Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Фантастика

Фентезі

Детектив

Класика

Пригоди

Історичний

Не художня література

Сучасна проза


Повернутись по переліку книжок автора


Сторінка 15


Тієї ночі в мене почалося безсоння.

Ми з Гассаном не розмовляли аж до середини наступного тижня. Того дня я трохи подзьобав обід, і Гассан заходився мити тарілки. Коли я вже прямував нагору в свою кімнату, Гассан запитав, чи не хочу я піти на наш пагорб. Я сказав, що стомився. Гассан теж мав стомлений вигляд — він схуд, а під його спухлими очима лягли сірі кола. Та коли він запитав удруге, я знехотя погодився.

Ми подалися на пагорб, хлюпаючи черевиками по брудному снігу. Жоден з нас не сказав ані слова. Потім сіли під гранатовим деревом, і я зрозумів, що припустився помилки. Дарма ми піднялися на пагорб. Тут була та фраза, яку я вирізав на стовбурі кухонним ножем Алі: «Амір і Гассан, султани Кабула»... Тепер на неї нестерпно було дивитися.

Гассан попросив почитати щось із «Шах-наме», та я сказав, що передумав. Сказав, що хочу повернутись у свою кімнату. Він відвернувся і знизав плечима. Назад ми йшли так само, як піднімалися: мовчки. І вперше в житті я не міг уже дочекатися весни.

Мої спогади про решту днів тієї зими 1975-го доволі туманні. Пригадую, що почувався казково щасливим, коли баба був удома. Ми разом їли, ходили дивитися фільми, навідували каку Гомаюна чи каку Фарука. Інколи до нас зазирав Рахім-хан, і баба дозволяв мені сидіти з ними в кабінеті та пити чай. Я навіть прочитав йому кілька своїх оповідок. Було добре, і я вже повірив, що це надовго. Та й баба, здається, теж повірив. А не варто було. Ні йому, ні мені. На кілька місяців після турніру повітряних зміїв ми з бабою поринули в солодку ілюзію, дивилися один на одного так, як ніколи раніше. А насправді ми самі себе дурили, буцімто забавка з паперу, клею та бамбуку може дивовижними чином стати містком через провалля, що нас розділяло.

Коли ж баби не було вдома — а так бувало часто, — я зачинявся в кімнаті. Прочитував по книжці за кілька днів, писав, учився малювати коней. Чув, як Гассан уранці вовтузиться в кухні, чув брязкіт срібла та свист чайника. Чекав, поки зачиняться двері, й лише тоді спускався снідати. Обвів червоним у календарі перший день школи та лічив до нього дні.

Мене лякало те, що Гассан намагався оживити нашу дружбу. Пригадую, як це було останнього разу. Я сидів у себе в кімнаті, читав скорочений переклад «Айвенго» мовою фарсі, аж тут у двері постукали.

— Що таке?

— Я йду в пекарню по наан, — сказав Гассан з-за дверей. — Вирішив запитати, може... може, ти хочеш зі мною?

— Краще я собі тут читатиму, — відповів, потираючи скроні. Віднедавна, щойно Гассан з’являвся поблизу, в мене починала боліти голова.

— Надворі сонячно, — сказав Гассан.

— Бачу.

— Можна гарно прогулятися.

— То йди.

— От якби й ти пішов зі мною, — сказав він. Пауза. Щось гупнуло об двері — мабуть, його лоб. — Не знаю, Аміре-ага, що я такого зробив. Скажи мені. Я не розумію, чому ми більше не граємося разом.

— Гассане, ти нічого не зробив. Іди, та й по всьому.

— Скажи мені, і я більше так не буду.

Я опустив голову між ноги та затиснув скроні колінами, ніби кліщами.

— Я скажу, як тобі більше не слід робити, — мовив, міцно заплющивши очі.

— Зроблю все, що завгодно.

— Перестань до мене чіплятися! Іди собі геть! — різко викрикнув я.

Якби ж він огризнувся до мене, якби ж розчахнув двері та вилаяв — так мені було б легше, спокійніше. Але Гассан нічого такого не зробив, а коли я за кілька хвилин відчинив двері, його вже там не було. Я впав на ліжко, заховав голову під подушку і розплакався.

Після цього випадку Гассан опинився десь на периферії мого життя. Я дбав про те, щоб наші шляхи перетинались якомога рідше, і з огляду на це планував день. Тому що, коли Гассан був поряд, з кімнати ніби висмоктували кисень. Мої груди стискалися, і я не міг нормально вдихнути; стояв і хапав ротом повітря у своїй маленькій безповітряній бульбашці. Та навіть якщо Гассана поряд не було, його присутність відчувалася: у випраному руками та випрасуваному одязі на стільці з очеретяним сидінням, у теплих капцях, що чекали на мене під дверима, у хмизі, що палав у пічці, коли я спускався до сніданку. Хоч куди я обертався, всюди бачив знаки його вірності, його бісової непохитної вірності.

