Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 11

З обох боків вулиці надходили переможні ловці, високо тримаючи впольованих зміїв. Хизувалися перед батьками та друзями. Проте всі знали, що найцікавіше — попереду. Найбільший приз досі літав. Я зрізав яскраво-жовтого змія з білим крученим хвостом. І поплатився за це ще одним порізом на вказівному пальці — кров цівкою потекла в долоню. Я дав Гассанові потримати шворку, висмоктав з ранки всю кров і витер палець об джинси.

Ще за годину кількість уцілілих зміїв зменшилася десь із п’ятдесяти до дюжини. Був серед них і мій. Мені вдалося потрапити в останню дюжину. Знав, що ця частина турніру триватиме доволі довго, бо хлопці, які протрималися аж дотепер, знають свою справу — їх не заманиш дурненькими пастками, як-от старою доброю «набери висоту і підбий», улюбленим Гассановим фокусом.

До третьої пополудні у небі скупчилися хмари, затуливши сонце. Тіні почали довшати. Глядачі на дахах загорталися в шалики та грубі пальта. Нас залишилося шестеро. Мій змій досі літав. У мене боліли ноги та заклякла шия. Проте з кожним збитим змієм у серці росла надія — ніби сніг, що накопичується на стіні, по сніжинці.

Поглядом я невідступно стежив за блакитним змієм, що вже годину сваволив у небі.

— Скількох він уже підрізав? — запитав я.

— Я нарахував одинадцять, — відповів Гассан.

— Чий же він може бути?

Гассан прицмокнув язиком і постукав пальцями по підборіддю. То був його фірмовий жест, який означав «поняття не маю». Блакитний змій підрізав великого фіолетового та зробив дві чималі петлі. За десять хвилин він підрізав іще двох — і по них чкурнули юрми ловців.

Ще за півгодини лишилося тільки чотири змії. І мій — серед них. Здавалося, я просто не здатен на неправильний рух, навіть вітер дмухав так, наче хотів мене підтримати. Я ще ніколи не почувався таким владним і таким удачливим. П’янке відчуття. Та я не наважувався звести очі на дах. Не наважувався відвести погляд від неба. Мусив бути зосередженим, грати розважливо. А ще за чверть години те, що вранці видавалося сміховинною мрією, раптом стало цілком реальним — залишилися тільки я та ще один хлопець. Блакитний змій.

Напруження в повітрі дзвеніло в унісон зі шворкою, яку я натягував закривавленими руками. Люди тупали ногами, плескали, свистіли та співали:«Бобореш! Бобореш!» — «Зріж його! Зріж його!». Цікаво, чи був серед того гулу і голос баби? Загриміла музика. З дахів і відчинених дверей долинав запах парких пантів та смаженої пакори[26].

Та я чув лише одне — дозволив собі чути лише одне — пульсування крові в голові. І бачив тільки одне — блакитного змія. І вчував тільки один запах — запах перемоги. Спасіння. Спокута. Якщо баба помиляється і таки є той Бог, про якого нам розповідають у школі, то Він подарує мені перемогу. Я не знав, за що бореться мій суперник — може, просто вихваляється своїми можливостями. Але для мене то був єдиний шанс стати тим, кого бачать, а не просто дивляться; тим, кого чують, а не просто слухають. Якщо Бог справді є, Він направить вітри, скерує їх для мене так, щоб я потягнув за шворку і відтяв від себе біль і тугу. Я ж так багато витримав і так далеко сягнув. І зненацька — р-р-раз! — надія перетворилася на впевненість. Я справді переможу. Питання лише коли.

Усе сталося швидше, ніж я сподівався. Порив вітру підкинув мого змія вгору, перевага тепер була в мене. Я трохи відпустив шворку, змій злетів. Зробив петлю і завис над блакитним суперником. Я тримав позицію. Блакитний знав, що він у халепі. Відчайдушно намагався вивільнитися з пастки, та я його не пускав. Я тримав позицію. Натовп відчув, що кінець уже скоро. Вигуки «Зріж його! Зріж його!» стали гучнішими, ніби то римляни кричали гладіаторам: «Убий, убий!».

— Ти майже переміг, Аміре-ага! Майже переміг! — вигукував, важко дихаючи, Гассан.

І от настала вирішальна мить. Я заплющив очі й послабив хватку. Вітер потягнув шворку, і вона знову розпанахала мені пальці. А тоді... навіть якби я не чув реву натовпу, навіть якби нічого не бачив... Я все одно знав би. Гассан верещав і обіймав мене за шию.

— Браво! Браво, Аміре-ага!

Я розплющив очі й побачив, як блакитний змій безпомічно крутиться в повітрі, мов шина, що злетіла з автомобільного колеса на великій швидкості. Моргнув, спробував щось сказати. Нічого не вийшло. Раптом я ніби піднявся над своїм тілом, подивився на себе згори. Чорне шкіряне пальто, червоний шарф, потерті джинси. Худий хлопчина, трохи сутулий і занизький на свої дванадцять років. Вузькі плечі та ледь помітні синці під світло-карими очима. Вітерець ворушить світло-каштанове волосся. Той хлопчина поглянув на мене — і ми всміхнулися один одному.

