Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 8

— Ясно, — не вірить вона, розвертається, тупцяє залізничним гравієм на своїх стоптаних копитах.

Паша ще раз озирається на вокзал. Бачить, як із приміщення на платформу виходять люди з автоматами, за ними вибігає приземкуватий, без бушлата: поспішав, очевидно, не встиг одягнутися. За ними вибігає Пашин пес, крутиться в усіх під ногами, тримає в пащеці щось темне, щось, на що краще не дивитись. Паша й не дивиться.

+

Під ногами скрипить гравій, час від часу трапляються порожні пляшки та пакети із супермаркетів, сніг уздовж залізниці давно випалений згорілими вагонами. Альоша йде, як зомбі. Себто цілеспрямовано. Жінки за ним ледве встигають. Особливо важко білявці. Тягне за собою валізку, що підстрибує на камінні й повсякчас перевертається, тягне її, мов якір, не може кинути. Паша її наздоганяє, пропонує взяти валізу. Але білявка якось підкреслено й демонстративно лякається й відсахується від Паші, відтак сухо дякує, але краще б узагалі не дякувала. Паша зупиняється, пропускає рештку їхньої урочистої ходи. Не вийшло? — сміється жінка в шубі, киваючи на білявку. Угу, відповідає їй Паша, чекає, коли всі відійдуть, потому теж рушає.

Спочатку все йде як слід: Альоша перебігає — й усі біжать слідом, Альоша присідає в мокрий бур’ян — і всі присідають, як уміють, Альоша каже закрити рота — хто ж не послухає Альошу. Швидко відходять від запасних колій, пролізають під цистерною (далі лінії обірвані, пояснює Альоша, струмом ударити може), йдуть довгим коридором зі спалених і покришених вагонів. А потім вагони закінчуються, і там, де стрілка, і колії вивертають на північ, Альоша бере ліворуч, якоюсь лише йому одному відомою стежкою відходить від колій, рухається високим сухим очеретом, оминає спалену вантажівку, перестрибує через рівчак, залягає під покривленим бетонним муром. Усі залягають за ним. Дідусь важко віддихується, внучка під його теплою курткою починає плакати, білявка нервово крутить у руках сигарети, боязко озираючись на Альошу, але команди курити не було, то й не курить. Копитонога дістає з кишені пару цукерок, простягає одну малій. Та недовірливо завмирає, але бере. Другу копитонога соває Паші. Паша автоматично відмовляється.

— Ну ладно, — каже копитонога, — чого ти? Бери. Тебе як звати? Мене от Віра.

Паша теж називається, але цукерку все одно не бере. Як хочеш, сміється копитонога, тобто Віра, і ховає цукерку назад, до кишені.

— Значь так, — говорить Альоша, — там далі, на мосту, можуть стріляти. Проходимо швидко, ніхто не шумить. Готові?

— Перекуримо й підемо, — просить білявка.

— Дома покуриш, — відповідає Альоша, зводиться й швидко скрадається вздовж муру.

— Мудак, — кидає йому в спину білявка. Альоша чує, навіть плечі в нього смикаються, але йде, не зупиняється. Тож білявка теж змушена йти.

Йти важко: під черевики постійно трапляє бита цегла, арматура. Іноді Альоша призупиняється, дістає мобільник, обережно присвічує, перестрибує через чергову яму. Білявка якоїсь миті не витримує, сідає просто на свою валізу, починає сваритись. Колона зупиняється. Альоша стоїть попереду в темряві, не підходить. До білявки схиляється Віра. Ну що ти, каже, не треба, заспокойся. Підводить білявку, бере під руку. Ходімо, каже, треба йти. І тут-таки киває Паші: що ти дивишся, допоможи. Паша підхоплює валізу, відчуває, що та порожня. Але тягне, тягне за всіма.

За якийсь час Альоша пірнає в діру в огорожі, всі неохоче лізуть за ним. Бредуть пустищем, під небом, що час від часу опалюється десь на сході білими вогнями. Коли вогні спалахують, стає видимим кожен кущ уздовж ледь помітної доріжки. Таке враження, що вони йдуть футбольним полем у роздягалку після програного матчу. Як орієнтується їхній провідник — ніхто не знає. Він і сам, схоже, знає не більше за інших, тому що якоїсь миті різко зупиняється. На нього в темряві наштовхується жінка з мішком, на жінку — дівчинка з возиком, на неї Аннушка зі старою. Всі стоять, чекають. Зараз, каже Альоша тихо, зараз, секунду. Заблукали, думає Паша. Скидає окуляри, протирає скельця, ніби це допоможе. Дівчинка-підліток вилазить у дідуся з-під куртки, чіпляє портфеля на спину. Віра підходить до неї, гладить по голові. Білявка не витримує, дістає сигарету, порпається в кишенях куртки, знаходить запальничку, підпалює. Виривається невеличкий, проте чіткий пломінь вогню. Білявка ловить його кінчиком сигарети, ловить, ловить, не може піймати.

