Бібліотека Страуса - Іван Багряний - Сад Гетсиманський

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 14

— Що за шум?

Шарварок вшух. Тиша. А той жалібний голос:

— Не можемо влягтися, гражданін отдєльонний! Тіс–но–о… — це Прокуда.

Наглядач закрив кормушку, а тоді відчинив двері й став на порозі, за ним стояв ще один наглядач.

— Встати!

Всі встали. Лишився лежати тільки Ягельський.

— Вишикуватись попід стінами!

Вишикувались. .

— Ану рівняйсь!!

Вирівнялись.

Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тоді пройшовся межи двома рядами в'язнів, рівняючи випнуті животи та коліна ногою, взутою у дебелий, кований чобіт. А потім одійшов до дверей і гримнув:

— Струнко!.. А тепер слухай мою команду та знай, що якщо хто потім заворушиться або загалдить — двадцять днів карцеру! Понятно? Отже, увага… Лягай!

Всі брикнули, як хто стояв, і нерухомо завмерли. Наглядач подивився, почекав хвилину, а тоді промовив:

— Каменем лежати! — і закрив двері.

Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як і не було. Всі лежали й мовчали. Всім було добре й зручне. Ні, він талановитий, той наглядач! Ніхто навіть не пікнув проти такого способу розв'язання проблеми, він всіх задовольнив. І, далебі, це таки був найкращий спосіб. Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слід і були вже біля «здійснення мрій» — вже потрохи дрімали. Дрімали…

Андрій улігся теж, поклав під голови свої згорнені штани й сорочку і заплющив очі.

Перший день скінчився. Ось так скінчився перший день. Але ж тільки він скінчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо господар втратив секрет, як вимкнути іскру, — крізь ту голову гуготіло полум'я думок, женучи шалено. І в той же час не було ніяких конкретних думок, жодної такої, на якій би можна зосередитися, то були уривки, шматки, жорства, порох, закручений у веремію. Було якесь прикре почуття роздвоєності — тіло, обважніле від перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а душа, зіритована, поривалася геть, і збурений нею мізок палахкотів, тиснув на череп, на скроні… Та помалу Андрій оволодів своїми нервами, опанував роздвоєність, — на місце вогненної веремії прийшов легенький смуток і заливав помалу вогонь, гальмував шалений ритм… Минуло трохи часу, й Андрій вже лежав у забутті, гойдався, немов на водах блакитних саг вечорових, на хвилях тихої меланхолії. Згадалась мати. Прийшли брати й обступили його — брати–соколи! Андрій хапався за них серцем і відчував, як тому серцеві осиротілому хотілося криком кричати… А потім на них— на братів своїх — глядячи, ставало тепло, й радісно, й певно так… Один обіцяє замчати його літаком «чорт його зна й куди»… Брати–соколи. Ні, тієї віри безмежної ніщо не в силі порушити, бо коли її пору щити, то тоді (аж тоді!) прийде смерть, загибель для душі. Поки ж та віра є — ніщо не в силі тієї душі зламати. Брати стояли біля нього муром, і Андрій тримався за них всім серцем. Починав засинати…

Тягучий–тягучий крик і стогін десь торкнувся вуха, й Андрій нашорошився, не розплющаючи очей, — сон спурхнув геть, сполоханий. Андрій прислухався — стогін і зрушений зойк повторився… Десь за мурами… Потім той зойк захлинувся, тиша. Тиша. Андрій розплющує очі й дивиться по камері — всі сплять, як побиті. Порозкривані роти, обличчя, вкриті крапелинками поту, тіла, скоцюрблені в фантастичних позах. Простягнені ноги лежать на чужих обличчях, але вже ніхто не свариться, навіть коли чужий брудний палець ноги потрапив у рот… Сплять… А Андрій не може заснути. Не від страху, ні. Від тяжкого смутку, що обстунив душу, як відгомін того таємничого стогону— стогону людини десь, що її ніхто на волі вже не почує з глибоких підземель, з льохів, де кінчається світ для приречених, де люди відходять у небуття без свідків, і не почує друг, і не почує брат…

Андрій дивиться по камері з–під приплющених вій. Як вони міцно сплять! Немов ті Христові учні перед розп'яттям їхньої совісті, їхньої власної душі. Раптом якась голова тихесенько підіймається й, витріщивши божевільно очі та роззявивши рота, слухає нишком, тривожно — щелепа їй дрібно тремтить, одвисаючи. А потім, примкнувши щелепу та сапнувши спросонку, голова заплющує очі і вкладається знову на своє місце… Так зробив Васильченко–Драшман. Так зробив через якийсь час інженер Н.

