Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 7

Б’є десь зовсім поруч, головне, б’є так, що незрозуміло, куди впаде наступна. Розривається весь час: то за коліями, то за проспектом. Усі тиснуться до стін, після вибуху починається приглушене виття, потім знову стає тихо. А тоді знову ламається тиша за вікнами й починається виття. Горить! — раптом кричать біля входу, і всі кидаються туди, визирають у вікно. Паша теж визирає, стоїть поруч із усім цим натовпом, який півгодини тому ледь не роздер його своїми золотими зубами, бачить, як за висотками підіймається масний чорний дим, настільки масний і настільки чорний, ніби там трупи палять. Де це? Де? — питає жіночка, низенька, в чорному пальті, з червоними відмороженими долонями, якими вона час від часу поправляє волосся, що вибивається з-під беретки. Де? А потім і сама розуміє де, і починає дико кричати, на повне горло, лякаючи й без того наляканих птахів і дітей. Що? Що там? — перепитують одна в одної ті, що стоять позаду, і діти теж налякано перепитують: що? що таке? І всі розуміють, що там таке: очевидно, в одній із цих висоток вона й живе, очевидно, десь там і горить, тому хай кричить, хай викрикує все, що може, чим тут зарадиш. Паша розвертається й проходить залом, повертає в коридор, минає чорні тіла, що лежать попід стінами, тиснуться під батареї, оскільки біля батареї безпечніше, пригинається на кожен спалах у небі, на кожен звук поза вікном. А коли вибухає зовсім поруч, за вагонами, присідає і так, зігнувшись, добігає до камер схову, протискається між тіл, знаходить якусь шпарку під колоною, падає туди, забивається, затихає.

Хтось тулиться йому в плече, лізе під лікоть. Баба, здогадується Паша, баба із золотом під язиком. Сидить, боїться поворухнутись, хай тулиться, думає, хай гріється. Коли я востаннє ось так лежав із жінкою? — згадує. Згадує, згадує, потім кидає. Іншим разом, думає, іншим разом згадаю. Добре, думає далі, тепло, безпечно та пахне жінкою. Щоправда, пахне вона, ця жінка, дивно: ніби хтось довго ходив у шубі під дощем, а потім заліз до тебе під ковдру. І пахне тепер псятиною — чимось живим, але вуличним, приблудним. Паша скошує погляд — так і є, пес. Як він тільки сюди прибився: мокрий, сірий, із темними переляканими очима.

Паша хоче його відсунути від себе, торкається рукою псячого хребта, відчуває, як пес приречено здригається. Давай, давай, каже Паша, іди звідси. Але пес упирається й не йде, повертає до нього морду, зазирає Паші в лице, натякаючи, що йти йому звідси нікуди. Власне, як і самому Паші. Неправильно все це, думає Паша, пес мав би захищати, огризатися, а тут навпаки: лежить, засунув голову мені під лікоть, ніби не хоче нікого бачити.

Та й інші тут — відводять очі, загортаються в ковдри, зариваються у власний одяг, як риби, що ховаються в мул. Віддалік, в іншому кутку, на стільці сидить старенький. Зелене жіноче пальто, розмокла вуханка. Стілець приніс, очевидно, з дому. Тримає на руках якісь перемотані подушки. Кожен, тікаючи, щось тягнув за собою, він ось, схоже, вирішив, що без подушок вирушати кудись немає жодного сенсу. Паша роззирається, розглядає публіку. Хтось спить на ковдрі, просто на підлозі, хтось обкладається торбами, щоб жодної не потягли, хтось прикотив валізу. Але переважно речей на руках небагато. Зрозуміло: поспішали, хапали, що трапиться під руку. Передусім документи й коштовності. А тепер сидять і недовірливо дивляться довкола: маючи в кишені золоті сережки, не надто охоче знайомишся з невідомими біля камер схову. Паша ловить ці погляди — погляди людей, у яких є що відібрати, було би бажання, і які через це вразливі та беззахисні. Вдома ти спробуй познаходь усі ці браслети й купюри. А тут усе при них: добре понишпори в кишенях чи за пазухою — все знайдеш, усе відбереш. Вони самі це розуміють, тому й дивляться довкола зацьковано, ковзають поглядом по чужих тілах, а коли зупиняються на тобі, то в погляді відразу ж з’являється страх і ворожість. Пес це теж відчуває — нікому він тут не потрібен, ніхто його тут не тримає, і розраховувати він тут може не так на чиюсь великодушність, як на слабкість. Мабуть, тому й вибрав безпомилково Пашу.