Напровесні, за кілька днів до початку нового шкільного року, ми з бабою саджали в саду тюльпани. Сніг здебільшого розтанув, і на північних пагорбах уже виднілися латки зеленої трави.

Був прохолодний сірий ранок, баба схилився біля мене, рив ямки і саджав цибулини, які я йому подавав. Розповідав, що багато хто вважає, нібито тюльпани краще садити восени, але це неправда. Аж тут я ні сіло ні впало запитав:

— Баба, а ти ніколи не думав завести нових слуг?

Батько впустив тюльпанову цибулину і встромив лопатку в землю. Зняв садові рукавиці. Я його спантеличив.

— Кі[28]? Що ти сказав?

— Просто поцікавився, і все.

— З якого дива мені так робити? — коротко запитав баба.

— Ти не мусиш так робити. Я просто запитав, — сказав я майже пошепки. Уже жалкував про те, що бовкнув.

— Це через вас із Гассаном? Я ж бачу, між вами щось відбувається, але хай там що, ти повинен дати цьому раду, а не я. Я не втручатимусь.

— Вибач, баба.

Батько знов надів рукавиці.

— Я виріс разом з Алі, — процідив він крізь зуби. — Мій батько прийняв його, любив, як рідного сина. Сорок років Алі був членом моєї сім’ї. Сорок бісових років. І ти думаєш, що я просто візьму та викину його?

З цими словами батько повернувся до мене обличчям — червоним, як тюльпан.

— Я ніколи не здіймав на тебе руки, Аміре, та якщо ти ще колись бовкнеш подібне... — він відвернувся і похитав головою. — Ти ганьбиш мене. А Гассан... Гассан нікуди не подінеться, зрозумів?

Я глянув униз і набрав жменю прохолодної землі. Перепустив її між пальцями.

— Питаю: ти зрозумів? — гарикнув баба.

Я здригнувся.

— Так, баба.

— Гассан нікуди не подінеться, — різко повторив батько. Викопав лопаткою ще одну ямку, вдаряючи ґрунт дужче, ніж треба. — Він залишиться тут, з нами, де йому і належить бути. Це його дім, а ми — його родина. І більше ніколи не питай мене про таке!

— Не буду, баба. Вибач.

Решту тюльпанів ми посадили мовчки.

Коли наступного тижня розпочалася школа, я відчув полегшення. Учні з новими зошитами та вигостреними олівцями в руках неспішно прогулювалися подвір’ям, здіймали куряву, балакали, зібравшись групками, і чекали на свисток класного старости.

Баба під’їхав ґрунтовою доріжкою, що вела до входу. Стара двоповерхова будівля школи мала побиті вікна та тьмяні викладені каменем коридори, а де-не-де між облущеною штукатуркою виднілися латки первісної блідо-жовтої фарби. Більшість хлопців прийшла до школи пішки, тож чорний «мустанг» баби притягнув не один заздрісний погляд. Вийшовши з машини, я мав би аж світитися від гордощів — і колишній я справді світився б, — але тепер мені було лише злегка соромно. А ще порожньо всередині. Баба поїхав, навіть не попрощавшись.

Я уникнув традиційної церемонії порівняння бойових шрамів після турніру повітряних зміїв і став у чергу. Пролунав дзвінок, і ми, розбившись на пари, покрокували у свій клас. Я сів за останню парту. Коли учитель фарсі роздавав підручники, я молився, щоб нас завалили домашньою роботою.

Школа була виправданням, щоб годинами не виходити зі своєї кімнати. І на деякий час вона допомогла відволіктися від думок про те, що сталося минулої зими, про те, чому я дозволив статися. Кілька тижнів я переймався гравітацією, рушійною силою, атомами, клітинами й англо-афганськими війнами, тому не згадував про Гассана і те, що з ним трапилося. Але мозок раз у раз повертав мене в той завулок. До Гассанових коричневих вельветових штанів, що лежали на цеглі. До крапельок крові, що падали на сніг темно-червоними, майже чорними плямами.

Того ж літа, одного лінивого туманного пообіддя, я запросив Гассана піднятися на наш пагорб. Сказав, що хочу прочитати йому свою нову оповідку. Він саме розвішував одяг на подвір’ї, але так швидко завершив цю справу, що я одразу збагнув, наскільки сильно він прагне піти зі мною.

Ми вибралися на пагорб, балакаючи про се, про те. Гассан розпитував про школу, йому було цікаво, що я вчу, а я розповідав про викладачів, особливо про підлого вчителя математики, який карав балакучих учнів тим, що втикав їм між пальців металевий прутик, а потім стискав пальці. Гассан аж скривився на це і висловив сподівання, що мені не довелося такого зазнати.


Сторінка 15


Назад Далі

1....13 14...16 17...76


Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.