено в мить його народження або навіть у мить зачаття в негостинному лоні Санаубар — бо яка, зрештою, користь слузі від писаного слова? Та попри неписьменність, а може, саме завдяки їй, Гассана вабила таємниця слів, манив загадковий світ, йому недоступний. Я читав Гассану вірші й оповідання, а часом і загадки, хоча згодом перестав їх читати, бо помітив, що він розгадує значно краще за мене. Тому я уникав змагальності й читав, наприклад, про походеньки пихатого мулли Насреддіна та його віслюка. Ми годинами сиділи попід тим деревом, сиділи, аж поки сонце зникало на заході, та навіть тоді Гассан наполягав, що світла вдосталь, аби прочитати ще одненьку історію, ще одненький розділ.
Найбільше в читанні Гассану я любив ті моменти, коли ми натрапляли на довге слово, якого він не знав. Тоді я дражнив Гассана, вказував на його невігластво. Одного разу я читав історію про муллу Насреддіна, і Гассан зупинив мене.
— А що значить це слово?
— Яке саме?
— Недоумкуватий.
— Ти не знаєш, що воно означає? — запитав я, шкірячись.
— Ні, Аміре-ага.
— Але ж це найзвичайнісіньке слово!
— А все-таки я його не знаю.
Може, Гассана і шпигнула моя в’їдливість, однак на його всміхненому обличчі це не відобразилося.
— Ну, в моїй школі всі знають, що воно означає, — сказав я. — Пояснюю. «Недоумкуватий» значить «розумний», «мудрий». Я складу з ним речення, щоб ти зрозумів: «Гассан недоумкуватий, коли йдеться про слова».
— Ага, — відповів той, кивнувши.
Проте потім я почувався винним через той випадок. Тому намагався відкупитися, даруючи Гассанові то якусь зі своїх старих сорочок, то поламану іграшку. Переконував себе, що так можна залагодити ту безневинну насмішку.
На той час улюбленою книжкою Гассана була «Шах-наме» — епос десятого століття про подвиги перських героїв. Йому подобалися всі розділи, подобалися шахи давнини — Фарідун, Заль, Рудабе. Але і його, і моєю улюбленою історією було сказання «Рустам і Сограб» про великого воїна Рустама та його прудконогого коня Рахша. Рустам смертельно поранив у битві відважного супротивника Сограба, а потім довідався, що Сограб — це син, якого він давно шукав. Убитий горем Рустам чує передсмертні слова свого сина: «Якщо ти справді отець мені, то заплямив меч у крові свого сина. І єдино через упертість. Я ж бо прагнув любові твоєї здобути та ім’я твоє дістати, адже хотів розгледіти в тобі те, що побачила мати моя. Та марно я звертався до серця твого, а нині час зустрічі вже збіг...».
— Аміре-ага, прочитай, будь ласка, ще разочок, — просив Гассан.
Інколи в його очах озерцями збиралися сльози, поки я перечитував цей фрагмент, і мені завжди було цікаво, за ким же він плаче — за вбитим горем Рустамом, що рве на собі одяг і посипає голову попелом, чи за вмирущим Сограбом, який понад усе прагнув батьківської любові? Особисто мені доля Рустама не здавалася трагічною. Зрештою, хіба не кожен батько приховує в серці таємне бажання вбити свого сина?
Одного дня, в липні 1973-го, я знову трохи позбиткувався з Гассана. Спершу читав йому, а тоді раптом відійшов від написаного. Вдавав, ніби читаю з книжки, час од часу гортав сторінки, але від тексту відволікся цілком, натомість вигадував власне продовження оповіді. Гассан, певна річ, нічого не помітив. Для нього слова на сторінці були закодованими посланнями, незрозумілими і загадковими. Слова були потаємними брамами, а ключі до них тримав я. Потім я запитав Гассана, тамуючи сміх, чи сподобалася йому та історія, але він чомусь почав плескати в долоні.
— Ти чого? — здивувався я.
— Вона була найкраща з усіх, що ти читав мені за весь час, — відповів він, так і плескаючи.
Я засміявся.
— Та ну?
— Так.
— Дивовижно, — пробурмотів я. І справді так думав. Його відповідь була... абсолютно несподівана. — Гассане, ти серйозно?
Він досі плескав.
— Вона чудова, Аміре-ага. Почитаєш мені завтра ще?
— Дивовижно, — повторив я трохи розгублено, бо почувався, мов людина, яка раптом викопала в себе на подвір’ї скарб.
Коли ми спускалися з пагорба, думки в моїй голові вибухали, як феєрверки в Чамані[14]. «Найкраща з усіх, що ти читав мені за весь час». А я ж читав йому чимало історій. Тим часом Гассан щось запитував.
— Що? — перепитав я.
— Що означає слово «дивовижно»?
Я засміявся. Стиснув його в обіймах і поцілував у щоку.
— А це за що? — Гассан знітився, зашарівся.
Я по-дружньому його потермосив. Усміхнувся.
— Ти принц, Гассане. Ти принц, і я тебе люблю!
Увечері я написав своє перше оповідання. Мені знадобилося десь півгодини. Я вигадав похмуру казочку про чоловіка, який знайшов чарівний кубок і збагнув: якщо в нього заплакати, то сльози обернуться перлинами. Хоч той чоловік і злидарював, але був щасливий і плакав нечасто. Отож йому довелося зумисно сумувати, щоби розбагатіти за допомогою сліз. Та що більше перлів утворювалося, то дужчою ставала його жадібність. Закінчувалося все тим, що чоловік сидить на горі перлин, тримає ніж і нестримно ридає в чашу, пригортаючи до себе тіло вбитої дружини.
Того ж вечора я вибрався сходами нагору й увійшов до баби в курильню з двома аркушами паперу, на яких нашкрябав ту історію. Коли я з’явився на порозі, баба і Рахім-хан курили люльки та попивали бренді.
— Аміре, що таке? — запитав баба, відкинувшись на спинку дивана і переплівши руки за головою. Довкола батькового обличчя кружляв блакитний дим. Від його погляду в мене пересохло горло. Я прокашлявся і сказав, що написав казку.
Баба кивнув і ледь усміхнувся, хіба що вдаючи цікавість.
— Що ж, це дуже добре, правда? — тільки й промовив. І глянув на мене крізь хмару диму.
Напевне, я стояв там менше хвилини, але й донині та хвилина — чи не найдовша в моєму житті. Секунди тяглися одна за одною, і кожну попередню з наступною розділяла вічність. Повітря стало важким, вологим, майже твердим. Здавалося, я дихаю цегляним повітрям. Баба продовжував дивитися на мене згори вниз, але прочитати написане не пропонував.
Сторінка 4 Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
