Бібліотека Страуса - Іван Багряний - Сад Гетсиманський

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 11

— Ану соберись!..

— З вещами? — спитав Андрій не без іронії.

— Ні, без… Давай так, без штанів. За минуту щоб був готов!

„Кормушка“ зачинилась. В камері майже всі пирснули зо сміху.

— На „Р“»! — сказав Руденко злобно з кутка, імітуючи наглядача.

— О–ррр–лов… — озвався Краснояружський, імітуючи Узуньяна.

— Чого ж ти, гад, трам–та–рарам, мовчиш?! Давай з віщямі!

Сміх. Це так нібито тут викликають.

Потім почали підбадьорювати Андрія, щоб не боявся, бо сьогодні неділя, а крім того ще — це денний виклик, так що нічого, мовляв. Вечірні й нічні виклики страшні, о, то страшні! А вдень — це скоріше всього в якихось справах формальних до тюремного начальства; звичайно, якщо його не поведуть зразу на конвейєр… Бо й так буває.

Загриміли засуви, відчинилися двері, й Андрія поведено голого по коридору. Це не була довга екскурсія. Його завели до вартівні, обстригли буйну русяву шевелюру й повернули назад до камери, на втіху всім арештантам, цілого й не пошкодженого більше ніде.

Потім був обід. Спершу зацокали десь по всьому коридору кормушкиа в камері 49–й всі нашорошилися. «Обід!» Черговим камери був Руденко— він встав, підійшов до дверей, понюхав у щілинку, де нещільно прилягала лада «кормушки», й скомандував понуро:

— Випий воду!

Випити воду, звичайно, ніхто не подужав, та й не збирався, а просто її злили всю в парашу, для цього передавали тарілки з рук до рук конвейєром — права сторона до Краснояружського, ліва — до Андрія. Потім розібрали тарілки, де чия, а вони всі позначені чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи іншими прикметами, подіставали десь ложки й шматочки хліба — рештки денної пайки — й чекали, повернувши голови до дверей. Андрієві запропонували миску й ложку Ягельського, все одно він не їсть уже кілька днів, але Андрій відмовився.

— Я на казенному утриманні, товариші, отже мені мусить бути виданий законний «інвентар».

— Та хтозна…

— А хліб Ви маєте? — спитав Руденко офіційно. Він був дуже суворий і в той же час якийсь смішний в своїх трусах, змайстрованих з обдертих кальсонів, голоногий і голопузий, з рудим пушком на шкірі і геть весь укритий ластовинням, особливо на грудях та спині, що його робило дуже подібним до хлопчика–школяра, отакого собі Васильченкового «Перепеленяти». Або ще до отакого собі голошийого, обскубаного, цибатого півника.

— Ні, не маю, — відповів Андрій, — а що?

— Та нічого… (павза). Голодний будете.

Андрій знизав плечима байдуже. А Краснояружський, потішаючи, додав:

— На що йому хліб! І на що йому миска–ложка! Га–га!.. — А тоді повернув лице до Андрія: — Тут, брат, деякі спочатку по декілька днів не беруть хліба й ложки в рот — не лізе, брат, а здебільша назад геть пре другим кінцем… Так що не журіться, завтра пайку одержите та й мені віддасте… А сьогодні Вас на харчі ще, мабуть, не записали, пізно прибули Ви… Га–га!..

Охріменко меланхолійно дістав з–під купи свого лахміття брудну торбиночку, вийняв з тії торбиночки шматочок хліба, подивився на нього — на той шматочок — жалібно, а тоді зітхнув, переломив шматочок надвоє й протяг половинку Андрієві. Андрій відмовився, подякувавши, зворушений. Тим часом відчинилася кормушка й наглядач простяг руку в камеру, в другій руці тримаючи черпак. Йому Руденко подавав порожні миски, він наливав і повертав повні. Наглядач розливав якусь руду юшку, що чомусь називалася борщем. Мабуть, тому, що була зварена з червоних помідорів. Від тих помідорів залишилися тонюнькі шкірочки, й крім тих шкірочок більше в «борщі» нічого не було — ані картоплини, ані капустини, ані тим більше чогось м’ясного, чогось від борщу. Гола червоняста юшка з шкірочками. Наливши двадцять сім порцій (миску Ягельського теж подали, хтось з’їсть!), наглядач спитав: «Усім?» — а коли почув, що бракує одному новакові, закопилив презирливо губу, коли ж Руденко ще й про хліб заговорив, наглядач зовсім розлютився й процідив крізь зуби: «Нічого, не здохне до завтра, подумаєш!» — і гримнув кормушкою.

