Бібліотека Страуса - Іван Багряний - Сад Гетсиманський
|
|
Бібліотека Страуса - Іван Багряний - Сад Гетсиманський |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 73 Ген на вулиці тупцялась юрба жінок з вузликами, дивлячись всі в один бік.
— Матері!.. — повторив спостерігач здавленим голосом крізь сльози.
Все кинулося до вікон, підхоплене єдиним стихійним, безвідчитним поривом. Люди дерлися на підвіконня, чіплялися, мов мавпи, на грати, душилися… Всі хотіли побачити їх — матерів!! З вузликами… Там… На вулиці… Напроти тюремної брами!..
— Матері!.. І сестри!.. І маленькі діти!.. З вузликами!..
Люди очманіли. Вони шалено продовбували (намагалися продовбати!) дерев’яні щитки, намагалися збільшувати випадкові дірочки й манюнькі щілини. Вони вдавлювали обличчя в сплетіння горішніх ґрат, намагаючись якось висунути голову й переглянути через щиток, хоч голови висунути було абсолютно неможливо, але вони тиснули в них лоби й зблідлі обличчя. Вони дерлися, душилися й все більше шаленіли… Камера нагадувала зоопарк.
— Збивайте щитки!! Збивайте к чорту щитки!!! — вигукнув хтось в нестямі. Люди на грані божевілля взялися на цю команду гатити в щитки кулаками й чим попало…
Раптом за мурами розітнулася стрілянина. Кілька куль з вискотом залетіли в камеру, копирснувши стелю. Люди посипалися з ґрат, як лантухи. Лишився висіти на ґратах лише той, що перший відкрив «матерів», як Колумбів матрос на щоглі. Блідий і маніакальний з вигляду, він дивився пильно й зі стогоном доклав:
— Розганяють… Вони їх розганяють багнетами!.. Багнетами!..
По тих словах він зсунувся на підлогу. Не від куль, ні, він зсунувся напівпритомний, бо не міг витримати видовища…
Видовища, як матерів, що прийшли з вузликами (із злиденними вузликами!) й принесли свої зшарпані горем серця до тюрми, розганяють багнетами. Пролетарських матерів в ім’я пролетаріату!.. Багнетами!..
Нікого не було вбито ані поранено. Але не один був закривавлений — люди подерли собі пальці й обличчя об грати… Лиш ніхто тих матерів не бачив, крім одного, того, що висів перший. Після того його довго й пристрасно розпитували:
— Які вони?
Він не знає, він нічого не може сказати. Що він може сказати? Але його все питали:
— Чи не бачив отакої от хустки? А чи не бачив отакої от кохти?.. А може, бачив отака от і отака от, старенька… Зовсім старенька…
Ночами, коли камера засинала, амальгама, сяк–так нашарована всіма зусиллями за день на трагічну голизну арештантської збірної душі, зовсім геть сповзала й камера лежала у всій неприхованій величі. Звалище людських кінцівок. Не людей, а знеосіблених людських кінцівок, сперш укладених «валетом в замок або в ялинку», а потім уже згромаджених просто в хаос. Ті кінцівки часом рухались і маячіли, допомагаючи невідомим голосом, звільненим від денних умовностей, вже не замаскованим в спокій і гумор, а оголеним до кінця в усьому їхньому трагізмі… Часом хтось схоплювався й, не можучи видертися зі звалища, кричав тоскним голосом. Але він кричав не від того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений жаскими рефлексіями пережитого вчора й візіями неминучого завтра… На підставі тих рефлекторних криків, стогонів і скреготу зубів можна змонтувати внутрішню, психічну картину всього цього людського звалища. Картину без амальгами…
Такими ночами краще лежати й не розплющати очей.
Андрій навчив Санька вірша, що його сам найбільше любив і пам’ятав із шкільної лави. Андрій не пам’ятав твердо автора — здається, С. Руданський, — але вірша пам’ятав усе життя. Це вірш про те, як мати виряджала в світ та навчала свого сина, а потім виряджав і навчав його батько… Це славнозвісний вірш: «Дочекався я свого святонька, Виряджала в світ мене матінка… Виряджала в світ мати рідная Та й приказувала мені бідная: Бачиш, сину мій, як працюємо, Бачиш, сину мій, як горюємо…»
Далі говорилося, як, отак виряджаючи перша, мати умовляла сина утікати від злиднів, іти в світ і там бути покірним, слухняним, згинатися перед сильними, як билинонька, й стелитися під ноги — і тоді йому буде добре жити. «Спина з похилу не іскривиться, Зате ступить пан та й подивиться…»
Пан подивиться, пан зласкавиться, пожаліє й синові добре буде жити в панській ласці, служити вірно й діставати розкоші в нагороду за ту вірну службу… Це умовляла мати.
