Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 13

Гассан нахилився і підібрав камінь.

Ассеф відсахнувся. Хотів був відступити на крок, та зупинився.

— Хазарейцю, це твій останній шанс.

Гассан у відповідь замахнувся каменем.

— Як знаєш.

Ассеф розстібнув зимове пальто, зняв його, склав — повільно й акуратно. Поклав під стіною.

Я розтулив рота і майже щось сказав. Майже. Решта мого життя склалася б інакше, якби я справді спромігся щось вимовити. Але я промовчав. Лише дивився. Мене паралізувало.

Ассеф дав знак рукою — інші двоє відійшли від нього й утворили півколо, затиснувши Гассана в пастці завулка.

— Я передумав, — сказав Ассеф. — Залишу змія тобі, хазарейцю. Хай буде в тебе і завжди нагадує про те, що я зараз зроблю.

І він кинувся вперед. Гассан пожбурив камінь. Влучив Ассефові в чоло. Ассеф закричав і навалився на Гассана, збив його на землю. Камаль і Валі теж накинулися.

Я вкусив себе за кулак. Заплющив очі.

Спогад.

Ти ж знав, що вас із Гассаном вигодувала грудьми одна жінка? Ти ж знав, Аміре-ага? Її звали Сакіна. То була вродлива блакитноока хазарейка з Баміяна, вона співала вам давніх весільних пісень. Тих, кого годували однією груддю, називають молочними братами. Ти це знав?

Спогад.

«По рупії з кожного, дітки. Лише по одній рупії, і я відкрию вам завісу правди». Старий сидіть під саманною стіною. Його сліпі очі — як розтоплене срібло в двох глибоких кратерах-близнюках. Згорбившись над посохом, віщун проводить вузлуватою рукою по своїх запалих щоках. Потім складає її жменею та простягає до нас: «Я ж небагато прошу за правду, лише по рупії з душі». Гассан кидає монетку у вичахлу долоню. Я теж кидаю. «В ім’я Аллаха, Всемилостивого, Милосердного», — шепоче старий віщун. Спершу бере Гассанову руку, водить по долоні ороговілим нігтем, коло за колом, коло за колом. Потім палець плавно рухається до Гассанового обличчя, чутно сухе шкряботіння — віщун повільно досліджує вигини щік, контури вух. Зашкарублими пучками пальців проводить по Гассанових очах. І ось його рука зупиняється. Затримується. Обличчям старого біжить тінь. Ми з Гассаном перезираємося. Старий бере Гассанову руку та вкладає рупію назад у долоню. Повертається до мене: «Ну що, юний друже, тепер ти?» — каже він. По той бік стіни кукурікає півень. Старий тягнеться до моєї руки, але я її відсмикую.

Сон.

Я заблукав у сніговій бурі. Пронизливо виє вітер, кидає жалкі жмені снігу мені в обличчя. Ледве бреду через пливкі білі кучугури. Кличу на допомогу, але вітер заглушує мої крики. Падаю і лежу, задихаючись, на снігу, гублюся серед білизни, вітер свистить у вухах.

Дивлюся, як сніг стирає мої свіжі сліди. «Тепер я привид, — думаю, — привид, що не лишає відбитків». Гукаю знову, і надія щезає, як ті сліди на снігу. Але цього разу чую приглушену відповідь. Затуляю очі, спромагаюся сісти. І раптом посеред розгойданих снігових завіс мені вдається розгледіти рух, блимання кольору. Матеріалізується знайома форма. До мене тягнеться рука. Бачу глибокі паралельні шрами на долоні, кров крапає та заплямовує сніг. Я беруся за ту руку — і сніг ураз вщухає.

Ми стоїмо серед поля, порослого травою кольору зелених яблук, а вгорі пропливають ніжні кучерики хмар. Підводжу погляд — бачу ясне небо та багато повітряних зміїв: зелених, жовтих, червоних, оранжевих. Вони мерехтять у пообідньому світлі.

Завулок був захаращений різним непотребом і камінням. Зношені велосипедні шини, пляшки без етикеток, подерті журнали, пожовклі газети — все це валялося поміж купами цегли та цементними блоками. Попід стіною стояла поіржавіла пічка з великою діркою в боці. Та серед усього цього безладу мій погляд вихопив лише дві речі: блакитного повітряного змія, що тулився до стіни неподалік від тієї пічки, та коричневі вельветові штани Гассана, кинуті на купу побитої цегли.

