Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 2

Як потай переповідала сусідська служниця, котрій це своєю чергою розказала балакуча повитуха, ладна повідати все кожному, хто захоче слухати, Санаубар глянула на немовля в руках Алі один-єдиний раз, побачила розщеплену губу та зайшлася гірким сміхом.

«Ось, — сказала вона, — тепер маєш недоумкувате дитя, яке буде всміхатися замість тебе!» Санаубар відмовилася навіть потримати Гассана на руках і вже за п’ять днів зникла.

Баба найняв для Гассана ту саму годувальницю, яка гляділа мене. Алі розповідав, що то була блакитноока хазарейка з Баміяна — міста гігантських статуй Будди. «Який у неї був солодкий співочий голос», — казав він нам.

Ми з Гассаном завжди допитувалися, що ж вона співала, хоч добре знали — Алі розповідав нам це вже тисячу разів. Ми просто хотіли почути спів Алі.

Він прочищав горло і починав:

На високій горі я стояла

І вигукувала наймення Алі, Лева Божого.

О Алі, Леве Божий, Королю Людей,

Даруй радість нашим стражденним серцям.

Відтак він нагадував нам, що зв’язок між молочними братами, вигодуваними тими самими грудьми, не підвладний навіть часу.

Нас із Гассаном годувала грудьми одна жінка. Ми ступили перші кроки на одному моріжку в тому самому подвір’ї. І під одним дахом вимовили свої перші слова.

Моїм було «баба».

Його — «Амір». Моє ім’я.

Тепер, озираючись, я думаю, що в наших перших словах було закладено підґрунтя того, що сталося взимку 1975-го, і того, що було потім.

Розділ третій

Існує легенда, нібито мій батько якось у Белуджистані[7] голіруч здолав гімалайського ведмедя. Якби таке розповідали про когось іншого, то ніхто не повірив би і цю історію вважали б за ляаф — схильність афганців до перебільшення, яка, на жаль, є мало не національною хворобою: якщо хтось вихваляється, що його син — лікар, то доволі ймовірно, що той хлопчина просто склав іспит з біології у середній школі. А от правдивість історій про бабу ніхто під сумнів не ставив. Та навіть якби хтось і засумнівався — що ж, у баби були три паралельні шрами, які тяглися нерівними смужками через усю спину. Я уявляв, як баба бореться з ведмедем, безліч разів, снив про це. І в тих снах я ніколи не міг відрізнити бабу від ведмедя.

Саме Рахім-хан дав бабі його славетне прізвисько — Туфан-ага, себто «пан Ураган». І воно справді виявилося дуже влучним. Батько був утіленням стихії та взірцевим пуштуном: рославий, з густою бородою і гривою кучерявого каштанового волосся, такого ж непокірного, як і він сам; його руки, здавалося, могли завиграшки викорчувати вербу, а грізний погляд «змусив би диявола впасти на коліна та благати пощади», як любив казати Рахім-хан. Під час вечірок, коли в кімнату вривалася батькова постать заввишки майже два метри, усі голови поверталися до неї, мов соняшники до сонця.

Бабу неможливо було ігнорувати, навіть коли він спав. Я затикав вуха ватними рурками, накривався з головою, і все одно хропіння баби — дуже схоже на гудіння двигуна вантажівки — сягало крізь стіни. А між моєю кімнатою та спальнею баби був цілий коридор! Досі не уявляю, як мамі вдавалося спати з ним в одній кімнаті. І це один з пунктів у довгому переліку моїх запитань до мами, які я поставив би їй, якби ми могли зустрітися.

Наприкінці 1960-х, коли мені було чи то п’ять, чи то шість, баба вирішив побудувати сиротинець. Я дізнався цю історію від Рахіма-хана. Він розповів, що баба сам виконав креслення, хоч і не мав ніякого досвіду в будівництві. Скептики вмовляли його не дуріти та найняти архітектора. Баба, звісно, відмовився, і всі хитали головами, нарікаючи на його впертість. Зрештою бабі таки вдалося задумане, і всі знову хитали головами, але тепер — захоплюючись його тріумфом. Баба оплатив із власної кишені побудову двоповерхового сиротинця просто біля головної смуги Джаде Майванд на півдні від річки Кабул. Рахім-хан розповів мені, що баба особисто профінансував увесь проект, зокрема послуги інженерів, електриків, сантехніків і чорноробів, а що вже казати про міських чиновників, яким «слід змащувати вуса олією».