А потім виряджав сина батько — спрацьований, згорьованнй, але непокірний і гордий батько. Він виряджав — приказував, твердо синові наказував бути гордим і мужнім і ні перед ким не гнути спини, нікому не уступати дороги, не стелитися під ноги багатим, «трутням неробучим», бути і в злиднях паном над собою. І бути таким в ім’я своєї згорьованої бідної матері та спрацьованого батька. А так наказуючи, батько перестерігає того свого сина, в світ виряджаючи: «Будеш проклятий, милий синочку, Як зігнеш себе, мов билиночку! І спина тобі нехай скорчиться! І чоло твоє нехай зморщиться !..»
Санькові цей вірш страшенно сподобався, й він його дуже швидко вивчив напамя’ть весь, від початку до кінця. Сподобалось йому, власне, як виряджав сина батько. Лежачи на підлозі горілиць, Санько часто сам для себе декламував цілий вірш. Ту частину, де говорила мати, Санько вимовляв жалісним голосочком, шкодуючи та й явно з тієї матері кепкуючи. Потім він переходив до ролі батька — голос його мінявся, робився твердий і понурий, сталевий. Він — Санько — в ролі батька з ентузіазмом навчав того сина мужньої і гордої поведінки. А як доходив до кульмінаційного моменту, зціплював кулак і карбував ним, піднісши його в повітря патетично: «Будеш проклятий, милий синочку, Як зігнеш себе, мов билиночку! І спина твоя нехай скорчиться! — (рубав кулак). І чоло твоє нехай зморщиться!» — (рубав кулак).
Потім Санько приноровився цей вірш не просто читати, а якось виспівувати…
— Хто це написав таку гарну пісню? — питав зворушений Санько в Андрія. — От, брат, пісня, так пісня!
По тюрмі почали кружляти таємничі й неймовірні чутки. Чутки про зняття Єжова. Кожного, хто їздив на Раднаркомівську, після повернення болісно й настирливо випитували — чи не бачив він на стіні портрета «залізного наркома»? Чи висить?
Одні кажуть, висить! Ще висить!
Другі кажуть, що нема. Але, може, його там і не було взагалі на тій стіні, яку бачив цей ікс чи ігрек. Треті стверджують, що таки висить.
Не мавши зв’язку з волею, люди хотіли хоч в такий спосіб щось угадати, довідатись. Звідки появилася чутка про зняття Єжова, невідомо. Кажуть, що ніби хтось помітив, як раніше в слідчого в кабінеті висів портрет наркома, а тепер нема. Це стало підставою до портретної епідемії. Всі намагалися на власні очі переконатися, висять ті портрети чи немає. Тих, кого викликали на допит, вважали щасливими: вони мають лагоду перевірити карколомну новину. Кожному, кого забиралося «з вещами», камера в надії, що його беруть на допит, давала доручення придивитися, чи висить ще тамі портрет Єжова. Тільки ж… біда в тім, що всі без винятку в’язні зовсім не пам’ятають, чи висів взагалі будь–який портрет в кабінеті їхнього слідчого раніше; їм було не до того на «малих» і «великих конвейєрах», коди весь світ їм стояв стовбола. Так що й співставляти ні з чим. І карколомну новину устійняти ні по чому.