Було вражіння, що це зробила сама голова автоматично, зринувши з чадного сну, підкоряючись якійсь жаскій рефлексії, і потім знову впірнула в сон…

Андрій лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав тишу за мурами, потім гудіння якихось моторів, гомін далекого радіо десь з вулиць нічного міста… Потім самі собою заплющились очі і закрилось серце для зовнішнього світу, і знову до нього прийшли брати… Прийшла матінка… Потім прийшла заплакана Катерина… Катерина… Андрій зовсім виразно відчув, як вона, плачучи, несміливо опустилася біля нього на коліна, поклала тремтячу руку на чоло йому і сказала жалібно, тихесенько, з мукою:

— Ц–с–с–с!…

Але Андрій вже не міг розплющити очей.

VI

То була неділя, а це почався будень. Учаділа голова тріщала спросоння, мовби через неї переїхав трактор «ХТЗ». Їх усіх побудив наглядач енергійним і сердитим стукотом в ляду відчиненої кормушки й зловісним хрипким шепотом:

— Вс–т–тавай–й!! Закрий вікно!

Мокрі, липкі від поту люди зринали і не могли зринути з сонного очманіння, борсалися в тяжкій атмосфері, як на дні моря, наснаженій тухлим смородом, надміром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом тіла, смородом розчавлених блощиць і аміачним ароматом параші. Але помалу зринали… Чухались безпам’ятне, а потім, опритомнівши, шпарко схоплювалися на ноги — «повєрка». Зачинивши вікно, вони ставали в дві шереги, дерли нігтями несамовито по накусаних блощицями місцях і чекали… Лежав лише один Ягельський, не в стані підвестись. Мала бути вранішня перевірка.

Всі чекали якогось МЕЛЬНИКА з надією, мовби рідного батька. Це нібито був черговий корпусу — єдиний людяний з усіх, уважний, який записував усі заяви і, хоч вони й не виконувалися ніколи, але він їх старанно нотував, головне ж — на скаргу, що немає чого курити, він часом давав жменю, а то й пачку махорки! Ось це головне, як також і те, що він завжди вітався, зайшовши до камери. Сьогодні була нібито його черга… Але прийшов зовсім не Мельник, на щирий жаль всім.

Відчинилися двері, й до камери увійшло двоє військових — один з них черговий корпусу «не Мельник», другий — помічник. Ні той, ні другий не привітався, зайшовши до камери, і навіть не дивився нікому в обличчя. Черговий корпусу — високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з червоними від безсоння чи від пиятики очима — ступнув на середину камери й став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помічник став у дверях і швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рівні рук, пильно слідкуючи за тими руками. Черговий мовчки перерахував усіх в’язнів, тикаючи на кожного пальцем, занотував результат у журнал і, байдуже повертаючись до дверей, сказав:

— Скарги, заяви є?

— Є!.. — промовив несподівано Гепнер, коли черговий був уже біля дверей. Той здивовано зупинився, підняв брови; видно не звик зовсім до скарг і заяв.

— Будь ласка, — процідив презирливо ні до кого.

— Є заява: чи не можна би дезинфекцію сюди — трохи блощиць побити?

Це просив професор Марксо–ленінського інституту республіки і, як потім Андрій взнав, соратник самого Сталіна, Леніна, Троцького…

Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву стіну, потім на ліву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й процідив крізь зуби з незрівнянним глумом:

— Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощиці, а хто не блощиці!..

І повернувся.

— Заяви є! — сказав понуро Андрій, зупинивши тим чергового, а коли черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у них, зовсім не реагуючи на червоний той погляд:

— Тут ось вмирає людина. Будь ласка, лікаря!

Черговий зміряв Андрія оком з голови до стіп, примружився, ніби збирався щось сказати, але нічого не сказав, повернувся й вийшов геть. Помічник його, досить дурнуватий на вигляд парубійко, гордо й тріумфально оглянув Андрія, оглянув усю юрбу голих людей і теж, за прикладом свого начальника, нічого не сказав, вийшов слідом, закривши двері за собою.

«Повєрка» скінчилася, і скарги та заяви складено. Андрій хотів стукати, але перелякані його колеги стримали, умовили: «Не будьте наївним! І пощадіть камеру! Не було ще випадку, щоб такі (особливо такі!) заяви бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте біди. Ми не раз домагалися лікаря для Ягельського, і завжди нас усіх карано, та й тільки…»

Андрій послухав–послухав і облишив свою упертість.

Потім до камери подано через кормушку віник — власне, то був не віник, а деркач — щоб підмести камеру. Черговим камери тепер був інженер Ляшенко, меланхолійний, вічно зажурений і безмежно насторожений чоловік, і він виконав цю функцію — підмів камеру. Підмітання звелось до того, що він звелів усім підняти свої речі й податись під один бік, а сам повидряпував деркачем мундштуки спалених цигарок і безліч живих блощиць з–за плінтуса, з кутка та з–під калорифера парового опалення, що був під вікном, потім перегнав людей навпаки й зробив те саме з другого боку… Мундштуки й трохи пилу було зігнато в купку біля дверей, до цієї купки ще було додано те сміття, яке накопичилося за парашею, і поставлено над тією купкою варту, щоб не давати блощицям розповзатись. Функцію вартового виконував Краснояружський — доцент сільгоспнаук, — озброєний деркачем. Цю купку мусив, далебі, хтось забрати. Але перш ніж здати це добро комусь, Красиояружський старанно переглянув геть усі мундштуки, чи не лишилося де крихти недопаленого тютюну. Він це проробив з пильністю фанатичного дослідника, гідною доцента сільгоспнаук. Тільки та праця була марною, бо всі цигарки були спалені аж до «фабрики» включно («фабрикою» курці називали ту частину мундштука, де було надруковано марку підприємства, на якому цигарку зроблено, і коли жадібний курець смалив доти, доки починало смердіти картоном мундштука, йому гукали «фабрика горить!»). На спалених «фабриках» не було вже жодного тютюну на горе пильному дослідникові й щукачеві курецького щастя — Краснояружському, лиш було повно в тих мундштуках блощиць, що так знамените пристосувалися в боротьбі за своє дорогоцінне існування.