— Не знаю, — промовив Валі. — Батько каже, це гріх.

Його голос звучав і невпевнено, і збуджено, і налякано водночас. Гассана притиснули грудьми до землі. Камаль і Валі тримали йому руки, заламавши їх за спиною. Ассеф стояв понад ними, наступивши п’яткою чобота Гассанові на шию.

— Твій батько не дізнається, — сказав Ассеф. — І зовсім не гріх провчити осла, який не розуміє, що таке повага.

— Ну не знаю, — пробурмотів Валі.

— Вирішуй сам, — сказав Ассеф. І повернувся до Камаля: — А ти?

— Я... Ну...

— Це ж тільки хазареєць, — не вгавав Ассеф.

Але Камаль відвів очі.

— Добре, — гаркнув Ассеф. — Тоді все, що від вас, слабаків, треба, це міцно його тримати. Впораєтеся?

Валі та Камаль кивнули. Їм явно полегшало.

Ассеф став навколішки позаду Гассана, взяв його за стегна та підняв голі сідниці. Однією рукою притримував Гассана, а другою розстібнув пояс. Блискавку на джинсах. Спустив труси. Зайняв позицію. Гассан не пручався. Навіть не пискнув. Тільки ледь повернув голову — і я мимохіть побачив його обличчя. І його смирення. Такий вираз я вже бачив раніше. То було смирення ягняти.

Завтра десятий день Зуль-гіджа, останнього місяця мусульманського календаря, і перший з трьох днів Ід-аль-Адха, або Ід-е-Курбан, як його називають афганці, — день, коли пророк Ібрагім мало не приніс у жертву Богові свого єдиного сина. Цьогоріч баба знову сам вибрав вівцю — сніжно-білу, з чорними вигнутими вухами.

Ми стоїмо на задньому дворі: Гассан, Алі, баба і я. Мулла виголошує молитву, погладжує бороду. «Ну, не тягни вже», — ледве чутно каже батько. Здається, його дратує це безкінечне моління — ритуал перетворення звичайного м’яса на халяль. Баба висміює історію, що лежить в основі Іда, як і все, що стосується релігії. Проте він поважає традицію Ід-е-Курбан. Звичай полягає в розділенні чистого м’яса на три частини: одну — для родини, другу — для друзів, а третю — для бідних. Баба щороку віддає все злидарям. «Багаті й так уже товсті», — каже він.

Мулла завершує молитву. Амінь. Вибирає кухонний ніж із довгим лезом. За традицією вівця не повинна бачити ніж. Алі дає їй кубик цукру — ще один звичай, — щоб підсолодити смерть. Вівця брикається, але не сильно. Мулла хапає її попід щелепу, приставляє ніж до шиї. Я бачу очі вівці за секунду до того, як він перерізає їй горло одним точним рухом. Цей погляд буде тижнями переслідувати мене у снах. Не знаю, навіщо я стежу за цим щорічним ритуалом у задньому дворі; мої нічні жахіття тривають ще довго по тому, як висохнуть краплі крові на траві. Але я завжди дивлюся. Дивлюся заради отого всеприйняття в очах тварини. Хоч як це абсурдно, та я уявляю, що вона все розуміє. Уявляю, що тварина вважає це неминучим кроком задля вищої мети. Ось він, цей погляд...

Я перестав дивитися, відвернувся від завулка. Моїм зап’ястком стікало щось тепле. Я моргнув і зрозумів, що досі кусаю кулак, та ще й так сильно, що кісточки аж закривавили. А ще я усвідомив, що плачу. Зовсім близько, відразу за рогом, чулося швидке ритмічне Ассефове хекання.

У мене був останній шанс на рішення. Остаточна можливість вирішити, ким стану. Я міг увійти в той завулок і заступитися за Гассана — так, як він не раз заступався за мене, — і прийняти все, що зі мною тоді станеться. Або міг утекти.

Урешті-решт я втік.

