Бібліотека Страуса - Іван Багряний - Сад Гетсиманський
|
|
Бібліотека Страуса - Іван Багряний - Сад Гетсиманський |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 82 Аж ось знову відчинилася кормушка. Мельник приніс півбуханця хліба, великий чорний чайник і алюмінієву миску. Видно, шукав пайки, але опівночі не міг ніде знайти роздатчика, а тому згріб, що підвернулося під руку, й так І приніс.
— На…Вечеряй…
Андрієві тільки тепер впало в око, що Мельник намагається не дивитися прямо в очі, а одводить свій погляд, і дивиться десь вниз, собі на руки, зарослі рудуватим волоссям, на хліб, на ляду кормушки.
Андрій з тоскним відчуттям забрав хліб і миску, підставив її під носик чайника. Мельник налив у неї чорного холодного чаю, а тоді покопався десь в кишені й висипав у миску жменю цукру:
— Їж…
І тихо закрив кормушку.
Андрій поставив миску на підлогу, поклав біля неї півбуханця хліба й сів. Дивився на чай і хліб, не доторкаючись. Дивився тупо й думав:
— Чудний цей Мельник…
Йому не хотілось їсти. Відзначивши це, Андрій наперекір відломив крихту хліба, випив чай, і зжував ту крихту… Нехай.
Андрій спав хистким, хаотичним сном просто на голій підлозі, коли знову прийшов Мельник. Він забрав Андрія й десь повів. На цей раз вони ходили зовсім недалеко. В цім же коридорі їхня дорога скінчилася… Андрій опинився в чисто вибіленій, затишній, лагідно освітленій камері–одиночці. Камера була порожня. В ній стояло двоє ліжок, по–військовому застелених і заправлених, дві тумби, підлога блискуче навощена… Це щось нове, дивовижне й небувале! Чисто вибілена камера, постіль, блискуча підлога… Щось десь, значить, сталося… Тим часом Андрій здогадався, що це ж цю камеру спеціально звільняли для нього цієї ночі (і тому він ото чекав у тій кепській кімнаті з кранами), — вичувалося, що ще недавно в цій камері хтось був, вона надихана кимсь. Це чути. А Мельник з коридорним закрив гримливі засуви, а тоді відчинив кормушку:
— Оце ти будеш тут… Лягай спати! — буркнув і прихилив ляду.
Значить, це в усій тюрмі зробили генеральний ремонт, забілили всіх блощиць, змили весь піт, кров і сльози, замастили їх мастикою й воском… Бач, як чисто! Чистісінько…
Андрій поклав свою торбиночку з самою лише ложкою в ній на тумбу й підняв ковдру на ліжку — ліжко було застелене чистим простиралом, подушка в білій чистій наволочці, помацав— набита соломою, — все — і ковдра, і подушка, й простирало пахло креозотом і «Геліосом», але не тим, що так гарно палить і псує арештантське дрантя, а якимсь іншим. Дивився й апатично думав — логічно мусила б тут десь бути й білизна ж, і рушник. Але як не придивлявся — ніде ніякої білизни не було. Видно «новий лад» тільки щойно почався і, як і все в цій безглуздій країні, недописує. Але й те, що є!.. Андрій згадував камеру 49, камеру 12–ту, третю «штрафну» й не вірив своїм очам.
Потім зітхнув, ліг на ліжко поверх ковдри й заснув глибоким сном. VII
На правах хорого Андрій напівлежав на ліжку і думав понуру думу, думу про все й думу ні про що, — коли до камери вкинули нову людину. Це було на другий день. До речі, лахів Андрієві ніхто навіть і не думав міняти, з чого було ясно, що він тут недовго, — мабуть, в тих напівзотлілих лахах, вірніше, в самих рубцях, що навіть і віддалено не нагадували одежі, він приречений пройти свій шлях до самого кінця вже. Отже, він напівлежав у понурій задумі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто якусь нову людину. Людина несміливо переступила поріг і зупинилась. Двері за нею зачинилися. Низенька на зріст, русява, років тридцяти, в військовій уніформі, лише без пояса й без кашкета, в розстебнутій блузці без відзнак, — людина мала дуже розгублений вигляд. Це був, напевно, якийсь робітник «органів»..