Краснояружський встиг саме переглянути всі мундштуки, як відчинилися двері і з коридора до купки сміття підкралася, зігнувшись, якась жінка з великим залізним кошиком на сміття, совком і гусячим крилом. Не глядячи на в’язнів, не підвівши навіть голови, вона хутенько зібрала сміття в совок, забрала й деркач, кинула це все в завізний кошик і щезла. Наглядач висунув одне око з–за дверей, глипнув ним у камеру й зачинив двері.

По коридору чувся великий рух. Це був звичайний ранковий рух: «побудка» перевірка, прибирання, потім роздача хліба, чай… За кожним цим заходом гримали засуви, брязчали замки й ключі, клацали кормушки, глухо грюкали двері…

Після того як було забрано сміття, відчинилась кормушка й перед нею став роздатчик хліба з величезним кошиком. Спочатку роздатчик зазирнув у камеру, порахував бистрим оком мешканців, а тоді спитав у Ляшенка, що знав своє діло й вже стояв біля кормушки на варті, «скілько?» — і видав двадцять вісім пайок хліба, а тоді ще наміряв сірниковою коробочкою 28 порцій цукру. В камері все це розподілив уже Ляшенко зі своїм помічником Какасьяном. Це була клопітна штука. Законна пайка хліба мусила становити 600 грамів. Але ж хто їх важив, ці пайки? Вони були порізані на око. Це були частки стандартного буханця сірого, досить непогано випеченого, але з підозрілою мішаниною (наприклад, в середині сірої пайки траплялись житні шкоринки або й білі шматочки, бо цей хліб печено спеціально для в’язнів, використовуючи різні відходи й шматки старого черствого хліба, розмочивши та замісивши їх наново з іншим тістом) — хліба, розрізаного начетверо. Бухарець важив точно два кіло й 400 гр., але ж той, хто різав, мав зовсім не точне око й руку. Через те пайки були далеко не однакові а це безмежно утрудняло їх розподіл, викликаючи тяжкі ускладнення, сварки, а іноді, кажуть, і бійки. Справді, п’ятдесять або навіть двадцять грамів хліба, яких бракувало в одних пайках а в інших було лишком, це достатня підстава для цілої війни в камері, межи безмежно виголоднілими людьми. Ба, це достатня підстава для майбутніх воєн і революцій у всій державі! І тут не рятувала ніяка інтелігенція, ніяка терпимість, ніякий ідеалізм чи філантропія. Далебі, в боротьбі людей за існування все це одвіюється, як полова.

Ляшенко розклав пайки двома рядочками посеред камери на простелений чийсь рушник для загального огляду, а всі сиділи навколо й, витягуючи шиї, пильно розглядали ті пайки голодними, запаленими очима. Немовби це засідав спецтрибунал, що на спеціальній сесії мав от над тими пайками вершити суд. Довго розглядали в’язні пайки, схиляючи голови то на один, то на другий бік, — потім вирішили, що від такої от пайки треба трохи відняти, а до такої трохи додати… Віднімання й додавання проробив інженер Ляшенко, зручно оперуючи скіпочкою, спеціально для того пристосованою й пильно зберіганою в щілині за плінтусом. Йому пропонував Охріменко нагострений держак своєїа.алюмінієвої ложки, але Ляшенко відмовився, бо коли побачить наглядач, то ложці не буде нічого, а камеру буде покарано за такий держак тяжко, а за скіпочку не буде нічого. Після віднімання й додавання почалась процедура розподілу. Арештантська мудрість в тих випадках, коли треба максимально уникнути непорозумінь, кличе на допомогу фортуну. Так було й тепер. Ляшенко попросив кого–небудь одвернутися до стіни й бути речником тієї фортуни, бути Піфією. Такою Піфією призначили бути Васвдьченка–Драшмана. Він покірно одвернувся до стіни і, хоч був особою статечною й всіма поважаною, проте в’язні деякі ще перевірили, чи він не бачить Після того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: «Кому?», а Васильченко відповідав меланхолійно:

— Охріменкові.

— Кому?

— Руденкові.

Сторінка 14

Назад Далі

1....12 13...15 16...84

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.