Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 19

— То хоч скажи мені чому. Я мушу знати!

Алі нічого не сказав бабі — був такий самий незворушний, як і тоді, коли Гассан зізнався в крадіжці. Мені не судилося дізнатися, чому він так вчинив, але я добре уявляв, як вони вдвох плачуть у тій своїй тьмяній хижці й Гассан вмовляє Алі не виказувати мене. Та яка ж сила волі була в Алі, якщо він зумів дотриматися обіцянки!

— Підвезеш нас до автостанції?

— Я забороняю вам їхати! — заволав баба. — Чуєш мене?! Забороняю!

— З усією повагою, ага-сагіб, та ти не можеш мені нічого заборонити, — відповів Алі. — Ми вже не працюємо на тебе.

— Куди ти поїдеш? — запитав баба. Його голос зламався.

— У Хазараджат.

— До свого двоюрідного брата?

— Так. Ти підвезеш нас до автостанції, ага-сагіб?

І тоді я побачив те, чого ще ніколи не бачив: баба заплакав. Було трохи лячно дивитись, як схлипує дорослий чоловік. Батьки ж бо не повинні плакати.

— Будь ласка, — просив баба, однак Алі вже рушив до дверей, а Гассан попростував за ним.

Ніколи не забуду, як баба вимови це «будь ласка» — з болем і благанням у голосі, ба навіть зі страхом.

У Кабулі влітку дощило нечасто. Блакитне небо було високо й далеко, а сонце, як розпечене тавро, припікало в потилицю. Струмки, в яких ми з Гассаном навесні пускали «жабок» камінцями, пересохли, а рикші, минаючи нас, здіймали куряву. Люди приходили до мечетей на десять ракятів[30] полуденної молитви, а потім знову ховалися в перший-ліпший затінок, щоб подрімати в очікуванні сутінкової прохолоди. Літо — це довгі шкільні дні, коли доводилося пітніти в напхом напханому класі, який до того ж погано провітрювався, і вчитися читати напам’ять аяти з Корану, продираючись крізь складні для вимови екзотичні арабські слова. Літо — це ловля мух голіруч, поки мулла куняв собі, а гарячий вітер приносив сморід лайна з нужника по той бік шкільного подвір’я і ганяв пил довкола самотнього очеретяного баскетбольного кільця.

Але того дня, коли баба віз Алі та Гассана на автостанцію, задощило. Накотилися грозові хмари, і небо стало сталево-сірим. За кілька хвилин довкола загойдалися дощові заслони, рівномірний шурхіт зливи зашелестів мені у вухах.

Баба запропонував підвезти їх аж до Баміяна, проте Алі відмовився. Крізь посірілу шибу, залиту краплями дощу, я дивився зі спальні, як Алі волочить одненьку валізу, в яку вмістилися всі їхні пожитки, до машини баби, що чекала за воротами. Гассан тягнув на спині свій матрац, міцно скручений і перев’язаний мотузкою. Усі свої іграшки він залишив у спорожнілій халупі — я виявив їх наступного дня, вони лежали купкою в кутку, точнісінько як подарунки з дня народження у мене в кімнаті.

Брудні намистинки дощу скочувалися по вікну. Я бачив, як баба зачинив багажник. Намоклий, він пішов до водійського місця. Зазирнув у машину і сказав щось Алі, котрий сидів на задньому сидінні, — можливо, то була остання відчайдушна спроба переконати його змінити рішення. Вони трохи поговорили — баба стояв, нахилившись і поклавши одну руку на дах авта, уже цілком змоклий. Коли батько випростався, я побачив його зіщулені плечі та зрозумів, що наше життя вже не буде таким, до якого я звик від народження, воно змінилося назавжди. Баба ковзнув на своє місце. Ввімкнулися передні фари, і їхнє світло проштрикнуло зливу двома однаковими тунелями. Якби це був один із індійських фільмів, які ми з Гассаном колись дивилися, то саме зараз я мав би вибігти надвір, розбризкуючи босими ногами калюжі. Я наздоганяв би машину і волав би, щоб її зупинили. А потім витяг би Гассана з заднього сидіння і сказав би, що мені шкода, дуже шкода, і мої сльози перемішувалися б із дощем. Ми обійнялися б посеред зливи... Але життя — не індійське кіно. Мені справді було прикро, та я не плакав і не біг за машиною. Лише спостерігав, як авто баби від’їжджає від узбіччя і везе кудись людину, першим словом якої було моє ім’я. Я востаннє на мить побачив розмиту постать Гассана, скоцюрбленого на задньому сидінні, а тоді баба повернув ліворуч — за ріг вулиці, де ми безліч разів бавилися у скляні кульки.