— Ти шо?! — Альоша обертається, бачить вогонь і кидається до білявки. — Гаси! — кричить пошепки. — Гаси, давай!

Нізвідки виникає короткий пронизливий свист, потім розрив, збоку, за півсотні метрів від них вибухає, кавалки землі летять навсібіч, всі падають у траву, дівчинка-підліток скрикує, дідусь теж зойкає якимось нажаханим видихом, ніби хоче втримати в собі страх і не може. На кілька секунд усе завмирає, а потім знову коротко просвистує та рве траву.

— За мною! — кричить Альоша. — Швидко.

Всі підриваються, біжать полем, наче грають у якусь веселу гру. Ось тільки бігти важко. Аннушка тягне за руку маму, та бовтається за нею, намагається не відставати. Жінка з мішком зникає десь попереду. А ось старий відстає, задихається, не встигає. Паша підбігає до нього, кидає валізу, підхоплює малу, бере попід руку старого, тягне їх на собі. Третій вибух лунає зовсім поруч, Паші навіть здається, що його обдає гарячим протягом, хоча це радше від страху, просто від страху. Треба бігти, подалі звідси, у якесь безпечне місце. Небо знову освітлюється, попереду виринає чорний силует якоїсь будівлі. Звідкись із туману чути озлоблений крик Альоші: сюда, блядь, давай сюда! Всі біжать на голос, Паша — позаду всіх, тягне на собі дівчинку й старого, відчуває, як закінчуються сили, як підгинаються коліна. Ще трішки, заспокоює він сам себе, давай. Будівля вже зовсім поруч. У повітрі знову спалахує, Паша біжить уперед, тягне малу з дідусем, добігає до стіни. Бачить вибитий отвір дверей, влітає туди. Чіпляється ліктем об одвірок, ввалюється всередину, летить на підлогу, притискаючи дівчинку до себе. Та відчайдушно кричить, Паша намагається її заспокоїти, але як тут когось заспокоїш, коли всі кричать. Старий лежить збоку на підлозі, важко стогне. Білявка відбігає вбік, навчено пірнає під стіну. Під стіну, кричить Віра, швидко, під стіну. Всі кидаються в темряву, розповзаються підлогою, завмирають. Падає десь поруч, за стіною. Щойно починає свистіти, стає страшно, потім відпускає. Власне, страшно доти, доки свистить, у цю коротку мить. Далі думаєш, що робити, далі вже часу не вистачає боятись. Потому сухо тріщать автоматні черги. Але не наближаються. Вже трішки легше, думає Паша. Знімає рюкзак, кладе під голову. Дістає мобільник, дивиться, котра година. Лише п’ята. Як на новий рік, думає він: святкуєш-святкуєш, потім дивишся, а лише п’ята вечора. Скільки ж тут лежати? Підлога мокра, Паша відразу відчуває це спиною, проте підняти голову страшно, тож лежить, намагається ні про що не думати. Головне — не заснути, думає, засну — не прокинусь, думає він і тут-таки засинає.

Спить коротко й нервово, як завжди без снів. Лише з якимись картинками на кінчиках сну, так, ніби тобі щось показують, а коли ти хочеш розгледіти уважніше, відходять від тебе в тінь, разом із картинками, сміються до тебе з тіні недобрим сміхом, дивляться злим поглядом. Що там зображено? — думає він. Що це? Свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають темні плями, як на шкірі померлого. До стіни приварена залізна драбина, вгорі — відчинений отвір. Якщо піднятися, опиняєшся на даху, а там — мокра кам’яна долівка. Ні, розуміє Паша, мокра долівка — це ось тут, де я лежу, головою на рюкзаку, а там що? А там горище, завалене його старими речами. І посеред цього всього — дві великі валізи. Є в мене на горищі валізи? — питає Паша сам себе. Немає, відповідає він собі. Немає. І підходить до валіз. Підходить, хоче відчинити одну, але з валізи тягне таким важким псячим духом, що Паша не наважується. Тоді той, хто показує йому все це, відходить від нього, ступає в тінь, ніби говорить: давай, давай за мною, ти ж мусиш подивитися, що там, боятимешся, німітимеш, а подивишся, давай, давай.

