Бібліотека Страуса - Халед Госсейні - Ловець повітряних зміїв

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 1

Халед Госсейні

Ловець повітряних зміїв

Присвячую цю книжку Гарісові й Фарах,

світлу моїх очей,

а також афганським дітям.

Подяки

За добрі поради, допомогу та підтримку я в боргу перед моїми колегами: доктором Альфредом Лернером, Дорі Вакіс, Робіном Геком, доктором Тодом Дреем, доктором Робертом Таллом та доктором Сенді Чан. Також дякую Лінет Паркер із юридичного центру «Іст-Сан-Хосе Ком’юніті» за поради щодо процедури всиновлення та містеру Дауду Вагабу за те, що розповів мені про свій афганський досвід. Я вдячний моєму любому другові Таміму Ансарі за його турботу та підтримку, а команді письменницьких майстерень Сан-Франциско за зворотний зв’язок і заохочення. Хочу також подякувати батькові — моєму найдавнішому другу та власнику всіх шляхетних рис, притаманних бабі; матері, яка молилася за мене та виконувала назр на кожному етапі написання цієї книжки; тітці, яка купувала мені книжки, коли я був юним. Дякую Алі, Сенді, Дауду, Валідові, Раї, Шаллі, Захрі, Робові та Кадерові за те, що читали мої історії. Також дякую докторові та місіс Каюмі — ще одним моїм батькам — за їхнє тепло та непохитну підтримку.

Хочу також висловити вдячність своїй агентці та добрій подрузі Елейн Костер за її мудрість, терпіння та уважний підхід. Дякую Сінді Шпіґель — моїй пильній і розсудливій редакторці, котра допомогла мені відімкнути чимало дверей у цьому тексті. Дякую Сьюзен Петерсен Кеннеді за те, що повірила в цю книжку, і всьому працьовитому колективу «Рівергед», що майстерно над нею попрацював.

І нарешті я не можу дібрати слів, щоб подякувати моїй чудовій дружині, Рої, на думку якої я беззастережно покладаюся, за її доброту та щедрість, за те, що читала, перечитувала і допомагала правити кожну-кожнісіньку чернетку цього роману. Роє-джан, я завжди любитиму тебе за терпіння та розуміння.

Розділ перший

Грудень 2001

Я став тим, ким є нині, у дванадцять років, одного морозного похмурого дня взимку 1975-го. Виразно пригадую той момент, коли, скоцюрбившись за хисткою саманною стіною, крадькома спостерігав, що діється в завулку біля замерзлого струмка. То було дуже давно, але дарма кажуть, буцімто минуле можна поховати — як з’ясувалося, не можна. Минуле будь-що видряпається на поверхню. І тепер, озираючись, я розумію, що крадькома вдивлявся в той безлюдний завулок упродовж останніх двадцяти шести років.

Минулого літа з Пакистану зателефонував мій друг Рахім-хан. Попросив до нього приїхати. Я стояв у кухні, тримаючи слухавку біля вуха, і раптом збагнув, що на лінії не лише Рахім-хан, а й моє минуле з неспокутаними гріхами. Після розмови я пішов прогулятися коло озера Спрекелз у північному кутку Ґолден-Ґейт-парку. Пообіднє сонце іскрилося у воді, шелесткий бриз підганяв з дюжину мініатюрних човників. Тоді я поглянув угору і побачив у небі двох повітряних зміїв — червоних, з довгими синіми хвостами. Вони танцювали високо над деревами у західній частині парку, аж понад вітряками, линули біч-о-біч, мовби пара очей, що дивиться на Сан-Франциско — місто, яке я тепер називаю домом. І враз у моїй голові зашепотів голос Гассана: «Для тебе — хоч тисячу разів». Гассан — ловець повітряних зміїв із заячою губою.

Я сів на лавку під вербою. І згадав слова, які Рахім-хан сказав мовби ненароком, перш ніж покласти слухавку. «Завжди є спосіб знову стати хорошим». Я подивився на тих двох повітряних зміїв. Згадав Гассана. Згадав бабу[1]. Алі. Кабул. Життя, яким жив, доки настала зима 1975-го і змінила все. Зробила мене тим, ким я є нині.

Розділ другий

У дитинстві ми з Гассаном любили вилазити на тополі, що росли вздовж алеї біля будинку мого батька, і дратувати сусідів, пускаючи уламком дзеркала сонячних зайчиків просто в їхні домівки. Ми всідалися один навпроти одного на двох високих гілках і дриґали голими ногами, а в кишенях наших штанів було повно сушених шовковиць і волоських горіхів. Ми по черзі блискали дзеркальцем, їли шовковиці, жбурляли ними один в одного, гигикали, сміялися. Бачу, як зараз, Гассана високо на тому дереві: сонячне світло мерехтить крізь листя і падає на його майже досконало кругле обличчя, обличчя, мов у китайської ляльки, вирізьбленої з твердої деревини: з пласким широким носом і вузькими розкосими очима, що нагадували бамбукове листя та здавалися, залежно від освітлення, то золотими, то зеленими, то навіть сапфіровими. Як зараз, бачу його крихітні низько посаджені вуха та різко випнуте підборіддя — такий собі м’ясистий виступ на обличчі, неначе випадково дочеплений насамкінець. І бачу губу, розсічену трохи лівіше від центру, мовби інструмент китайського лялькаря послизнувся або майстер просто втомився і втратив пильність.