Я відступив углиб кімнати і бачив тепер тільки дощ за шибами, немов розтоплене срібло.

Розділ десятий

Березень 1981-го

Навпроти нас сиділа молода жінка. Вона була вбрана в оливково-зелену сукню, а чорна шаль тісно огортала її обличчя, захищаючи від нічного холоду. Щоразу, коли вантажівка здригалася чи підскакувала на вибоїні, жінка раптово починала молитися, і її «Бісмілля!»[31] зривалося на зойк з кожним посмиком чи ривком машини. Чоловік цієї жінки — худющий, у мішкуватих штанах і небесно-блакитному тюрбані — однією рукою пригортав малюка, а другою перебирав чотки. Його вуста промовляли беззвучну молитву. Усього нас було кільканадцятеро, разом зі мною та бабою, і всі сиділи, затиснувши між ніг валізи, тулилися до незнайомців у цьому критому брезентом кузові старої російської вантажівки.

Мої нутрощі викручувало, ще відколи ми виїхали з Кабула десь о другій ночі. Баба ніколи не казав, та я знав: те, що мене захитує в автомобілях, було для нього одним з пунктів у довгому переліку моїх слабкостей. Це було написано на його присоромленому обличчі, коли мені кілька разів так сильно скрутило шлунок, що я не втримався і застогнав. Коли худющий дядько з чотками — чоловік молільниці — запитав, чи може мене знудити, я відповів, що так, може. Баба відвернувся. Тоді чоловік підняв біля себе куток брезенту, постукав у вікно до водія і попросив його зупинитися. Але водій, Карім, сухорлявий і смаглявий, із соколиними рисами обличчя й тонкими, ніби намальованими олівцем, вусами, похитав головою.

— Ми надто близько до Кабула, — кинув. — Скажіть, хай кріпиться зі своїм шлунком.

Баба щось тихенько пробурмотів. Я хотів сказати, що мені прикро, та раптом почалося слиновиділення, а на задній стінці горла з’явився присмак жовчі. Я розвернувся, підняв краєчок брезенту та виблював за борт вантажівки, хоч вона і їхала. За моєю спиною баба перепросив інших пасажирів. Так, ніби те, що тебе захитує в авто, — злочин. Так, ніби у вісімнадцять років нудити вже не може. Я виблював ще двічі, і зрештою Карім таки погодився зупинитися, передусім щоб я не засмердів автомобіль, яким він заробляє на життя. Карім контрабандно перевозив людей — тоді це був доволі прибутковий бізнес — з Кабула, захопленого шураві[32], у відносно безпечний Пакистан. Нас він віз у Джелалабад, за 170 кілометрів на південний схід від Кабула, а вже там його брат Тур, у якого була більша вантажівка з другою чергою біженців, чекав, щоб відвезти нас через Хайберський прохід у Пешавар.

Карім звернув на узбіччя за кілька кілометрів на захід від Магіпарського водоспаду. Магіпар, дослівно «летюча риба», — це висока вершина зі стрімким схилом, що виходить на гідростанцію, збудовану німцями для Афганістану ще в далекому 1967-му. Ми з бабою проїжджали цю вершину безліч разів дорогою до Джелалабада — міста кипарисів і полів цукрової тростини, у якому афганці зазвичай відпочивали взимку.