Сиротинець будували три роки. Мені тоді було вже вісім. Пригадую, як у день перед відкриттям баба повіз мене на озеро Карґа, що за кілька миль на північ від Кабула. Він сказав запросити й Гассана, проте я збрехав, що в Гассана пронос. Я хотів, щоби баба був тільки мій. А ще на цьому озері ми з Гассаном якось пускали жабок, і Гассанова стрибнула вісім разів. Моя — щонайбільше п’ять. Баба тоді стояв поруч, спостерігав і поплескав Гассана по спині. Навіть поклав руку йому на плече.

Ми сиділи за столом для пікніка на березі озера, тільки ми з бабою, їли варені яйця та сендвічі з кофтою — м’ясні кульки та мариновані овочі, загорнуті в наан. Вода була темно-синя, і на її рівній, як дзеркало, поверхні мерехтіло сонце.

Щоп’ятниці коло озера бувало повно сімей, які насолоджувалися сонячним днем за містом. Але тоді, посеред тижня, крім нас із бабою, там була хіба що пара довгокосих бородатих туристів — «хіпі», так їх називали. Вони сиділи з вудочками на доку та чеберяли ногами у воді. Я запитав бабу, навіщо вони відрощують таке довге волосся, але баба тільки гмикнув і не відповів. Він саме готував завтрашню промову: перегортав списані аркуші з безладного стосу та де-не-де робив позначки олівцем. Я взявся їсти яйце, а тоді запитав бабу, чи правду мені сказав один хлопець зі школи, мовляв, якщо з’їси шматочок яєчної шкаралупки, доведеться потім її випісяти. Баба знову гмикнув.

Я надкусив сендвіч. Один із білявих туристів засміявся і поплескав другого по спині. Удалині за озером вантажівка незграбно завертала за вигин пагорба. У її бічному дзеркалі виблискувало сонце.

— Думаю, в мене саратан, — промовив я. — Рак.

Баба відвів погляд від аркушів, що лопотіли на вітрі. І сказав, що я й сам можу взяти газованку — варто лише зазирнути в багажник машини.

Наступного дня перед сиротинцем зібралося стільки людей, що всім охочим забракло стільців. Багато хто дивився церемонію відкриття стоячи. День був вітряний, я сидів позаду баби на невеликому помості одразу біля головного входу в нову споруду. Баба був у зеленому костюмі та каракулевій шапці. Десь посеред промови вітер збив убір з батькової голови, і всі засміялися. Він дав мені знак потримати його шапку, і я зрадів, тому що тепер усі побачать, що це мій тато, мій баба. Батько повернувся до мікрофона і висловив сподівання, що будівля триматиметься міцніше, ніж шапка в нього на голові, й усі знову засміялися. Коли баба завершив промову, люди аплодували стоячи. Вони довго плескали. А потім тиснули йому руку. Дехто куйовдив мені волосся і теж тиснув руку. Я так пишався бабою, пишався нами.

Попри батьків успіх, люди завжди в ньому сумнівалися. Казали, що в нього немає схильності до бізнесу і краще б він вивчав право, як його батько. Проте баба довів, що всі вони помилялися, — він не лише розвинув власний бізнес, а й став одним із найбагатших підприємців Кабула. Баба і Рахім-хан заснували напрочуд успішну компанію з експорту килимів, дві аптеки й ресторан.

Усі посмішкувалися з баби, мовляв, він ніколи не знайде собі доброї пари — зрештою, він же не королівської крові, — та батько одружився з моєю мамою, Софією Акрамі, високоосвіченою жінкою, яку вважали однією з найбільш шанованих, вродливих і шляхетних наречених Кабула. Вона викладала класичну перську літературу в університеті, ба більше, походила з королівської родини — цей факт батько грайливо кидав у обличчя скептикам, називаючи її «моя принцеса».

Якщо не брати до уваги єдиний очевидний виняток — мене, — батько створив свій світ саме таким, яким хотів його бачити. Проблема, однак, полягала в тому, що баба бачив світ лише чорно-білим. І сам вирішував, що чорне, а що біле. Людину, яка живе таким чином, ти і любиш, і боїшся водночас. А може, навіть трохи ненавидиш.

Коли я вчився у п’ятому класі, до нас приходив мулла, який викладав іслам. Його звали мулла Фатгулла-хан — куций присадкуватий чоловік із хрипким голосом і рясними слідами від акне на обличчі. Він пояснював нам переваги закяту[8] й обов’язок хаджу[9]; навчав премудрощів намазу — п’ятиразової щоденної молитви — і змушував визубрювати вірші з Корану: хоч ніколи не перекладав нам їх, та постійно наголошував (іноді послуговуючись вербовою різкою), що ми повинні правильно вимовляти арабські слова, щоб вони швидше долинали до вух Господніх.