Іноді на верхів’ях тих дерев я підмовляв Гассана стріляти горіхами з рогатки в сусідську однооку німецьку вівчарку. Гассан зовсім не хотів, але якщо я просив, по-справжньому просив, він не міг відмовити. Гассан ніколи й ні в чому мені не відмовляв. А його рогатка була смертоносна. Гассанів батько, Алі, ловив нас на гарячому та лютився, тобто лютився настільки, наскільки здатна розлютитися така лагідна людина, як він. Алі кивав пальцем і жестом руки наказував злізти з дерева. Забирав у нас дзеркальце і переповідав те, що розповідала йому мати: диявол теж пускав сонячних зайчиків, пускав, щоб відволікти мусульман від молитви. «Він пускає їх, сміючись», — завжди додавав Алі, сердитий на сина.

«Так, батьку», — бурмотів Гассан, дивлячись собі під ноги. Але мене він ніколи не виказував. Жодного разу не признався, що блимання дзеркальцем, власне, як і жбурляння горіхами в сусідського пса, то були мої ідеї.

Тополі росли вздовж під’їзної алеї, вимощеної червоною цеглою, що вела до кованих воріт. За ними був широкий в’їзд у батьків маєток. Ліворуч од цегляної доріжки — будинок, ще далі — двір.

Усі погоджувалися, що мій батько, мій баба, спорудив найкрасивіший будинок в околиці Вазір-Акбар-Хан — новому вишуканому районі у північній частині Кабула. А дехто навіть вважав його найгарнішим у всьому Кабулі. Широкий ґанок, обсаджений трояндовими кущами, вів до просторої оселі з мармуровими підлогами та великими вікнами. Підлоги чотирьох ванних кімнат були викладені вигадливими мозаїчними кахлями, які батько власноруч вибрав у Ісфагані. Стіни були завішані шитими золотом гобеленами, які баба придбав у Калькутті[2]; зі стрілчастої стелі звисала кришталева люстра.

Нагорі були моя спальня, кімната баби та його кабінет, який ще називали «курильнею» — там постійно пахнуло тютюном і корицею. Після того, як Алі подавав обід, баба та його приятелі розвалювалися в чорних шкіряних кріслах. Вони набивали люльки — і тільки баба завжди казав «натоптувати люльку» — і обговорювали три улюблені теми: політику, бізнес, футбол. Бувало, я просився в баби посидіти з ними, але баба заступав мені вхід. «Іди собі, — казав він. — Зараз час дорослих. Почитай краще якусь свою книжку, гаразд?» І зачиняв двері, а я собі дивувався, чому в нього завжди час дорослих. Я сідав під дверима, підібгавши коліна до грудей. Сидів там іноді годину, іноді дві, прислухаючись до їхнього сміху та балачок.

У вітальні внизу була вигнута стіна з виконаними на замовлення стелажами. У них стояли обрамлені родинні портрети. Старе зернисте фото мого дідуся та короля Надіра-шаха, зроблене 1931-го, за два роки до вбивства короля: вони стоять над мертвим оленем, на ногах у них ботфорти, за плечима висять рушниці. Світлина моїх батьків з весільного вечора: ефектний баба в чорному костюмі та мама — усміхнена юна принцеса в білому. А ще було фото баби та його найкращого друга й ділового партнера Рахіма-хана: вони стоять біля нашого дому, але жоден не всміхається. Я на тій фотографії — немовля. Баба, стомлений і похмурий, тримає мене на руках, однак пальчиками я обхопив мізинець Рахіма-хана.

Вигнута стіна вела до їдальні, посеред якої стояв стіл із червоного дерева, за ним легко могли вміститися тридцятеро гостей — а що батько полюбляв екстравагантні вечірки, то так воно й бувало майже щотижня. На протилежному боці їдальні височів мармуровий камін, у якому взимку завжди танцювали оранжеві полиски вогню.

Великі скляні розсувні двері вели на півкруглу терасу, з якої виднілися два акри заднього двору та ряди вишневих дерев. Баба й Алі облаштували вздовж східного муру невеликий город: помідори, м’ята, перець і грядка кукурудзи, що ніяк не спромагалася нормально вирости. Ми з Гассаном назвали той мур Стіною кволої кукурудзи.

