Бібліотека Страуса - Іван Багряний - Сад Гетсиманський

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 10

— Тільки Ви тихенько, — поінформував хтось пошепки, — ми сидимо от, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати… Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно — заборонено. Сміятись голосно — теж. Ми так уже по кілька місяців. І тут повнісінька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте… — Ви давно з волі? — запитав хтось.

— Сьогодні.

— А звідки Ви? З якої місцевості? Андрій окинув камеру оком, подумав хвилинку, позіхнув і відповів:

— З–під Маньчжурії.

— Ого!

— А скажіть, а чи там аеродромів багато, га? — миттю запитав хтось жваво, голосно і з надзвичайним інтересом. — Чи багато аеродромів?!

Андрій помовчав, подивився пильно на того, що питав, посміхнувся й раптово викарбував:

— А тобі куди летіти так негайно приспічило, га?

Вся камера пирснула, скинулась від несподіванки й обернулася до того, що ставив запитання. Це був яскраво–рудий, банькатий, молодий жид. Від такої точної відповіді він втягнув голову в плечі й боязко заморгав білявими віями.

— От так! — прошепотів хтось до когось за спинами товаришів, — чик — і вилущив стукача, га!..

А Андрій дивився усміхненими очима на всіх присутніх:

— Ну, кого ще, товариші, що цікавить? Будь ласка. Більше ніхто не питав його ані про аеродроми, ані взагалі не ставив ніяких каверзних запитань, відповідаючи на які, можна послизнутися. Питали про життя на волі, про погоду, про врожай, про спортові змагання тощо і чекали з надзвичайною цікавістю, що ж він скаже. Андрій на всі запитання відповідав щиро. Але оскільки в цій країні можна послизнутися на кожнім запитанні, відповіді були досить загального характеру, а здебільша зовсім лаконічні: «Добре», «знаменито», «чудесно», «весело», «гарно» і т. п. А очима дивився на всіх усміхнене й вивчав кожного. Всі були задоволені з Андрієвих відповідей. А він говорив тим своїм усміхненим поглядом — «Не кваптесь, друзі мої! Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дідько його знає… Буває всякого…»

Так от і відбулася перша розмова з людиною з волі. Дідусь, той, що атестував, посміхнувся і спитав:

— Ви перед цим сиділи в тюрмі?

— Було трохи…

— Видно…

І наче вся камера промовила те «видно», хоч усі й мовчали. Розпитування поки що припинилося. Ніхто на Андрія не гнівався, навпаки, всі перейнялися до нього неабиякою симпатією. Випадок з аматором аеродромів, що його Андрій так добре «поголив», показав, що ця людина бувала в бувальцях. Сам Андрій нікого ні про що не розпитував, нічим абсолютно не цікавився, ні до кого особливо (на сповид) не приглядався, а так само не хвилювався — був індиферентний і зовсім спокійний.

Переступивши поріг камери, він тепер був рівноправний арештант і розташувався, «як у себе вдома»

І потяглися арештантські будні.

28–й в’язень камери ч. 49 відразу увійшов у колію й зажив загальним камерним життям, підпорядковуючись усім неписаним правилам.