Тоді Андрій, що ще секунду перед тим не хотів і не мав найменшого наміру турбуватися про обід, встав і постукав у двері. Наглядач відчинив кормушку:

— Хто стукає?!

— Я.

— Що таке?

— Будь ласка — миску, ложку й мій хліб! — це було сказано спокійно, офіційним тоном.

Наглядач страшенно здивувався, він був просто приголомшений. «Диви! Хтось іще сміє й може тут вимагати!!» — аж наче говорив увесь його вигляд. А далі насупився й прорік уголос:

— Гляди, щоб я тобі не дав так, що тобі й їсти буде вже нічим! Ич ти!.. Почекаєш до завтра! — і закрив ляду.

Андрій знову постукав. Наглядач шпарко відкрив ляду і визвірився:

— Чого грюкаєш тут?!

— Будь ласка, — промовив Андрій, як і перше, спокійно, — чергового корпусу сюди!

Ляда шпарко закрилася перед самісіньким Андрієвим носом з розрахунком той ніс розквасити, але не вийшло. Андрій постукав енергійно. Дужче! З усієї сили!, не чеканячи, поки кормушка відчиниться, голосно вигукнув, прихилившись до щілинки:

— Негайно чергового корпусу сюди!!

Вся камера шикала на Андрія, але він не звернув уваги. Зціпивши п’ястуки й зуби, він намірився тарабанити в двері доти, доки вони не відчиняться. По коридору задудніли кроки, якась метушня, й враз кормушка відчинилася — за нею стояв черговий корпусу, але вже не той, що привів Андрія, а якийсь інший.

— Я черговий корпусу, в чому річ? — запитав суворо.

— Будь ласка, — промовив Андрій чемно, — миску, ложку й мій хліб!

— Гм; — гмикнув черговий глузливо, — а може б, ти почекав до завтра, чоловіче!

— Добре, — згодився Андрій таким самим тоном, — а ти тоді, чоловіче, задумайся добре ось над чим: як я сьогоді дам дуба з твоєї вини, то тоді тобі доведеться сідати на моє місце, щоб мій слідчий мав над ким вести слідство. Добре? Дітей маєш?

— Ну–ну! Без пропаганди, пожалуста…

По тих словах черговий замовк і більше нічого не сказав. Тільки подивився пильно на Андрія, зміряв його оком з голови до п’ят, підібрав губи якось невиразно й закрив ляду.

Через яких п’ять хвилин Андрієві принесено миску зі «борщем», ложку й пайку хліба. Андрій переломив пайку надвоє й половину зразу віддав Охріменкові, пам’ятаючи, як цей Голіят жадібно дивився на свій крихітний шматочок, коли ламав його надвоє кілька хвилин перед цим. Потім Андрій випив «борщ» навхилки, а хліб, другу половину пайки, сховав, бо справді не хотів їсти. Сховав же він її в той спосіб, що зробив із своєї спідньої сорочки–майки імпровізовану торбинку та й вкинув хліб туди, а до хліба поклав і ложку. Ось це й будуть його «вещі»!

Після «борщу» дано ще буквально по одній ложці каші, звареної з яшної крупи За своєю консистенцією це було щось середнє між кулішем і нормальною кашею, як її варять у кожного вдома. Але від нормальної каші подане їство відрізнялося не тільки консистенцією, а й кількістю остюків, чорного горошку, камінців і іншого сміття. Андрій свою кашу віддав Краснояружському, що, як і Охріменко, мав справді троглодитський апетит, виголоджений за довгі місяці.

Це й був увесь обід.

Задоволення Андрієвої вимоги було справжньою подією, й в’язні ніяк не могли опам’ятатись, як це трапилось. Взагалі тут ніхто нічого не просить, а тим більше не вимагає, бо ніякі заяви й скарги ніколи й ніким не беруться в рахубу і лишаються «гласом вопіющого в пустелі» і в той же час зовсім не «гласом вопіющого в пустелі», бо відважні дістають за це дещо, а саме — карцер, репресії погіршенням режиму, а іноді й биття. А тому ніхто вже ніяких заяв і скарг не складає, і то не тільки наглядачам чи черговим, а й взагалі нікому в цій «богоспасаємній установі». А що вже говорити про вимоги. Хтось висловив думку, що й тепер це може ще закінчитися погано для Андрія. Андрій теж був такої думки, але махнув рукою — йому, зрештою, байдуже.