Щодо ходу арештантського життя, то воно було суцільним спростуванням наявності будь–яких карколомних подій на пролетарському олімпі. Все по–старому, а якщо й сталися в тім житті якісь зміни, то в гіршу сторону. Відчувалась напруга, дедалі більша. «Фабрика–кухня», за свідченнями всіх, хто туди потрапляв, загуділа ще несамовитіше. Посилився натиск. Посилилося биття. Погіршився режим. Завели якусь нову форму ізоляції переслухуваних та мордованих — вже немає «брехалівок», а є якісь «собачники» на одну людину. Відчувався у всьому шалений поспіх. Відчувалося в усьому, що закручують гайки «до одказу». Посилився рух на Раднаркомівській, посилився й на Холодній горі — з камер на «Чорний ворон» і з «ворона» до камер. Часом забирали партії й не повертали. Цілі ночі гули десь на тюремному подвір’ї й за брамою машини. Разом з посиленням гарячки посилювалась і плутанина, безглуздя, нерозбери–бери. Камери, замість порожніти, наповнювалися, бо брали двох, а приводили п’ятьох. При всьому рухові й поспіхові «вода» не збувала, а прибувала. Багато привозили людей з районів. Відчувалося, що десь хтось безнадійно захекався, не встигає, квапиться, нервується, із шкіри вилазить, женучи конвейєр божевільним темпом.
Тюремний телеграф працює безперебійно. Він щодня приносить маленькі деталі, з яких повставала більш–менш правдоподібна цілість. Вся машинерія НКВД намагається пропхати крізь пельку молоха велику силу народу, але все те не пролазить. Апарат слідства не пропускає всієї маси ув’язнених, не впорується з колосальним навантаженням, і утворився «затор» так, як на лісосплаві утворюється «залом», коли обчухрані дерева нагромаджуються у вузькому або в мілкому, порожистому місці величезною купою, припиняючи весь процес. Так сталось і в тюрмах — люди нагромаджувались, як обчухрані дерева на «заломі». Через те слідчі роблять аврали, щоб той залом розламати, розчистити, — викликають геть з усіх районів весь місцевий слідчий персонал, всіх начальників районів та їхніх заступників і мобілізовують потрібні ще кадри в партійній організації області на допомогу, ставлять їх до конвейєра, щоб подвоїти, потроїти пропускну спроможність цього конвейєра розбирання людських душ. Конвейєр аж гуде. Але знову «вузьким місцем» є суди. Хоч їх і безліч — різні «Тройки», «Спецколегії», ОСО, трибунали тощо — але, бавлячись у «законність», всі ці суди (і кого вони мають дурити? Перед ким відчитуватись і виправдовуватись?!) вимагають ніби «бездоганного» оформлення справ, щоб усе в них було як слід припасоване, підігнане до вимог совєтської юрисдикції, щоб все було «по закону». (Господи! який цинізм! Але не тільки цинізм. Тут щось інше. Тим іншим є, очевидно, потреба виправдатися самим перед собою, хороблива й підозріла потреба, така, як потреба в злочинця ставити грубі свічки в церкві, яку він перед тим обікрав і має намір ще обікрасти). Це припасовування затягається в безкінечність, але вже й припасованими справами всі ті «суди» геть перевантажені, й тому деякі в’язні після закінчення слідства й підписання «двохсотки» сидять довгі місяці, а то й роки, чекаючи присуду. Ніяких надій на звільнення всерйоз ніхто не має (мало таких наївних!) і на те не сподівається. Вислід тих судів для кожного можливий лише один з двох — або кара на смерть, або заслання на довгі роки. В цьому виборі вихід в табори дорівнював порятункові, виходові на волю, і тому всі про це мріяли. Про етап. Етап у невідоме, в муку, але не в видиму смерть.
Андрій відчував, що, хоч він і сидить, але справа його десь рухається поза ним і поза його волею. Проте знав, що остаточне її оформлення не зможе відбутися без його участі і той чи той її фінал все–таки залежатиме від нього — від того, чи зламається він, чи не зламається. Хоч до того фіналу ще далеко, ой як далеко! Якщо підходити з міркою закону, то справа його взагалі ще не зрушила з місця. Адже він не написав ще жодного слова. Не підписав жодного рядка. Як і не прочитав жодного документа із свого діла, щоб мати привід на нього зреагувати. І в той же час справа його пішла десь дуже й дуже далеко. Якщо збожеволіла Катря ось в цій самій тюрмі десь, якщо тут сидить його бідолашна сестра, то справа його пішла дуже далеко. Десь поза ним. І невідомо ще, скільки там взагалі сидить отаких, як Катря й його сестра, в його справі й десь там божеволіють. Від цієї думки серце Андрієве обливається кров’ю і безсилий гнів стискає щелепи.