+

Цього разу б’є просто над головою. Аж гасне світло. У темряві жінки знову починають вити. Пес ще глибше заривається Паші під лікоть. Паша б теж радо заховався під чийсь лікоть, ось тільки немає такого ліктя на цьому вокзалі. За якийсь час світло з’являється — лампи пульсують, слабко освітлюючи коридор. Жінки відразу ж заспокоюються: хтось дістає їжу, хтось длубається в торбах, хтось перевіряє кишені. Паша не витримує, встає та рушає на вихід. Пес, ясна річ, суне за ним. Проходять темним залом очікування, дивляться крізь вікна. Дим за висотками осів під дощем. Знадвору тихо, бити, схоже, перестали. Дихати в залі стало ще важче. За вікнами розливається темне срібло січневого неба. Паша проштовхується до вікна. Жінки незадоволено слідкують за кожним його рухом. Паша почувається злодієм, що повернувся на місце злочину. Що я тут стою? — думає він. — Чого чекаю? Зараз прилетить що-небудь, привалить плитою, ніхто не відкопає. Коли там Альоша має нас вести? Паша дістає мобільник, дивиться на час. Ще півгодини. Куди він нас поведе? Що за ідея — пхатися шпалами через промзону разом із купою баб? Далеко ми так дійдемо?

Давай, вали звідси, говорить Паша сам до себе й рішуче йде до дверей. Перед дверима завмирає. Чує, як тілом, від легень, прокочується слабкість і нерішучість. Але глибоко видихає, штовхає двері й виходить на вулицю. Двері за ним моментально причиняються. Але пес також устигає вислизнути.

І ось Паша стоїть на порозі, і знову чує над собою голубине дихання, розглядає небо, в якому час від часу пропливають темні нитки диму. Перебіжу проспект, вирішує, заверну у двори. Вийду до висоток. Там, схоже, вже відстрілялись. Якщо зупинять, скажу: додому йду. Пробігається кишенями — паспорт, ключі, гаманець, мобільник. Можна йти. Але не йде. Стоїть і не розуміє, що не так. Занадто тихо. Зовсім тихо. Незвично тихо. За останні місяці він просто звик, що повітрям регулярно струшує. Ще годину тому струшувало. Ще півгодини тому зникло світло. А тепер ось тихо. І порожньо. І дим протікає небом теж тихо й печально. І ось у цій тиші Паша раптом починає розрізняти гуркіт. Щось рухається з боку проспекту, рухається в цей бік. І хоча нічого не видно, гуркіт стає все виразнішим і загрозливішим. І добре було б кудись від цього гуркоту сховатися, забитись комусь під лікоть, пересидіти в кутку, заплющивши очі від страху. Пашу охоплює паніка. Що робити, думає, куди бігти? Голуби над головою теж починають нервово шарудіти крилами. І жінки за спиною поприлипали до вікон, визирають звідти, не розуміючи, що відбувається: що це за гуркіт, звідки він? Паша стоїть закам’яніло на порожніх розкислих сходах і відчуває на собі всі ці погляди: і напружені погляди жінок, і недовірливі пташині погляди, і ще чийсь погляд, погляд чогось невідомого, що розглядає його нізвідки. І коли очікування стає аж надміру багато, так багато, що від нього починає боліти серце, з-за рогу на привокзальну вивалюється танк — брудний, зелений, із прив’язаними ззаду колодами, із трьома пасажирами нагорі. Різко вивертається та мчить у бік вокзалу. Підкочує просто до сходів із колонами, грізно випускає дими, завмирає. 64-й, автоматично вгадує Паша. Башта повільно-повільно рухається, наводячи гармату просто на Пашу. Зараз вистрілить, думає Паша й навіть повітря сковтнути боїться, зараз вгатить просто по мені. Відчуває, як береться холодним потом його футболка, відчуває, що не відчуває власних ніг, відчуває, що не відчуває загалом нічого. Дивиться на цю гармату як заворожений. І ці троє, що сидять нагорі, дивляться на Пашу з непідробною цікавістю, мовляв, що за очкарик, звідки він тут? Про щось весело перегукуються, Паші не чути про що, зрозуміло, що говорять про нього, і зрозуміло, що нічого хорошого не говорять. Брудна форма, перемащені димом обличчя, важкі накипи землі на взутті. І прапор над баштою — темний і замащений, мов бинт, який довго прикладали до відкритої рани. Паша намагається зрозуміти, що це за кольори, але їх навіть не вирізниш. Одне слово, прапор не такий, як над його школою. Головне — не рухайся, застерігає Паша сам себе, стій, де стоїш.