Я зіскочив з кузова вантажівки та побрів до насипу при дорозі. У роті набралося повно слини — певна ознака, що от-от буде напад блювоти. Доплентався до краю скелі, став просто над глибокою долиною, потонулою в пітьмі. Нахилився, поклав руки на коліна і чекав приливу жовчі. Десь хруснула гілка, пугукнула сова. Вітер, тихий і холодний, похрускував між гіллям дерев і ворушив кущі, розкидані де-не-де схилом. А знизу долинав ледве чутний гомін води, що бігла долиною.

Я стояв на вигині дороги і думав про те, як ми з батьком залишили дім, де я жив усе своє життя. Ніби пішли десь поїсти: тарілки, замащені кофтою, згромаджені в мийнику на кухні; білизна до прання лежить у плетеному кошику у вестибюлі; незастелені ліжка; ділові костюми баби на вішаках у гардеробі. На стінах у вітальні досі висять гобелени, а мамині книжки так і стоять на полицях у кабінеті баби. Нашу таємну втечу могли виказати тільки невловні знаки: зникло весільне фото батьків, а також зернистий знімок мого діда та короля Надіра-шаха біля мертвого оленя. У шафах бракувало кількох речей. А ще зник записник у шкіряній оправі, що його Рахім-хан подарував мені п’ять років тому.

Вранці Джелалуддін — наш сьомий служник за минулі п’ять років — напевне, вирішить, що ми подалися на прогулянку або поїхали десь кататися. Ми йому нічого не сказали. У Кабулі вже нікому не можна було довіряти — за гроші чи під страхом розправи люди свідчили одне проти одного: сусід проти сусіда, діти проти батьків, брат проти брата, слуга проти господаря, друг проти друга. Я згадав співака Ахмада Загіра, котрий грав на акордеоні в мій тринадцятий день народження. Він поїхав покататися з приятелями, а згодом його тіло знайшли на узбіччі дороги — хтось пустив кулю йому в потилицю. Рафіки — товариші — були повсюди, вони розділили Кабул на дві групи: тих, хто шпигував, і тих, хто ні. Уся штука полягала в тому, що годі було здогадатися, хто до якої групи належить. За необережне зауваження у кравця, висловлене, поки той ушивав костюм, тебе могли запроторити в підземелля Пол-є-Чархі[33]. Поскаржишся на комендантську годину м’ясникові — і наступної миті ти вже за ґратами з дулом автомата Калашникова перед носом. Навіть за обіднім столом у власних оселях доводилося розмовляти дуже обачно — рафіки були й у шкільних класах, вони навчали дітей шпигувати за батьками: підказували, до чого саме прислухатися і кому розповідати почуте.

Що я робив на цій дорозі посеред ночі? Я мав би бути в ліжку, під ковдрою, а поруч лежала б книжка із загнутими кутиками сторінок. Це, певно, сон. Напевно. А завтра вранці я прокинуся, визирну з вікна — і не побачу ні похмурих російських солдатів, що патрулюють хідники; ні танків, що їздять туди-сюди вулицями мого міста, а їхні башти обертаються, мов гігантські пальці у жесті звинувачення; ні буту, ні комендантських годин, ні бронетранспортерів для особового складу російської армії, що кружляють ринками... Але раптом я почув, як позаду мене баба і Карім, курячи, обговорюють домовленість про Джелалабад. Карім запевняв бабу, що в його брата велика вантажівка, «відмінна і в першокласному стані», та що здолати шлях до Пешавара — це буденна справа.

— Брат довезе вас туди навіть із заплющеними очима, — сказав Карім.

А ще він розповів батькові, що вони з братом знають російських і афганських солдатів, які працюють на блокпостах, і що з ними домовлено про «взаємовигідну співпрацю». Значить, це не сон. Ніби для підтвердження над нашими головами зненацька проревів МІГ. Карім викинув сигарету, дістав з-за пояса пістолет. Тицяючи ним у небо і вдаючи, ніби стріляє, Карім сплюнув і облаяв МІГ.

Цікаво, де зараз Гассан, подумалося мені. А потім сталося неминуче. Я виблював на зарості бур’яну, і мої харкання зі стогонами потонули в реві МіГа, що поволі віддалявся.