Він береже записочку від Катрі — таку малесеньку паперову гульку–горошинку, — і та горошинка стала для нього талісманом, в якому криється велетенська сила. Якщо фінал справи залежатиме від нього, якщо він переможе цих варварів, то сила до того схована в цій горошині.
Там у ній написано… І це наказ, для Андрія обов’язковий. І це ж та запальна іскра, ім’я якій віра. Дружба. Свідоцтво її непорушності й непобідності.
Випадково по телеграфу Андрій довідався про Давида. Давид сидів у трійниках і… пішов на волю. Все витримав, і не розколовся, і пішов на волю. Це точно. Петровський — священик Петровський, отой «апостол Петро», дістав від Давида умовлену безіменну передачу — кілька хусточок і кілька шкарпеток. Одна хусточка синя й скраєчку надрізана. Це було знаком, що передача від Давида і що Давид на волі. Синя хусточка з надрізаним краєчком. Тепер Петровський сидить в камері внизу. Він має ту хусточку.
Андрієві хотілося подивитися на ту хусточку. Він уявляв її. І уявляв юнака Давида, єдиного мужнього з усіх його одноплеменців. Безмежно чесного й безмежно упертого… І щиро радів за нього. Це теж було джерелом сили.
Андрій чомусь сподівався, що Давид передасть передачу й йому, хоч знав, що для нього тут не приймуть ніяких передач, бо він на окремім режимі.
Передачі не було й було трохи сумно. Так, просто сумно… Давид мав те щастя, що він ішов один і… що його ніхто не продав. І що він був просто наївний юнак, який потрапив в цю «піч вогненну» випадково. III
Новий слідчий називався Гордий. Це, напевно, було прибране ім’я. Мабуть, після пригоди з Донцем цей новий господар Андрієвої душі вирішив краще сховатися за псевдо. На всяк випадок. Коли він вимовив своє ім’я, воно для Андрієвого вуха прозвучало занадто вже фальшиво. До того ж поквапність і демонстративність доведення того імені до Авдрієвого відома була занадто вже підозріла. Але яке то, зрештою, має значіння. Суть не в іменах. Скажімо, до Великіна яке не пристав ім’я, все буде Великін, а становище його жертви нітрохи не зміниться. І, напевно, багато з його жертв взагалі не знають його імені, якщо він не назвався сам, як і не пам’ятають, чи висів в його лабораторії портрет його патрона Миколи Єжова, чи ні. Андрій теж не пам’ятає, чи були якісь портрети в усіх тих лабораторіях, де вже він побував.
До речі, найперше, що Андрій зробив тепер, це, пам’ятаючи розмови в камері і прохання товаришів, — обвів оком пильно стіни, щоб побачити, чи висить портрет «залізного наркома», доки світ не став у його голові стовбола. Висить! Ось, на лобовій стіні, над столом слідчого. Висить, висить. У всій красі й величі. Такий собі худолиций чоловічок, подібний до чинбаря чи до закрійника. Колишній, нікому не відомий Сталінів чистій чобіт а чи «мальчик» до всього. Значить, чутки — то блеф. А чи тут діє інерція? А чи промова Сталіна то був лише цинізм? Так, то безперечний цинізм…
Гордий почав гордо в тому ж самому стилі, що й Великін раніше, що й усі інші. На фразу Андрія, пущену, як пробний балон, для вияснення розумових здібностей свого нового опікуна, — фразу, вимовлену мляво, про права людини, про пролетарську законність і про Конституцію, в якій те все записано, — Гордий зареготався гомерично. А тоді визвірився:
— Плював я на твою за…ну конституцію! Хе! «Конституція»! — і загнув у шість поверхів на адресу конституції та «всіх дурнів.»
Ясно. Сім промов сімох Сталінів не можуть сказати більше й краще, як ця одна фраза цього наївного простака, що не мудрствує лукаво, виконуючи інструкції.
А Гордий був простак. Дуже блискучий, але феноменально обмежений. Та йому й не потрібен був розум — він думав кулаками. Цей оригінальний апарат думання в нього був надзвичайно розвинений — кулаки з довбеньку, — і саме за цей апарат думання його й взято до такої «державної» праці, ось в цю установу. Сторінка 73 Назад Далі Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
