Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 10

— Знаєш... мені подобається, де я живу.

От завжди він так — читає мої думки.

— Це мій дім.

— Як собі знаєш, — сказав я. — Готуйся знову програти.

Розділ сьомий

Наступного ранку, заварюючи чорний чай до сніданку, Гассан розповів мені свій сон.

— Ми були на озері Карґа: ти, я, батько, ага-сагіб, Рахім-хан і тисячі інших людей, — почав він. — Теплий сонячний день, і озеро було чисте, як дзеркало. Та ніхто не купався, бо казали, ніби в озері оселилося чудовисько. Воно плавало на глибині, вичікувало.

Гассан налив мені горнятко чаю, вкинув цукор, подмухав кілька разів. Поставив горня переді мною.

— Тому всі боялися заходити у воду, і раптом ти, Аміре-ага, скинув черевики і зняв сорочку. «Немає тут чудовиська, — сказав ти. — Я вам доведу». Ніхто не встиг тебе зупинити, і ти пірнув у воду та й поплив собі. Я скочив за тобою — і от ми вже обидва пливемо.

— Ти ж не вмієш плавати!

Гассан засміявся.

— Це сон, Аміре-ага, у ньому можна робити будь-що. Хай там як, усі закричали: «На берег! На берег!». А ми й далі пливемо в холодній воді. Допливли до середини озера, а там спинилися. Обернулися до берега і помахали людям. А вони такі маленькі, як мурашки. Та ми чули, що вони плескають. Так люди переконалися — чудовиська нема, є лише вода. Після того озеро перейменували, його назвали «озеро Аміра та Гассана, султанів Кабула», і ми брали в людей гроші за купання.

— І що ж це означає? — запитав я.

Він намастив мені наан повидлом і поклав на тарілку.

— Не знаю. Я сподівався, що ти мені поясниш.

— Якийсь тупий сон. Там нічого не відбувається.

— Батько каже, що сни завжди щось означають.

Я сьорбнув чаю.

— То чому ти в нього не запитаєш? Він же такий розумний, — промовив я різкіше, ніж збирався. Не спав усю ніч. Шия і спина в мене були як стиснуті пружини, а очі пекли. Тому й зірвався на Гассана. Хотів було вибачитися, але стримався. Гассан зрозумів, що я просто нервуюсь. Гассан завжди мене розумів.

Я почув, як нагорі у ванній баби зашуміла вода.

Вулиці аж виблискували від свіжого снігу, а небо було бездоганно блакитне. Сніг лежав на кожному даху й обтяжував гілки чахлих шовковиць, що росли вздовж нашої вулиці. За ніч сніг протиснувся в кожну шпарку, запорошив усі канави. Ми з Гассаном вийшли з кованих воріт на вулицю, і я аж примружив очі від сліпучої білизни. Алі зачинив за нами ворота. Я почув, як він ледь чутно шепоче нам услід молитву — Алі молився завжди, коли його син виходив з дому.

Я ще ніколи не бачив на нашій вулиці стількох людей. Дітлахи жбурлялися сніжками, борюкалися, ганялися одне за одним, хихотіли. Ті, котрі мали запускати повітряних зміїв, гуртувалися з тими, хто триматиме котушки. Тривали останні приготування. З прилеглих вулиць лунали сміх і балачки. На дахах уже було тісно від глядачів, які повмощувалися на складаних стільцях, у термосах парував чай, а з касетних магнітофонів линули пісні Ахмада Загіра. Неймовірно популярний Ахмад Загір здійснив революцію в афганській музиці, але й викликав обурення пуристів. Окрім традиційних табли та гармоніки, він почав використовувати електрогітару, ударні та духові інструменти; на сцені та на вечірках він відкинув серйозну, майже понуру, манеру виконання старших співаків і практично всміхався, співаючи, — інколи навіть до жінок. Я звів очі на наш дах, побачив бабу і Рахіма-хана, які сиділи на лавці та сьорбали чай, обидва вбрані у вовняні светри. Баба помахав рукою. Я не зрозумів, кому він махає — мені чи Гассанові.

— Треба починати, — сказав Гассан.

Він був узутий у чорні гумові боти, вбраний у ясно-зелений чапан[23] поверх грубого светра та потерті вельветові штани. Сонячне світло вмивало його обличчя, і я помітив, як добре в нього загоївся рожевий шрам над губою.

Зненацька мені захотілося відступити. Зібрати все та податися додому. Що я собі думав? Навіщо на все це зголосився, якщо й так знаю, чим воно закінчиться? Баба стежив за мною з даху. Я відчував на собі його погляд, як жарінь сонця, що обпікає до пухирів. Поразка буде розгромна, навіть для мене.