— Де моя валіза? — чує Паша й не впізнає свого голосу. — Де? Де вона?

Хтось штовхає його в плече. Паша, не встаючи, дістає мобільник, присвічує собі. Над ним стоїть білявка. Штовхає його кросівкою в плече, ніби збиту на трасі собаку.

— Валіза де? — холодно повторює вона.

Паша підхоплюється, сідає, притуляється спиною до цегляної стіни.

— Там, — показує в бік отвору в стіні.

— Де, блядь, там? — не розуміє білявка.

— Ну там, — показує Паша в темряву. — Ви побігли, я тягнув на собі дєдушку.

— Якого, блядь, дєдушку? — починає заводитись білявка. — Ти шо, кинув її?

— Ну, ви ж побігли, — Паша поправляє окуляри, всією п’ятірнею, дещо незграбно. Йому й далі відгонить мокрою псятиною, і враження таке, що на нього дивляться з темряви відразу кілька пар очей. І тут ця блондинка.

— Ти ідіот? — кричить білявка й ще болючіше штовхає його кросівкою, цього разу в литку. — Ти шо, блядь, ідіот?

— Вона ж порожня була, — захищається Паша.

— Ти шо, рився в ній? — ще більше розлючується білявка.

— Та ні, — перелякано відказує Паша.

— Ідіот! — кричить білявка. — Давай, іди, шукай!

Паша справді, як ідіот, підводиться, шукає рюкзак, надягає його, збирається йти.

— Сядь! — кричать йому з темряви. Паша пізнає голос Віри. — І ти теж сядь! — кричить Віра, мабуть, білявці. — Сядьте, обоє. Жити набридло?

— Це вам тут усім жити набридло, — люто сичить білявка, розвертається й навпомацки рушає на вихід. — Ідіоти, — говорить на прощання й зникає в проймі дверей.

— Її зупинити треба, — говорить Паша невідомо до кого.

— Сиди, — повторює Віра вже зовсім близько, підповзає, знаходить його руку, тягне вниз, на себе. — Сиди. Затихне — підеш знайдеш. І її, і її валізу.

Паша слухняно сідає. Віра притискається до нього, ніби їй холодно, і в Паші таке відчуття, що до нього знову повернувся його вокзальний пес, тільки пахне від нього свіжою водою й жіночим теплом. Зрозуміло, що їй зовсім-зовсім не холодно. Сидять так, притулившись одне до одного, Паша хоче щось сказати, але боїться, що його всі почують і не так зрозуміють, тому просто мовчить. А вона несподівано лізе рукою в широкий рукав його куртки, залазить йому під светр, торкається його замерзлого зап’ястя, торкається його шкіри, мовчки, нічого не говорячи. І Паша зважується, і хоче теж знайти її руку, торкнутися її зап’ястя, аж раптом у темряві, просто над ними, чути жіночий голос:

— А де наш провідник? Його хто-небудь бачив?

Віра тут-таки прибирає свою руку, ніби нічого й не було. Швидко підводиться. Паша теж підводиться, знову присвічує мобільником. Перед ним стоїть Аннушка, з-за її спини визирає мама. Стоять і вимогливо дивляться на Пашу.

— Де він? — питають вони Пашу.

— Не знаю, — відповідає той.

— А хто знає? — холодно перепитує Аннушка. І мама, хоч і не питає нічого, теж дивиться холодно й вимогливо.

— Да немає його давно, — всі повертаються на голос: під стіною сидить жінка, яка весь час ішла першою. Поруч неї стоїть мішок. Паша спрямовує світло в її бік, встигає помітити зламані підбори на черевиках.

— Світло прибери, — говорить йому жінка й продовжує: — Немає його, уїбав він. Відразу ж і уїбав.

— І що тепер? — Аннушка вимогливо питає вже її.

— А я знаю? — відповідає їй на це жінка.

З темряви виходить і дідусь із онукою. Дідусь виглядає зовсім невесело: спирається на плече малої, тримається за груди, важко дихає.

— Іти треба, — каже старий до Паші.

— Йому лікар потрібен, — додає мала, теж звертаючись до Паші.

Сторінка 8

Назад Далі

1....6 7...9 10...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.