Першим неписаним правилом, якого він мусив дотримуватись, був арештантський закон, що кожен новоприбулий стажує від «параші», цебто дістає місце біля достославної тюремної реліквії, яка за звичаєм стоїть біля дверей; і лише в міру прибуття нових і вибуття старих в’язнів посувається помалу до середини. Андрій розташувався біля реліквії — згорнув свої штани й сорочку і підклав їх під голову, так як це мали й всі, під боком він мав також те саме, що й всі, — шматок голої, вогкої від поту паркетної підлоги (дерев’яний паркет в ялинку). «Параша», як кожна «параша», трохи смерділа, хоч і була добре закрита, але Андрій не шкодував, що так починається нова його арештантська кар’єра, він навіть був задоволений з такого місця — воно в дійсності вигідніше, аніж всі інші місця. Камера, що мала два метри завширшки й не сповна п’ять метрів уповздовж, розрахована на одну людину, в’язня–самітника, містила зараз 28 осіб, отже, на кожну людину припадала зовсім мінімальна площа — трішки мокрої підлоги й шматочок стіни, об яку можна спертися спиною. .Справа й зліва кожна людина прилипала плечима й стегнами до своїх сусідів. Це було неприємно і саме в цім відношенні Андрій мав вигоду — він торкався до пітного тіла сусіда лише одним боком, другим же він не торкався ні до кого, спирався ліктем на віко «параші», а потім на ту руку зручно спирався головою й почувався досить добре. Правда, його часто турбували (бо все ж таки в камері було майже три десятки осіб!), але то нічого. Зате ця позиція мала ще одну вигоду — сюди не видно було з вічка й Андрій міг, навіть дрімати, сидячи, чого не могли робити інші, не ризикуючи дістати тяжку кару за порушення тюремного режиму. Щоб спіймати Андрія на спанні, треба відчинити «кормушку» (таке віконце в дверях, через яке подається їжу) й просунути в неї голову. Але від грюку міг проснутися п’яниця, а не те що чуйний арештант. Проте Андрій в перший день не скористався з такої своєї вигоди — йому зовсім було не до спання, незважаючи на тяжку перевтому. Він потрапив у новий світ, існування якого навіть не підозрював. Він бачив тюрми й бачив камери, але щось подібне!.. Це перевищувало навіть найдикішу фантазію. Ця камера — вона могла б повстати лише в маячінні хворого — або несамовито п’яного. Спершись на лікоть і примруживши очі, Андрій пильно вивчав світ, у який потрапив.

Смішно. Можливо, навіть, що це та сама камера, в якій він колись сидів, в кожнім разі точнісінько така сама. Але навіть тяжкі умови ГПУ видавались казкою порівняно з цим. За ГПУ це була камера на одну людину, тут стояло ліжко, застелене все ж таки якоюсь білизною, з сірою ковдрою поверх, стояла тумба й табуретка, підлога була натерта фарбою й навощена до блиску, який — блиск — арештант мусив підтримувати щодня сам, натираючи підлогу щіткою, видаваною наглядачем крізь «кормушку», стіни були все–таки чисті. Ну хіба це не «мрія»? ! Та двадцять восьмеро людей, зваляних ось на брудній, мокрій підлозі, реальне заперечення тієї «мрії», як факту нереального, неможливого. Навіть проклята камера самотнього ув’язнення видавалася фантазією. Того не могло бути! Було ось так, як є. А це ось свідки. Вони, далебі, й виросли тут і посивіли, така на них печать втоми й безнадії. Посхилявши голови на груди й позгинавши ноги, вони сидять рядочками, як індійські факіри а чи мусульмани на молитві, в глибокій філософській задумі, тяжко дихають і сходять потом. Стіни від низу й геть під саму стелю розмальовані рудими мазками, крапками й комами — то все сліди від тисяч роздушених блощиць. Багато крапок рухається в усіх напрямках — то живі, ще не роздушені, маленькі хижаки. А по підлозі вони ходять арміями — виповзають з–за плінтусів, з одежі, з черевиків, з мундштуків цигаркових недопалків, з усіх щілин і знову ховаються туди ж. Люди на них не реагують, а якщо й роздушують, то зовсім випадково, тільки тому, що не можуть не роздушувати, не можуть розминутися. Від роздушених блощиць стоїть неприємний сморід, змішаний із смородом поту, вогкої розпареної підлоги, «параші» та запахом мертвечини, що повстає від розкладу змертвілих часток шкіри, а особливо мозолів. Вікно знадвору завішене суцільним залізним коробом, отвором угору, потім заґратоване товстими круглими штангами, з’єднаними на перехрестях грубими кільцями, і, нарешті., зсередини ще й закрите заскленими рамами. Відчинена лише невелика кватирка. В ту кватирку мало би поступити повітря, але воно, здається, зовсім не поступає, не в силі перемогти спротиву, і в камері зовсім нічим дихати.