Потім я теж закричав від захвату, все стало барвистим і справжнім, все стало живим і чудовим. Вільною рукою я обіймав Гассана, і ми разом стрибали, і сміялися, і плакали.

— Ти переміг, Аміре-ага! Ти переміг!

— Ми перемогли! Ми перемогли! — все, що я міг сказати.

Не може бути, що все це насправді. За мить я моргну та прокинуся після цього прекрасного сну, встану з ліжка, подамся снідати на кухню, і мені не буде з ким перекинутися словом, окрім Гассана. Вдягнуся. Чекатиму на бабу. Здамся. Повернуся до колишнього життя... Аж ось я побачив бабу на даху. Він стояв на самому краєчку і розмахував обома кулаками. Щось вигукував і плескав. І то був найкращий момент за всі дванадцять років мого життя — баба стояв на даху і нарешті мною пишався.

Але ось він почав жестикулювати, показувати щось руками, ніби підганяв мене. І враз я зрозумів.

— Гассане, ми...

— Знаю, — сказав Гассан, відпускаючи мене з обіймів. — Іншалла, посвяткуємо згодом. А зараз я зловлю для тебе того блакитного змія.

Він кинув котушку й побіг, поділ зеленого чапана волікся за ним по снігу.

— Гассане! — крикнув я. — Повертайся зі змієм!

Він уже завертав за ріг вулиці, підкидаючи гумаками сніг. Зупинився, обернувся. Приклав складені човником долоні до вуст і гукнув:

— Для тебе — хоч тисячу разів!

А тоді всміхнувся своєю Гассанівською усмішкою і зник за рогом. Наступного разу я побачу цю його безтурботну усмішку аж через двадцять шість років — на старій поляроїдній фотографії.

Я взявся опускати свого змія, а люди кинулися мене вітати. Я тиснув їм руки, дякував усім. Молодші діти дивилися на мене зі святобливим блиском в очах — я був героєм. Хтось плескав мене по спині, а хтось куйовдив волосся. Я намотував шворку, всміхався кожному у відповідь, але думав лише про блакитного змія.

Нарешті я тримав свого змія в руках. Намотав кінець шворки, що лежав біля моїх ніг, на котушку, потиснув руки ще кільком людям і почимчикував додому. За кованими залізними воротами на мене чекав Алі.

— Вітаю, — сказав він.

Я віддав йому змія та котушку, потиснув руку.

— Ташаккор, Алі-джан.

— Я весь час за вас молився.

— Тоді молися й далі. Ми ще не закінчили.

І я поквапився назад на вулицю. Не став питати в Алі про батька. Поки що не хотів його бачити. У мене в голові склався чіткий план: я ввійду, як величний герой, несучи почесний трофей у закривавлених руках. За мною повертатимуться голови, до мене прикипатимуть очі. Рустам і Сограб змірюють один одного поглядами. Мить напруженої тиші. Потім старший воїн підходить до молодшого, обіймає його, визнає достойним. Виправдання. Спасіння. Спокута. А далі? Ну... і жили вони довго та щасливо, звісно. Що ж іще?

Вулиці Вазір-Акбар-Хану пронумеровані та розташовані під прямими кутами одна до одної, такою собі решіткою. Тоді наш район був новий, ще не добудований, тому на всіх вулицях поміж житлових частин, оточених восьмифутовими мурами, траплялося чимало порожніх земельних ділянок і напівспоруджених будинків. У пошуках Гассана я оббігав туди-сюди кожну вулицю. І повсюди люди складали стільці, збирали харчі та начиння після довгого святкового дня. Деякі досі сиділи на дахах і викрикували мені привітання.

За чотири вулиці на південь від нашої я помітив Омара — сина інженера, друга баби. Вони з братом водили футбольний м’яч на моріжку перед будинком. Омар був непоганий хлопчина. У четвертому класі ми вчилися разом, і якось він навіть дав мені авторучку — таку, для якої потрібен спеціальний картридж.

— Кажуть, Аміре, ти переміг, — сказав Омар. — Вітаю!

— Дякую. Ти не бачив Гассана?

— Твого хазарейця?

Я кивнув.

Омар копнув м’яча братові.

— Я чув, що він дуже добрий ловець.

Брат відпасував м’яч до Омара. Той упіймав його, підкинув і знову зловив.

— Та я ніколи не міг зрозуміти, як йому це вдається. Ну тобто в нього ж такі вузенькі очка — як він узагалі щось ними бачить?

Омарів брат пирснув сміхом і попросив м’яча. Омар не зважав.

— То ти бачив Гассана?

Омар тицьнув великим пальцем через плече, показуючи на південний захід.

— Бачив, як він недавно побіг до базару.

Сторінка 11

Назад Далі

1....9 10...12 13...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.