«А–а, — подумав Андрій. — Це вони вкидають до мене сексота! Ще не могли дати ради, так вкидають сексота… Чи ти ба! Ще їм щось бракує!.» — це він подумав, а тим часом дивився на гостя байдуже.
Гість стояв біля порогу й не рухався. Опустив руки й не знав, як йому бути. Він не в жарт був стурбований і зляканий.
— Ну, що ж, — промовив апатично Андрій. — За старими тюремними звичаями, кожен новоприбулий до камери є повноправним її громадянином… Прошу займати місце…
Гість несміливо, якось боком підійшов до ліжка, й сів обережно скраєчку, та все не зводив зляканого погляду з Андрія.
— Ну, що ж, — вів Андрій далі так само, але вже трішкі посміхнувшись (посміхнувшись з того зляканого вигляду). — За тими ж самими тюремними звичаями, кожен новоприбулий рапортує старості… А так як єдиний арештант, а значить, і староста тут я, то, будь ласка…
Гість звівся й несміливо простяг тремтячу руку, відрекомендувався:
— Алєксєй Павлович Копаєв… Начальник Грунського райвідділу НКВД…
Андрій хоч як був несподівано вражений (Грунський район — це ж район, дуже близький до його рідного міста!!), але не подав вигляду, простяг свою руку назустріч і назвав себе…
Треба було бачити очі, обличчя й всю фігуру Копаєва, коли він почув Андрієве прізвище й ім'я. Він захвилювався, але вже не так, як перше, він аж скинувся весь і затремтів від збудження, а на очах йому виступили сльози:
— Ах, боже мій!.. — захлинувся Копаєв і заспішив: — Я ж вас знаю!.. Я вас знаю!.. Ах, боже!.. А я думав…
«Він, напевно, думав, що тут сидять чорти з рогами, іменовані „ворогами народу“… Чи що він думав?! Адже ж він сам їх саджав! Чи він думав, що на нього зараз кинуться, клацаючи зубами, люди, що втратили людський образ і подобу, й почнуть його гризти та ковтати!?»
— А я думав… — і Копаєв не міг ніяк висловити, що саме він думав, хоча з його схвильованого, вкритого червоними плямами обличчя, з раптової відпруги, з переміни страху на явну радість можна було зробити висновок, що він саме так думав, як то вгадав інтуїтивно Андрій. А Копаєв квапився, захлинався, поспішав висловити те, що на нього несподівано бурхнуло:
— Я вас знаю… Я все ваше діло знаю… Сафигін — мій приятель, і я все знаю… Я вам усе розповім… Усе… Я був у нього. Він навіть у вашій справі їздив по моєму району… Він в селі С… — Ви знаєте С…? — так він там шукав ваших склепів зі зброєю… Я все знаю… — Копаєв белькотав і дивився на Андрія, просто йому в очі своїми очима, повними схвильованих сліз.
Копаєв почав розповідати досить хаотично, збиваючись
і перестрибуючи з одного на друге, як Сафигін фабрикував його справу. Все це вже Андрій знав, нічого не було для нього нового і нічого особливого, — слухав досить байдуже. Він не виявляв особливого інтересу ще й тому, що перша думка — думка про сексота — стояла в голові кілком. Копаєв теж, хоч як хвилювався, хоч як хотів придобритися Андрієві, а може, й у щирому пориві хотів йому допомогти, поінформувати, — одначе був обережний, він часто затинався і буквально кожної хвилини позирав скоса на двері, на вовчок… О, він, виходить, знав добре, що таке вовчок! А може, ще краще знав, що таке тюремна камера. Та й в першу хвилину знайомства хіба вивернеш душу докраю й хіба все вкажеш? Вичувалося, що Копаєв щось уперто обминає, об щось весь час спотикається й тоді одводить очі, наче ненароком… Він щось справді знає! Щось дуже важне, важніше всього іншого… Але не каже. Позирає на вовчок і уриває свою мову. Позирає на Андрія й губиться. Мовчить розгублено… А тоді починає говорити про інше, про відоме Андрієві з ходу справи та з тих матеріалів, які мав щастя бачити, та з очної ставки… Зрештою — то все були загальники, за які, навіть коли б почув коридорний і доклав «по начальству», нічого не буде.