Після обіду загриміли засови на дверях і всі посхоплювались — «Мити посуд!» Це все–таки була велика приємність. Навіть Ягельський заворушився. Товариші рішили взяти й його з собою. Забрали миски й ложки, кожен свої, озброїлись рушниками, хто мав, і, покинувши задушливу, пітну камеру, черідкою вийшли в коридор і пішли вздовж. Попереду наглядач з ключами, потім Краснояружський, а за ним вся решта— черідка голих, кривоногих, худоребрих, зарослих волоссям, або навпаки, ніжношкірих, як немовлята, різнокаліберних людей, озброєних мисками й ложками. Андрій ішов у числі останніх, за ним Охріменко вів, майже ніс на руках, Ягельського, а тоді Руденко з Азіком несли парашу, замикаючи процесію. Двері камери наглядач лишив спеціально навстіж. Не для провітрювання, а для власної орієнтації, щоб часом не дати хука, коли вертатиметься, щоб швидше знайти потрібну камеру серед безлічі інших, подібних, в цьому довжелезному коридорі.

Ідучи повз ряди герметичне закритих дверей, Андрій відчував хоробливу цікавість — що ж там, за ними, є. Знав із минулого, що в кожному такому коридорі половина камер–одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякі й на 13 осіб, цебто камери, де могло стояти 10–13 ліжок і стільки ж тумб та табуреток. Цікаво, скільки ж там тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все повите таємницею. Тільки доріжка була вкрита безліччю слідів від мокрих босих ніг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, і з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тільки що величезні людські юрбища, а ще скільки ж їх пройде! І це тільки з однієї половини коридора! А ще ж друга половина топче сліди в другий кінець, до другої вбиральні. А ще п’ять таких, поверхів з такою точнісінько кількістю камер кожен! А ще ж льохи!

В кінці коридора наглядач відчинив двері і впустив їх усіх до вбиральні. Це була манюсінька вбиральня, призначена для однієї особи, для в’язня–самітника. Вона мала кафельну підлогу й один умивальник з одним краном. В таку от маленьку вбиральню загнато їх усіх одразу, натоптано, як то кажуть, під зав’язку, сказано «жівєй!» і закрито двері, попхнувши тими дверима останніх в спини, тих, що не влазили. За тим «жівєй!» крився встановлений згори й довільно регульований самим наглядачем регламент, всього десять, а то й п’ять (залежно від настрою та характеру наглядача) хвилин часу, за які треба всім встигнути помити ложки й миски, помитися самим (біля одного крана!) й зробити все, що кому треба. Людина, яка звикла до нормального життя, цього просто не зможе уявити, як можна, скажімо, умитися, коли не можна випростати рук в тісноті. Одначе люди вже якось дають собі раду.

Помитися не входило в програму, передбачену й милостиво дозволену «партією й урядом», і наглядачі за ретельно пильнували, але в’язні потребували цього, як повітря, — облитися водою з маківки до п’ят — і намагалися зробити це за всяку ціну, бо інакше — «лабець!», духота, піт, блощиці, воші й бруд заїдять геть! Але як помитися, коли не повернешся? Дуже просто. Один наливає воду в миски й передає швидко в простягнені руки, а люди виливають її собі й один одному на голови та спини…

«Є такі наглядачі–собачники, що зумисне виганяють в’язнів з убиральні якраз на половині, не давши ані вмитися, ані оправитися, і нічого, брат, не зробиш. Ще й кватирку зачине, потім в камері, щоб і очі людям на лоба виперло від задухи, за кару…» — це Охріменко до Андрія.

Ще не всі зробили, що їм треба, як відчинилися двері— «Виходь!» Дискутувати з наглядачем в таких випадках не рекомендується, бо то може призвести до дуже тяжких наслідків. В’язні пробували застосовувати іншу методу боротьби за свої арештантські інтереси під час таких от вранішніх, обідніх і вечірніх процедур у вбиральні — методу пасивного спротиву, яку застосували й тепер. Вони слухняно виходили і навіть ретельно підганяли один одного і в той же час не виходили, барилися, гузалися то з мисками, то з ложками — вони вигравали час для своїх бідолашних товаришів, які ще не скористалися з усіх благ такої от прекрасної інституції, як ця вбиральня з текучою, прекрасною, холодною й чистою водою. Але тактика ця наївна не допомогла — вигнав барбос! Черідка голих людей тим же порядком, що й перше, простяглася по коридору. Кожен ніс повну миску води, а двоє несло по дві — Ягельського й Охріменкову, бо останній супроводив першого. Руденко й Азік на придачу несли ще й камерну реліквію, добре вимиту й налиту трохи чистої води, щоб не смерділа.

Сторінка 11

Назад Далі

1....9 10...12 13...84

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.