— Щось я не певний, чи хочу сьогодні запускати змія, — промовив я.

— Але ж день чудовий, — заперечив Гассан.

Я втупився у свої ноги. Намагався не дивитися на наш дах.

— Не знаю... Може, ходімо додому?

Тоді Гассан ступив до мене і пошепки сказав дещо таке, від чого мені стало трохи лячно:

— Пам’ятай, Аміре-ага. Чудовиська нема, є лише прекрасний день.

Як йому так легко вдавалося читати мене, ніби розгорнуту книжку? А я здебільшого навіть не уявляв, що діється в його голові. Але ж це я ходив до школи, я умів читати й писати. Я був розумником. Гассан не вмів прочитати підручник для першокласників, а мене читав, не затинаючись. І мені було трохи неспокійно, та водночас якось навіть затишно від того, що поруч є той, хто завжди знає, що мені потрібно.

— Чудовиська нема, — проказав я, почуваючись, на власний подив, трішечки краще.

Він усміхнувся:

— Чудовиська нема.

— Ти впевнений?

Гассан заплющив очі. Кивнув.

Я поглянув на дітлахів, які товклися на вулиці, кидалися сніжками.

— А день таки гарний, правда?

— Політаймо, — відповів Гассан.

І тоді мені спало на думку, що Гассан, мабуть, вигадав той свій сон. Таке можливо? Я вирішив, що ні. Він не настільки розумний. Навіть я не настільки розумний. Хай там як, а той дурнуватий сон трохи розвіяв мою тривогу. Напевне, мені таки варто скинути сорочку та поплавати в озері. Чому б і ні?

— Я готовий, — сказав я.

Обличчя Гассана проясніло.

— Добре, — мовив він.

І підняв нашого змія, червоного з жовтим контуром і впізнаваним підписом самого Сайфо — точнісінько там, де сходилися центральна планка та перпендикулярна до неї. Гассан облизав палець і наставив його, перевіряючи, звідки дме вітер, а потім побіг у тому ж керунку — зрідка, коли ми запускали зміїв улітку, Гассан, щоб зрозуміти напрямок вітру, здіймав ногою пил. Котушка крутилась у мене в руках, аж доки Гассан спинився десь за п’ятдесят футів. Він тримав змія високо над головою, як олімпійський атлет свою золоту медаль. Я двічі смикнув за мотузку — то був наш сигнал — і Гассан підкинув змія.

Я тоді ще не мав власної думки про Бога, адже був у пастці поміж поглядами баби та шкільних муллів. Та коли до моїх вуст підкотився аят[24] з Корану, вивчений на уроках дініяту[25], я його пробурмотів. Глибоко вдихнув, видихнув і натягнув шворку. Уже за мить мій змій злетів до неба. Він лопотів, ніби крила паперової пташки. Гассан заплескав у долоні, свиснув і підбіг до мене. Я вручив йому котушку, притримуючи шворку, а він хутко накрутив на неї вільний відтинок мотузки.

У небі висіло вже понад двадцять зміїв — ніби паперові акули випливли на полювання за жертвою. За годину їхня кількість подвоїлася: червоні, блакитні й жовті змії ширяли та кружляли в повітрі. Волосся мені куйовдив прохолодний вітерець. Ідеальний для запуску зміїв — дмухав якраз так, щоб легко було тримати змія над землею і повертати. Гассан стояв поруч зі мною, тримав котушку, і його руки вже закривавилися від шворки.

Невдовзі почалася битва: перші підрізані змії безладно крутилися в небі. Вони падали з висоти, ніби комети з блискучими звивистими хвостами, і осипали околиці призами для ловців. Я вже чув їх, ловців повітряних зміїв — вони бігли вулицями та галайкали. Хтось закричав, що за дві вулиці звідси зчинилася бійка.

Я все ще зиркав крадькома на бабу та Рахіма-хана, які сиділи на даху, і гадав, про що ж міркує батько. Вболіває за мене? Чи якась частина його свідомості таки зрадіє, якщо я зазнаю поразки? Ось у чому був чар цих перегонів: твої думки ширяли разом зі змієм.

Змії падали то тут, то там, а мій і досі літав. І я теж досі літав. Мій погляд знову перекочував на бабу, закутаного у вовняний светр. Чи дивується він, що я протримався аж стільки? Не будеш стежити за небом, то не протримаєшся більше ані хвилини. І мій погляд знову шугнув у небо. До мене наближався червоний змій — я підрізав його саме вчасно. Трохи поморочився, але врешті таки поборов, коли суперник утратив терпець і спробував підбити мене знизу.

Сторінка 10

Назад Далі

1....8 9...11 12...76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.