Андрій про себе мовчав, лише слухав. Про власну свою справу й про себе Копаєв теж мовчав. Але потім вони роззнайомились ближче. Життя в тюрмі зближує. В кожнім разі люди добре вивчають одне одного, їдять оту «сіль», про яку говорить народна мудрість. Солі вони небагато й з’їли, але зблизилися дуже. Андрій увесь час вивчав Копаєва з його поведінки, з інтонації голосу, з поглядів, з рухів обличчя, з погляду очей… І бачив, що це людина щира й цікава. Після першого нападу зворушення та щирості Копаєв і далі не змінився. Він був щирий. Але Андрій побачив, що він є й глибоко нещасний. От він сидить–сидить, мовчки зітхає, а тоді одвернеться до вікна й рясні сльози котяться йому по обличчі. Очевидно, цей начальник району потрапив у велику аварію, коли так, коли він аж мусить плакати. Але Андрій ні про що в нього не розпитував, не ліз в душу, знав, що Копаєв сам про себе все розповість. Видно, що його трагедія не вміщається в його душі й він неодмінно про неї розповість. Хоч, може, це Андрія й не цікавило, забагато він тих трагедій бачив, і ця одна нічим не краща за інші. Навіть коли б вона була й виняткова.
Копаєв все про себе розповів.
Він мав дружину й двійко діток і зробив колись блискучу кар’єру, але… Він зробив блискучу кар’єру в «органах» ще тоді, коли не було Єжова. Та от прийшов Єжов… Він — Копаєв— ніколи не зарізав курки… (Він про це говорить з такою щирістю, що в тім не може бути ніякого сумніву, та й досить глянути на його обличчя й звернути увагу на його душевний склад — склад людини сентиментальної, чуткої)… Він ніколи не зарізав курки, а тут… — Копаєв говорить пошепки й весь заливається червоним кольором, а тоді блідне й зажмуряє очі… Так, так. Тут він мусив замазати руки в кров… В людську кров. Він бив… І він мусив бити!.. Так, мусив бити! Неможна не бити. Все тут зв’язане круговою порукою кров’ю… Чи Андрій знає, що це значить, зв’язане круговою порукою кров’ю? Це значить, що все, що працює в НКВД, від начальника починаючи й отими кельнерками–комсомолками кінчаючи, мусило бодай раз бути присутнім при розстрілах! Так, при розстрілах! Ну, а вже при екзекуціях само собою… І от тоді кров в’яже, й людина мусить мовчати й покірно робити все, що їй призначають. А інакше — смерть. І не можна не бити… Коли сам секретар обласного комітету КПбУ тов. Попов приїздив і давав на зборах всього активу НКВД вказівки — бити нещадно, коли він категорично ставив тезу, як директиву: «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного!», коли парторг управління вчив, як треба бити, а одноразово вчив нещадності до всіх тих, у кого «рука тремтить», — не можна не бити. Людина потрапила в чортове колесо й не може з нього вискочити. Відмовитися — значить бути знищеним без жалю й без милосердя. А бити— це значить самому мучитись. Чей же нерви в людини не з заліза. Скільки їх, отаких, що в них на показ «рука не тремтіла», пішло до божевільні або до психіатричної лікарні! І він — Копаєв — теж був не раз на цій грані.
Він бив. Так, він бив. Але… Він не раз брав револьвера до рук, щоб пустити кулю в лоба, та… жінка й двоє діток!