У південному кутку саду, в тіні локви, була оселя прислуги — скромна глиняна хатинка, де жив Гассан з батьком.

Саме там, у тій халупці, Гассан і народився взимку 1964-го, за рік після того, як моя мати померла під час пологів, даючи мені життя.

За вісімнадцять років, прожитих у тому домі, в хатці Алі й Гассана я бував хіба що кілька разів. Коли сонце опускалося за пагорби й ми завершували денні ігри, наші з Гассаном шляхи розходилися. Я, минаючи трояндові кущі, йшов у будинок баби, а Гассан — у глиняну халупку, де він народився і жив усе своє життя. Пригадую, що вона була вбога, чиста, тьмяно освітлена парою гасових ламп. У протилежних кінцях кімнати лежали два матраци, між ними — потертий гератський[3] килим з потріпаними краями, а ще триногий стілець і дерев’яний стіл у кутку, за яким Гассан малював. На стінах не було нічого, крім гобелена зі словами «Аллаху Акбар», вишитими бісером. Баба купив його для Алі під час однієї з мандрівок у Мешгед[4].

Саме в цій маленькій хижці Гассанова мати, Санаубар, народила його холодного зимового дня 1964 року. Моя мама стекла кров’ю під час пологів, а Гассан втратив свою менш ніж за тиждень після народження. Її доля, за афганськими уявленнями, була значно гіршою за смерть: вона втекла з трупою мандрівних танцюристів і співаків.

Гассан ніколи нічого не казав про матір, ніби її не існувало взагалі. Мене завжди цікавило, чи мріє він про неї, чи уявляє, яка вона і де тепер. Цікавило, чи прагне він з нею зустрітися. Чи бракне йому матері так само болісно, як мені моєї, якої я й не знав? Якось ми йшли з дому мого батька в кінотеатр «Зейнаб» на новий іранський фільм і вирішили зрізати шлях, подавшись через військові казарми поблизу середньої школи Істікляль — баба заборонив нам ходити тією дорогою, але він тоді якраз був у Пакистані з Рахімом-ханом. Ми перескочили через паркан, що оточував казарми, перестрибнули невеликий струмок і потрапили на брудний плац, де збирали куряву старі занедбані танки. У тіні одного з них ховалася група солдатів, вони курили і грали в карти. Один помітив нас, штурхнув ліктем свого сусіда і гукнув до Гассана:

— Гей, ти! Я тебе знаю!

Ми ніколи раніше його не бачили. Приземкуватий тип з поголеною головою і чорною щетиною на обличчі. Він лячно вишкірявся і косо на нас дивився.

— Не спиняйся, — прошепотів я Гассану.

— Агов! Хазарейцю[5]! Дивися на мене, коли я до тебе говорю! — гаркнув солдат. Передав свою сигарету сусідові, а тоді склав кільцем вказівний і великий пальці однієї руки. А середнім пальцем другої штрикнув у те кільце. Знову і знову. Туди-сюди. — Я знав твою мамцю, ти в курсі? Дуууже добре знав. Брав її ззаду отам біля струмка.

Солдати засміялися. Один аж кувікнув. Я просив Гассана не спинятися, тільки не спинятися.

— Яка в неї була тісненька солоденька дірочка! — приказував той солдат, потискаючи руки іншим і шкірячись.

Згодом, у темряві, коли вже розпочався фільм, я почув, як поруч схлипує Гассан. По його щоках котилися сльози. Я потягнувся, обвив його рукою і пригорнув до себе. Він поклав голову мені на плече.

— Той солдат з кимось тебе переплутав, — прошепотів я. — Він з кимось тебе переплутав.

Мені розповідали, що втеча Санаубар насправді нікого не здивувала. Люди здіймали брови, коли Алі — чоловік, який знав напам’ять Коран, — одружився зі Санаубар — жінкою, молодшою за нього на дев’ятнадцять років, прекрасною, але лиховісно неперебірливою жінкою, яка заслужено мала ганебну репутацію. Як і Алі, вона була шиїткою та етнічною хазарейкою. А ще його кузиною, тож вибір був, здавалося, природний. Та попри ці подібності, Алі й Санаубар мали дуже мало спільного, і найменше — у зовнішності. Подейкують, блискучі зелені оченята й пустотливе личко Санаубар навернули у гріх безліч чоловіків, натомість у Алі був уроджений параліч м’язів нижньої щелепи — недуга, яка позбавила його здатності всміхатися і зробила довіку похмурим. Дивно було спостерігати, як на кам’яному обличчі Алі відбиваються щастя чи сум — тільки його розкосі очі мерехтіли усмішкою або випромінювали горе. Кажуть, очі — дзеркало душі. Щодо Алі це було більш ніж справедливо, адже він міг виражати свої емоції лише очима.