Через двадцять хвилин ми вже пригальмували на блокпості біля Магіпару. Наш водій поставив вантажівку на нейтралку і зістрибнув на землю, щоб привітатися з голосами, які наближалися. Топтання ніг по гравію. Обмін репліками, коротко й приглушено. Спалах запальнички. «Спасіба».

Знову спалах запальнички. Хтось засміявся — я аж підстрибнув від різкого звуку, схожого на квоктання. Баба поклав руку мені на стегно. Той, хто сміявся, тепер завів пісню — давню афганську весільну пісню, яку він співав з російським акцентом, ламаючи мелодію та не втрапляючи в ноти.

Агеста боро, маг-е-ман, агеста боро.

Плинь повільно, любий місяцю мій, плинь повільно.

Каблуки чобіт брязнули об асфальт. Хтось відкинув брезентове накриття з кузова вантажівки, і до нас зазирнули три обличчя. Перше — Каріма, інші два — солдатів. Один з них був афганець, а другий, що шкірився, — росіянин і мав лице, схоже на бульдожу морду, а з кутика його губ стирчала сигарета. Позаду них висів у небі білий, мов кістка, місяць. Карім і афганський солдат коротко перекинулися кількома словами мовою пушту. Я майже нічого не зрозумів — щось про Тура та його безталанність. Російський солдат запхнув голову вглиб кузова. Мугикав весільну пісню та відбивав пальцем такт по краю відкидного борту. Коли він переводив очі з пасажира на пасажира, я зауважив його засклілий погляд, помітний навіть у тьмяному світлі місяця. Незважаючи на холод, з чола йому стікав піт. Очі спинилися на молодій жінці в чорній шалі. Він заговорив до Каріма російською, не відриваючи від неї погляду. Карім коротко відповів російською, відтак солдат зреагував ще гострішою реплікою. Афганський солдат теж щось сказав — умовляв, понизивши голос. Проте росіянин щось прокричав — і обидва відступили. Я відчував, як поруч зі мною напружується баба. Карім прочистив горло, понурив голову. І сказав, що солдат хоче півгодини з жінкою в кузові вантажівки.

Молода жінка затулила шаллю все обличчя. Розридалася. Малюк, який сидів на колінах у батька, теж почав плакати. Обличчя її чоловіка зблідло, як місяць, що пропливав тим часом угорі. Чоловік попросив Каріма переказати «пану солдату-сагібу», щоб той виявив до них бодай дрібку милосердя, бо, може, в нього теж є сестра чи мати, а може, й дружина. Росіянин вислухав Каріма, а потім гаркнув кілька слів.

— Тільки такою ціною він нас пропустить, — сказав Карім. І не зміг подивитися в очі чоловіку тієї жінки.

— Але ж ми вже заплатили. Заплатили йому добрі гроші, — відказав той.

Карім і російський солдат переговорили.

— Він каже... він каже, що всяка ціна оподатковується.

Саме тоді підвівся баба. І настала вже моя черга хапати його за стегно, але батько відчепив мою руку і швидко вивільнив ногу. Підвівшись, він затулив місячне світло.

— Запитай дещо в цього чоловіка, — сказав баба. Він звертався до Каріма, але дивився простісінько на російського офіцера. — Запитай, де його сором.

Карім переклав.

— Він каже, що це війна. А на війні нема місця сорому.

— Скажи, що він помиляється. Війна не скасовує гідності. Війна вимагає її навіть більше, ніж мирні часи.

«Невже завжди треба поводитися як герой? — думав я, і серце моє тріпотіло. — Не можеш хоч раз не втручатися?» Проте я знав, що баба не вміє інакше — така вже його натура. Біда в тому, що через цю його натуру нас усіх зараз перестріляють.

Російський солдат сказав щось Карімові, його губи скривилися посмішкою.

— Ага-сагіб, — промовив Карім, — ці руссі не схожі на нас. Вони далекі від поваги і честі.

— Що він сказав?

— Він сказав, що зажене в тебе кулю так само любо, як...

Сторінка 19

Назад Далі

1....17 18...20 21...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.