Під вікном біля стіни стоїть ціла піраміда фаянсових тарілок, повних води. Тарілок рівно стільки, скільки арештантів, а води в них понабирано, щоб було що пити, бо з камери до вбиральні й до води водять, бач, тільки тричі на день — уранці й ввечері «на оправку» та в обід пускають на пару хвилин мити посуд. І водять тільки «організовано», тобто цілою камерою. Це все Андрієві пояснив сусід зліва — волохатий, буквально саженного зросту й тяжкої комплекції велетень, голюнький, в чому мама родила, зарослий кучерявим волоссям по всьому тілу, з банькатими, налитими кров’ю очима. Це був завгосподарством ХТЗ — Охріменко. Справжній Голіят. Скоро Андрій узнав, що цей Голіят сидить за те, що був колись в армії Нестора Махна. Але про це взнав Андрій пізніше, зразу ж Охріменко видався йому великою, наївною й тяжко скривдженою дитиною. Після того як Андрій здемаскував провокатора, Охріменко не спускав з нього — з Андрія — очей, дивився просто в рот. А як розмова взагалі урвалася й Андрій умостився біля «параші» та сидів собі мовчки, самозаглибившись, Охріменко присунувся до нього щільно, подивився йому в очі якось по–змовницьки, тоді повів своїми пукатими баньками нишком на аматора аеродромів, а тоді знову підвів їх на Андрія, викотив ураз ті налиті кров’ю баньки несамовито. аж вдавалося, що вони нагло випадуть на підлогу, крутнув ними, як бугай, і зарипів зубами, а жменю склав у кулак і так стиснув, що пальці аж побіліли й залускотіли… Це була суцільна, сліпа, невисловлена й безрозсудна злоба. Аж Андрій засміявся. А Охріменко не додав жодного слова й жодного звуку до свого жесту — все було ідеально ясно й красномовно. Від того вражіння про цього Голіята, як про велику, тяжко скривджену дитину, тільки підсилилось. Безперечно, цей наївний велетень причину всіх своїх нещасть і всіх зол взагалі в світі бачить в особі того рудого…

Взагалі ж цей велетень Андрієві рішуче сподобався і, далебі так само й Андрій йому — Голіят потягся до Андрія всією душою. Тихо–тихесенько шепочучи, Охріменко вводив Андрія в курс справ і познайомив докладніше з усім порядками та людьми. Причому Андрій нічого не питав, вій говорив сам. Виходить, що деякі тут сидять навіть по рокові вже під слідством, а більшість по кілька місяців, лише окремі особи прибули недавно. Що їм заборонено все те, про що говорив сивий дідок, і ще багато іншого. Заборонено, наприклад, відкривати вікно вдень, іноді наглядач навіть наказує закрити й кватирку і тоді вони душаться від браку повітря. Заборонено ходити по камері, заборонено стояти (можна лише з окремого дозволу), заборонені прогулянки, й їх не водять і на одну хвилину надвір, деякі не бачили сонячного проміння й синього неба по багато місяців, заборонено писати будь–чим і будь–що, заборонено шити будь–чим, навіть сірником, заборонено бити блощиць на стінах і взагалі будь–де, заборонено не тільки спати, а й дрімати вдень, заборонено… Господи! Все заборонено, бо це все «вороги народу», над якими ведеться слідство. Такими «ворогами» й отак само набиті всі камери цієї тюрми.

Лише тепер Андрій збагнув, чому в усіх коридорах, в усій тюрмі було так тихо, як його вели сьогодні. Вона, ця тюрма, натоптана людьми до неможливості, але всі ті люди сидять ось так і «не дишуть».

Поінформував Охріменко й про те, що «дуже б’ють». Тут у камері половина битих. Але ніхто не признається, бояться. Коли він говорив про те, що «б’ють», то зовсім знизив голос до ледве чутйого шепоту, але тут же й підбадьорив Андрія:

«Хтозна, а може, й не б’ють». Тоді Андрій запитав Охріменка усторч: «А Вас били?» Охріменко замовк, втягнув голову в плечі й нічого не сказав. Витримав павзу, а тоді вів далі свій шепіт про інше, про різне. З того шепоту Андрій узнав, що існує якась таємнича «вербовка», «кунді–бунді», «чих–пих». Виходило зі слів Охріменка, що «вербовка» — це записування до вигаданої контрреволюційної організації всіх, кого ти хочеш, власне, кого звелить слідчий, або показування пальцем на першого–ліпшого, навіть вперше баченого, або отакого якого–небудь арештанта в камері, що от, мовляв, він був у контрреволюційній організації або говорив проте й те, — цього показування пальцем ніби цілком досить, щоб людину було негайно в таку організацію зараховано з усіма від того наслідками. А якщо вона на волу, то щоб її заарештовано й вкинено до тюрми. На цій «вербовці» ніби побудоване все слідство. «Кунді–бунді»— слово з нового арештантського жаргону, яким назвало тортури, биття. «Чих–пих» — розстріл.

І ще багато іншого розповів Охріменко і познайомив докладніше з усіма присутніми в камері, почавши від себе. Про себе сказав коротко, що він махновець. Махновцем був. Потім хотів перестати ним бути й зробився великим діячем на ХТЗ. А тепер уже він знову махновець і таким завзятим махновцем лишиться на все життя. «Не дають стати порядним чоловіком». При цьому він додав кілька штрихів про славного Щуся і висловив зворушливий жаль, що він не був його помічником та що він не може його практики здійснити тепер на декому… Після цього Охріменко перейшов до інших і, додаючи по кілька влучних штришків, домалював картину, яку спершу зробив був сивий дідок, а головне, він уточнив, яке ж прізвище й який титул кому саме належить. Таким чином, Андрій був уже цілком обзнайомлений, кожна людина для нього стала більш–менш конкретною, бо мала свою, бодай манюсіньку, біографію. Асистентом кафедри сільського господарства, тов. Краснояружським, був колишній соратник Болбочана, отой щелепатий і червоногубий «троглодит», що так хижо пропонував Андрієві роздягатись на самім початку. Він сидів насупроти Андрія в протилежнім кутку, з обличчям, зарослим густою щетиною, й з обвислим животом. Поруч з ним сидів агроном ОблЗу, тов. Прокуда, маленький, пузатенький, круглий, як діжечка, білявий чоловік, з по–жіночому ніжною шкірою, куцорукий і куцоногий. Потім сидів професор Харківського Марксо–ленінського інституту, Юлій Романовичі Гепнер, худющий, як скелет, старший віком, тонконосий жид, зігнутий трикутником, тоді сидів чорний, довготелесий вірменин Узуньян з повним ротом золотих зубів, колишній аристократ (якийсь купець, а чи власник якогось підприємства, а чи священик — невідомо точно), — він сидів по–мусульманськи й по–мусульманськи гойдався, заплющивши очі; але він не молився, він, безперечно, спав, а гойдався для того, щоб обдурити наглядача, який десь кожної хвилини нечутно заглядає у дірочку. Так спати Узуньян натренувався за цілий рік сидіння. Далі сидів директор ХТЗ Свистун, довгоногий, трагічного вигляду, понурий чоловік середніх літ, знаменитий директор ще знаменитішого, бо єдиного на всю Україну й найбільшого на всю Україну, наймодернішого підприємства — тракторного заводу. Тоді сидів манюсінький, але атлетично збудований вірменин Какасьян, не то чистій черевиків, не то завмаг Церабкоопу. Тоді, мружачи постійно оченята, бо короткозорий, невеличкий, дуже аристократичний з обличчя, гостроносенький чоловічок — Зарудний, брат того Зарудного, боротьбиста, що його іменем названа одна вулиця в Києві. Старший брат. Він завжди носив пенсне, що видно з нагніток на переніссі, але тепер у нього пенсне відібрано і він безпорадний, а очі йому постійно, сльозоточать. Тоді сидів білявий атлет, чемпіон УССР, Виставкін. А біля нього, тонкий, як жердина, покручений у незручній позі, професор, він же й директор якоїсь школи, а колись діячі УНР, — Приходько. А тоді сидів чорний, як жук, жид, якого звали Азік, якийсь великий партійний діяч з Черкас а чи — з Кременчука. Потім ще якісь два жиди з Цукротресту, досить жалюгідні на вигляд, бо безмежно перелякані й, як поінформував презирливо Охріменко, хорі від страху, на різачку. За ними — меланхолійно замріяний інженер Ляшенко, що зосереджено дивився на свої голі коліна, обхопивши їх руками. А в самім кутку сидів секретар Чугуївського райпарткому, колишній моряк, Руденко, невеликий на зріст, добре наспортований, сердитий з вигляду чоловік років тридцяти п’яти — він весь час моргав маленькими оченятами, що мали такий сердитий, такий колючий погляд з–під рудих волохатих брів, настовбурченим стрішкою, мов у діда. Він, видно, був доброї вдачі, а удавав з себе неприступну злюку — рятувався від «приятелів», сидів такий нашорошений, змобілізований геть увесь, наче аж колючий, мов їжачок. Це стільки сиділо справа, повернуті лицем до середини. І стільки ж сиділо зліва, насупроти них, торкаючись ногами ніг. В кутку, насупроти Руденка, сидів той сивий дідусь, що перший знайомив Андрія з камерою, — це був робітник якогось наркомату на прізвище Прокопович. Біля нього, випинаючись сухими ребрами та немічно спершись спиною об стіну, сидів доктор–терапевт, професор медицини Литвинов, сивий, як і Прокопович, і такий же літній дідусь з великими синцями, вірніше, синіми мішками під очима. Біля нього сидів той жид, що так дуже цікавився аеродромами, капловухий і з білими «поросячими» віями, на прізвище Юровський. Він ховався за спину дебелого чолов’яги, незграбного, грубо витесаного — голови колгоспу з Сумщини на прізвище Рябий. Потім сидів русявий, з ніжними рисами юнак, на ймення Давид Л., сіоніст згідно з обвинуваченням: він багато, майже безперервно, курив, бо мав що, недавно прийшовши з волі. Доктор Литвинов за кожним разом просив «бичка», мовчки простягуючи руку, і Давид лишав йому півцигарки, так само мовчки вкладаючи її в докторову руку. Біля Давида сидів сухорлявий, з рябим обличчям, («чорти горох молотили»), старший уже чоловік, знаменитий на всю колишню Харківську губернію партизан, командир селянської бригади червоного козацтва, — Альоша Васильченко, по вуличному Драшман, двічі герой ордена «Червоного Прапора», пізніше директор якогось комбінату і от… «Сидить по одному ділу з Гаркавенком… Орденами по морді били…», — поінформував Охріменко.