І от зняли Єжова. Зняли Єжова й почали (для проформи почали!) «карати» верхівку винних в «перекрученні лінії партії». Одного дня його — Копаєва — викликали терміново з району сюди і дали йому вести справу… Чию б ви думали? Справу парторга, того, що вчив, як треба бити… Ну й (в Копаєва на цім місці несамовито мерехтять очі) — ну й Копаєв за все життя перший раз спізнав, що таке садизм. Він бив того парторга з насолодою, з сатанинським захопленням. Він його «розколював» за всіма тими правилами, яких навчив цей парторг. Він йому розвертав щелепи, він йому наполовину відірвав вухо… Він його бив нещадним боєм, бив, як винуватця всієї своєї муки, своєї ганьби, свого психічного надщерблення… Він перший раз за своє життя був садистом…
І ось — (Копаєв зітхає й хилить голову) — кінчилося тим, що парторг все–таки виправдався, бо був хитріший за нього й мав «руку», а його — Копаєва — посадили… І тепер він має гарантованих… п’ятнадцять років!! Якщо не розстріл… За «перекручення лінії партії»…
Яка іронія! Який глум!
Все це Копаєв розповів тихенько, з мукою, як на сповіді. На допити Копаєва тягали часто. По кілька разів на день. І за кожним разом він був все нещасніший. Все погнобленіший. Все печальніший. І все частіше зупинявся на Андрієві довгим поглядом — він хотів щось сказати. Він сам мучився, але сказати не міг. Не зважувався, позирав боязко на вовчок, позирав на Андрія. Його в’язав якийсь сумнів. Може, він мав щось таке, що треба тримати міцно за зубами. Ану ж його справа обернеться так, що його звільнять, і тоді… і тоді його раптом можуть повернути, бо де гарантія, що Андрій таємницю втримає при собі? Або, що зі злоби не помститься на ньому й спеціально не донесе?! Таємниця вилізе, а за розголошення таємниці— смерть. І може, тому, що Копаєв ще мав надію на звільнення, він мовчав. Дружина й двоє діток!..
Але ось одного вечора його привели до камери побитого, заюшеного кров’ю. Він і раніше приходив з синцями, але то були дрібниці. Зараз він був дуже потовчений, та найдужче, мабуть, був потовчений і убитий морально. Він сів на ліжко й довго сидів, закривши лице руками… «Все пропало!.. Все, все пропало!..» — шепотів ледве чутно, сам до себе. Так сидів довго… Потім опустив руки, й Андрій побачив його обличчя — воно було позначене тавром страшної безнадії й розпачу, те обличчя. Копаєв довго дивився в Андрієві очі крізь поволоку сліз… Потім провів рукою по обличчю, розмазавши на нім кров, і зітхнув:
— Ви, здається, маєте братів…
— Так…
Павза.
— Ви не знаєте, де вони?..
Андрій здригнув і наставився на Копаєва з німим запитом.
Павза.
— Вони… сидять тут!.. Тут… Давно.. Я знаю, що ви не знаєте… А вони тут… Від того самого дня, що й ви… Вони суворо ізольовані… Їх забрано тоді зі станції… Але мовчіть, ради бога!..
Андрієве серце пішло очертом…
«Бож–же мій. Боже?!».
. . . . . .
Струс був такий грандіозний, що захопило дух і паралізувало розсудок, — тяжко було зібрати думки до купи. Він говорив невпопад, пальці йому тремтіли і всього його наче геть розгвинчено.,. Це було почуття, що його не можна жодними словами означити. Це був удар, як то буває удар сонячний. «Брати… його брати тут!» Удар сонячний, що часом спричинює смерть. Серце Андрієве зовсім одуріло… Чимало минуло часу, поки Андрій вибрався з раптового шоку, зі стану одуріння й був здібний мислити. Він дивився на Копаєва й хотів чути ще, він хотів підтвердження, хотів доказів. Ні, це так проголомшуюче, що тяжко повірити, це потребує доказів! Сторінка 82 Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