Я чув, що зваблива хода Санаубар, плавні рухи її стегон змушували чоловіків марити про невірність. Алі ж, перехворівши на поліомієліт, мав спотворену і скалічену праву ногу — землиста шкіра обтягувала кістку, а шар м’язів між ними був завтовшки з аркуш паперу. Пригадую, одного дня, коли мені було вісім, Алі взяв мене з собою на ринок по наан[6]. Я йшов позаду нього, мугикаючи і намагаючись скопіювати ходу Алі. Дивився, як він описує хирлявою ногою розмашисту дугу, як усе його тіло загрозливо схиляється праворуч щоразу, коли він ступає скаліченою ногою. Те, що Алі не перечіпається з кожним кроком, здавалося справжнім дивом. Коли я спробував за ним повторити, то мало не звалився в канаву. І розхихотівся від того. Алі озирнувся й побачив, що я його мавпую. Проте нічого не сказав. Ні тоді, ні потім. Просто пішов собі далі.

Обличчя та хода Алі полохали малюків усієї нашої околиці. Але справжня біда була зі старшими дітьми. Вони ганялися за ним по вулиці, брали Алі на кпини, коли той шкутильгав повз них. Хтось вигадав кликати його бабалу — бабаєм.

— Гей, бабалу, кого ти сьогодні з’їв? — гаркали вони під загальний регіт. — Кого ти зжер, га, плосконосий бабалу?

Його називали «плосконосим», тому що в Алі й Гассана були типові монголоїдні риси хазарейців. Багато років я тільки й знав про хазарейців, що вони — нащадки Великого монгола і трохи скидаються на китайців. У шкільних підручниках про них майже нічого не писали, про їхнє походження згадано було хіба що побіжно. Та якось я був у кабінеті баби, роздивлявся його речі та знайшов стару мамину книжку з історії. Її написав іранець на ім’я Хорамі. Я здмухнув з неї пил, тієї ж ночі крадькома забрав у ліжко та був приголомшений — там виявилася ціла глава про історію хазарейців. Ціла глава, присвячена історії Гассанового народу! І я прочитав, що мій народ, пуштуни, переслідував і гнобив хазарейців. Там було написано, що хазарейці намагалися повстати проти пуштунів у дев’ятнадцятому столітті, але пуштуни «приборкали повстання з невимовною жорстокістю». У книжці мовилося, що мій народ убивав хазарейців, виганяв з їхніх земель, спалював їхні домівки, продавав їхніх жінок. У книжці мовилося, що пуштуни гнобили хазарейців почасти через те, що пуштуни були сунітами, а хазарейці — шиїтами. У книжці мовилося багато такого, чого я не знав, і мої вчителі цього не згадували. І баба теж не згадував. Але було там і те, що я таки знав: хазарейців називають «мишоїдами», «плосконосими», «в’ючними віслюками». Я чув, як деякі сусідські діти так обзивали Гассана.

Наступного тижня я показав ту книжку після уроків своєму вчителю, розгорнувши на главі про хазарейців. Він пробіг очима кілька сторінок, фиркнув і повернув її мені.

— Оце шиїтам завжди вдається на славу, — сказав, збираючи свої папери, — представляти себе мучениками.

Вимовляючи слово «шиїти», учитель так наморщив носа, ніби то була якась хвороба.

Хоч їх і поєднували етнічний спадок та родинні зв’язки, Санаубар завжди дражнила Алі разом із сусідськими дітьми. Кажуть, вона не приховувала своєї зневаги до його зовнішності. «Невже він мій чоловік? — глумливо посміхалася Санаубар. — Бачила я старих ослів, з яких вийшов би куди кращий чоловік!»

Врешті більшість схилилася до думки, що їхній шлюб був такою собі домовленістю між Алі та його дядьком, батьком Санаубар. Подейкували, буцімто Алі одружився з кузиною, щоб хоч трохи очистити знеславлене ім’я свого дядька, дарма що Алі, осиротілий у п’ятирічному віці, не мав практично ніякої власності чи спадку.

Алі ніколи не чинив опору гнобителям — напевне, почасти тому, що нізащо не наздогнав би їх, тягнучи за собою покручену ногу. Але здебільшого тому, що був нечулий до образ нападників; він здобув свою радість, свою протиотруту тієї миті, коли Санаубар народила Гассана. А сталося це доволі легко. Ніяких акушерів, ніяких анестезіологів, ніяких сучасних оглядових приладів. Санаубар лежала на голому поплямленому матраці, поруч із нею були Алі та повитуха, готові допомогти. Та вона не надто й потребувала їхньої допомоги, бо Гассан виявив свою вдачу вже під час народження: він був не здатний нікого скривдити. Трохи стогонів, кілька потуг — і на світ з’явився Гассан. І з’явився він з усмішкою.

Сторінка 1

Далі

2 3...74 75 76

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.