Андрієві серце кинулося, коли Охріменко інформував про цю людину. Він же знає цього Васильченка, власне, знає легенду про нього. Це ж з сусіднього міста! Їх було п’ять братів… З тих двох прізвищ, що навіки закарбувалися в Андрієвій голові з часів революції, коли він був зовсім зеленим юнаком, одно було ось це — Васильченко. Друге прізвище, не менш знамените, не менш легендарне, було — Лазаренко, командир повстанських частин, родом з села Хухрі. Андрій тоді не знав ані імені Леніна, ані імені Троцького, ані інших імен, для нього вся Революція була уособлена в іменах Васильченка й Лазаренка.

Тепер от Васильченко сидить з кам’яним виразом обличчя й курить, він має смагляву від природи шкіру й витатуйованого орла на руці.

Біля Васильченка сидить старий–престарий колишній ігумен Л–го монастиря, а потім чільний церковний діяч Петровський з величезною гилою — йому відібрано бандаж, і він тепер тримає ту свою гилу руками й так сидить, зосереджено щось думає й весь час ворушить губами. Далі сидить теж старенький чоловік, український есер, перший директор Першої Української Гімназії в Харкові Кулинич, дуже подібний до славетного поета Слобожанщини, Якова Щоголіва; тільки ж Щоголів, мабуть, і після смерті не був такий худий, аж чорний, як цей Кулинич. За цим сидів інженер Н — автор проекту цієї самісінької тюрми! Він збудував цю тюрму в І93І році, а тепер сам сидить у ній! На ньому повторилася практика древньо–єгипетських фараонів, що відтинали будівничим голови. Особливо злорадів з цього приводу й потішався Охріменко. Сам же інженер Н сидів, поклавши голову на коліна, й гойдався, заплющивши міцно очі, так як і Узуньян; але гойдався, либонь, зовсім з іншої причини — на його обличчі був написаний глибокий якийсь, смертельний біль, так, наче в нього пекельно болять зуби й він той біль тамує гойданням. Але то не від зубів. Далі сидів вірменин на прізвище Карапетьян, «вірменський атаман», згідно з Охріменковою інформацією. Потім сидів чорний, як циган, поет Антон Дикий. Раніше сидів тут ще один поет, футурист, Михайло Семенко, але його кілька днів тому забрали: цей Семенко написав був найкращого свого вірша на тюремній, звучав він зовсім не футуристичне, а саме:

«Тяжка неволя

в рідній хаті!»

Цілковитий контраст до Винниченкового «поміркованого та щирого»! За що й дістав кілька діб карцеру ще й по ребрах трохи. Також сидів тут ще голова ЛОЧАФУ (Літературне об’єднання Червоної Армії й Флоту) — Галушко, але його теж десь забрали. Це ті, що були, а тепер немає. Отже, ті, що є, далі:

Поруч з Диким сидів Охріменко і, нарешті, він — Андрій. Але між Охріменком і Диким була ще одна людина, тільки вона не сиділа, а лежала — єдина особа тут, що мала привілей лежати, — вона лежала, агонізуючи. Це була, власне, не людина вже, а скелет на прізвище Ягельський, колишній член достославної ЦЕКУКи, член керівної трійки. Він уперто й завзято змагався зі смертю, леді дихав уже, але не вмирав. «Він так конає вже кілька днів — поінформував Охріменко й при тому трагічно висякався. Про причину він мовчав. „Астма нібито“. Ягельський дійсно мав астму, але то зовсім не головна причина. Серед усіх голих Ягельський був єдиний, що мав на собі штани. На ногах, що висувалися, як дерев’яні брудні цурпалки, з холош, і на голій спині та грудях темніли підозрілі смуги й плями. Андрій пильно, дуже пильно дивився на ті плями, й тоді його візаві, Краснояружський, той троглодит, раптом ощерився й весело прорік:

— Га–га! Ото, брат дали, так дали!.. Дошками, дошками його!.. А Нечаєва шомполом по я…! Га–га!… Кунді–бунді на великому конвейєрі…

На нього всі зашикалию.

„Ого, — подумав Андрій, — вони навіть самі собі бояться сказати правду, перелякані а чи такі обережні!“

І, ніби прочитавши його думку, Васильченко понуро сплюнув.

Тут саме загриміли засови біля „кормушки“, й всі злякано перезирнулися, гладячи зі злобою на Краснояружського, мовляв, „через тебе все, чортів сину!“ По хвилі відчинилася „кормушка“ й просунулася голова наглядача. Голова поводила щелепою, подивилася на всіх по черзі, пожувала якесь несказане слово й висунулась назад, не зачиняючи „кормушки“, щось там сопла, роздивлялась записку, потім знову всунулась в „кормушку“, знову поводила неголеною щелепою й нарешті промовила. таємниче:

— На „У“..

— Узуньян… — пробелькотав тремтячим голосом вірменин з золотими зубами.

— Ще! — буркнула голова понуро.

Мовчанка. Більше не було на „У“. Голова зникла, закривши „кормушку“. По якімсь часі ляда відчинилася знову й просунулася та сама голова. Дивлячись чомусь злими очима на Андрія, голова промовила таємниче й уперто:

— На „У“!..

— Узуньян… — сказав знову вірменин жалісно й так само, як і перше, тремтячи. Голова не звернула уваги, а дивилась весь час пильно на Андрія.

— Ще! — промовила голова з притиском.

— Мовчанка. Голова не зводила з Андрія очей. Нарешті промовила:

— А твоя як хвамилія?

— Чумак.

Голова зціпила зуби, блиснула очима люто, засопла. Але нічого. Лише по хвилині промовила:

Сторінка 10

Назад Далі

1....8 9...11 12...84

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.