Якось мулла сказав нам, що в ісламі пиятика вважається жахливим гріхом; пияки будуть відповідати за свій гріх у день Кіямату — Судний день. За тих часів пияцтво було в Кабулі звичним явищем. Нікого не карали привселюдним бичуванням, але афганці, котрі полюбляли хильнути, пили тайкома, з поваги до інших. Вони купували скотч як «ліки» в коричневих паперових пакетах у спеціальних «аптеках». Ховали ті пакети подалі від цікавих очей, але все одно інколи привертали до себе скрадливі несхвальні погляди тих, хто знав про алкогольні оборудки певної «аптеки».

Я розповів бабі, чого мулла Фатгулла-хан учить нас у школі, коли ми були нагорі, в його кабінеті, у курильній кімнаті. Баба саме наливав віскі з бару, який він облаштував у кутку. Слухав, кивав, посьорбував віскі. Потім умостився на шкіряному дивані, поставив склянку і посадовив мене собі на коліна. Здавалося, що я сиджу на двох колодах. Батько глибоко вдихнув і видихнув через ніс — повітря шурхотіло крізь його вуса цілу вічність. Я ніяк не міг вирішити, чого хочу більше: чи обійняти його, чи зіскочити з колін і втекти геть у смертельному страху.

— Бачу, ти плутаєш те, чого тебе вчать у школі, зі справжньою освітою, — сказав батько своїм басовитим голосом.

— Але якщо мулла казав правду, то виходить, що ти грішник, баба?

— Гмм, — баба розгриз кубик льоду. — Хочеш знати, що твій батько думає про гріх?

— Так.

— Тоді я розповім, — сказав баба, — але спершу дещо зрозумій, і зрозумій просто зараз, Аміре: ти ніколи нічого путнього в тих бородатих ідіотів не навчишся.

— Тобто в мулли Фатгулли-хана?

Баба повів рукою зі склянкою. Дзенькнув лід.

— У всіх таких, як він. Сцяв я на бороди цих самовдоволених мавп.

Я захихотів. Не втримався, бо уявив бабу, який пісяє на бороду мавпи, хоч би й самовдоволеної.

— Вони нічого не роблять, тільки перебирають молитовні чотки і цитують книгу, написану мовою, якої вони навіть не розуміють, — батько зробив ковток. — Господи помилуй нас усіх, якщо влада в Афганістані колись перейде до їхніх рук.

— Але мулла Фатгулла-хан доволі приємний, — насилу вичавив я поміж нападами сміху.

— І Чингісхан таким здавався, — сказав баба. — Ну все. Ти питав про гріх, і я тобі розповім. Слухаєш?

— Так, — відповів я, стискаючи губи. Але таки фиркнув носом — звук видався схожим на хропіння. І я знову розсміявся.

Кам’яні очі баби вп’ялися в мої, і я вмить перестав хихотіти.

— Я хотів поговорити з тобою як чоловік з чоловіком. Як думаєш, ти готовий?

— Так, баба-джан, — пробурмотів я, дивуючись, і вже не вперше, як батько вміє боляче вжалити мене кількома словами. А було ж так добре — баба нечасто розмовляв зі мною, а на коліна саджав тим паче, і я так по-дурному все зіпсував.

— Добре, — відказав баба, блукаючи поглядом. — Так от, хай що розповідає мулла, є тільки один гріх, тільки один. І це крадіжка. Решта гріхів — то лише різні варіанти крадіжки, і все. Розумієш?

— Ні, баба-джан, — сказав я, відчайдушно силкуючись зрозуміти. Не хотілося знову його розчаровувати.

Баба нетерпляче зітхнув. Це теж мене вразило, тому що зазвичай він був терплячий. Пригадую, скільки разів батько затримувався допізна, скільки разів я вечеряв на самоті. Питав Алі, де баба й коли він повернеться додому, хоч і так добре знав, що батько на будівельному майданчику: наглядає, керує. Хіба ж для цього не потрібне терпіння? Я вже зненавидів був усіх дітей, для яких він будував той притулок; інколи мені хотілося, щоб вони померли разом з батьками.

— Коли вбиваєш людину, то крадеш життя, — пояснив баба. — Крадеш право дружини мати чоловіка, позбавляєш дітей батька. Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду. Коли шахруєш, то крадеш право на справедливість. Розумієш?

І я розумів. Коли бабі було шість, у дім мого дідуся просто посеред ночі прокрався злодій. Дідусь, поважний суддя, став супроти нього, але злодій штрикнув його ножем у горло і порішив на місці — вкрав у баби тата. Містяни впіймали вбивцю перед полуднем наступного дня — то був бродяга з провінції Кундуз. Його повісили на гілці дуба за дві години до пообідньої молитви. Цю історію розповів мені не сам баба, а Рахім-хан. Про бабу я завжди дізнавався від інших людей.

Сторінка 2

Назад Далі

1....3 4...74 75 76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.