Втік, тому що був боягузом. Боявся Ассефа, боявся, що він і зі мною щось зробить. Боявся, що завдасть мені болю. Отак я себе переконував, повернувшись спиною до завулка і до Гассана. Ось у що змусив себе повірити. Власне, я схилився до боягузтва, бо іншим варіантом, справжньою причиною, що спонукала мене до втечі, була Ассефова правота: ніщо в цьому світі не дається задарма. Можливо, Гассан був тією ціною, яку я мав заплатити, тим ягням, яке мусив убити, щоб здобути бабу. Чи це справедлива ціна? Відповідь спливла у моїй свідомості, перш ніж я встиг від неї ухилитися: він же лише хазареєць, хіба ні?

Я побіг туди, звідки прийшов. Але добіг тільки до безлюдного ринку. Кинувся до першої-ліпшої будки і притулився до хистких дверей з навісним замком. Стояв, відсапувався, пітнів і хотів, щоб усе сталося зовсім не так, як насправді.

За чверть години я почув голоси та швидкі кроки. Скоцюрбився за будкою і дивився, як пробігли повз мене Ассеф та двоє його посіпак — сміючись і кваплячись кудись порожньою вулицею. Я змусив себе почекати ще десять хвилин. Тоді вибрався на роз’їжджену дорогу, що тяглася вздовж засипаного снігом яру. Примружив очі й у тьмяному світлі помітив Гассана, який повільно брів у мій бік. Ми зустрілися біля безлистої берези на краю яру.

Він тримав у руках блакитного змія — це було перше, що я помітив. Не стану брехати і зізнаюсь, що відразу обдивився, чи змій цілий. Гассанів чапан спереду був увесь у брудних плямах, а сорочка розірвана трохи нижче коміра. Він спинився. Похитнувся, ніби от-от зомліє. Потім опанував себе. Вручив мені змія.

— Де ти був? Я тебе шукав, — сказав я. Вимовляв слова так, наче камінь жував.

Гассан провів рукавом по обличчю, витираючи соплі та сльози. Я чекав, коли вже він скаже хоч щось, але ми стояли й мовчали, а довкола тим часом сутеніло. Подумки я дякував, що темніє рано і тіні вже впали на обличчя Гассана та приховують моє. Радів, що не доведеться дивитися йому в очі. Чи знав він, що я знаю? А якщо знав, то що я побачив би, таки заглянувши йому у вічі? Звинувачення? Обурення? Чи, боронь Боже, те, чого я боявся найбільше: простодушну відданість? Цього я точно не витримав би.

Гассан хотів був щось сказати, але його голос зламався. Він стулив рота, розтулив і знову стулив. Відступив на крок. Витер обличчя. Тоді ми з ним були найближчі до розмови про випадок у завулку. Мені здавалося, Гассан ось-ось розридається, але, на щастя, він таки не заплакав, а я вдав, що не помітив, як зламався його голос. Так само я вдавав, що не помічаю темної плями ззаду на його штанах. І крихітних крапельок, що падали з-поміж його ніг і заплямовували сніг чорним.

— Ага-сагіб буде хвилюватися, — тільки й сказав він.

Відвернувся і пошкутильгав геть.

Усе відбулося так, як я уявляв. Я відчинив двері прокуреного кабінету й увійшов. Баба та Рахім-хан пили чай і слухали новини по хрипкому радіо. Повернули до мене голови. Потім на батькових губах заграла усмішка. Він розкрив обійми. Я поклав змія на підлогу й потонув між його великих волохатих рук. Сховав голову в тепло його грудей і заплакав. Баба притуляв мене, гойдав туди-сюди. У його обіймах я забув про те, що скоїв. Як же було добре.

Розділ восьмий

Наступного тижня я майже не бачив Гассана. Прокидався, а приготовані тости, запарений чай і варені яйця вже чекали мене на кухонному столі. Одяг на день був попрасований і складений на стільці з очеретяним сидінням у вестибюлі, де Гассан завжди прасував. Зазвичай він чекав, поки я сяду снідати, а тоді вже починав прасувати — щоб ми могли балакати. А ще він співав. Праска шипіла, а Гассан співав давніх хазарейських пісень про тюльпанові поля. Тепер же мене вітав лише складений одяг. Одяг і сніданок, який не ліз у горло.

Одного похмурого ранку я сидів і качав по тарілці варене яйце, аж тут увійшов Алі з оберемком нарубаних дров. Я запитав його, де Гассан.

— Знову спить, — сказав Алі та став навколішки перед пічкою. Відчинив маленькі квадратні дверцята.

Сторінка 13

Назад Далі

1....11 12...14 15...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.