І тут машина глухне — і стає по-справжньому тихо. І птахи втискаються одне в одного. І жінки за вікнами притихли, дивляться. І пес ховається в Паші під ногами, боязко озираючи невідомих. Але один із бійців, той, що сидить просто коло башти, обіймаючи гармату, кричить:

— Ей, давай-давай!

Паша розгублено озирається, не знаючи, що робити.

— Давай-давай, сюда! — кричить весело боєць.

І тут Паша розуміє, що кричать не до нього. Кричать до пса. Не віддам, вирішує Паша, нізащо не віддам. Але боєць уже шарить кишенями. І дістає звідти замусолений снікерс. Розриває упаковку, надкушує, решту кидає на асфальт, просто під танк. Пес тут-таки зводиться на лапи й, підібгавши хвоста, спускається вниз. Хапає снікерс, пожадливо його ковтає, лягає під машиною, намагаючись не дивитися на Пашу. Бійці сміються, Паша теж розгублено посміхається, хоча що тут смішного.

Тоді той, що кричав, підводиться та стрибає вниз, на асфальт. Від його підборів навсібіч летять кавалки землі. Поправляє пасок від автомата, стягує з обличчя сірого кольору арафатку. Високий, міцно збитий, спортивний. Ліва половина голови сива, від чого він схожий на арктичного лиса. І погляд у нього лисячий — хижий і недовірливий. Чорні наколінники, потріпаний бронежилет, шкіряні рукавички без пальців. Слідом зістрибують двоє інших. Теж брудні, один у теплому бушлаті, інший у шкірянці, під шкірянкою — камуфляж. Підіймаються сходами, підходять до Паші, дивляться знизу вгору, але так, що Паша ні на мить не забуває, хто тут головний.

— Хто такий? — питає той, що в арафатці, лисоподібний. Говорить російською, але з якимось дивним акцентом, так, мовби чув цю мову лише по телевізору. На мить із туману проступає сонце, зблискує на його сивині.

Паша завчено пояснює: школа, канікули, інтернат, племінник. Дістає паспорт, відкриває на прописці.

— Місцевий? — дивується лисоподібний. — А чьо не воюєш?

— Інвалідність, — відповідає Паша й дивиться на паспорт у руках бійця: віддасть чи не віддасть?

Той крутить документ у руках, ще раз гортає потріпані сторінки, ще раз поправляє арафатку, складає паспорт, витримує паузу, віддає документ Паші.

— А шо з тобою? — питає.

Паша показує йому праву долоню, відчайдушно намагаючись розчепірити пальці.

— Шо? — не розуміє боєць.

— Да з пальцями в нього біда, — говорить йому з-за спини той, що в шкірянці. — Бачиш?

Паша про всяк випадок далі показує всім долоню, ніби підтверджуючи: точно, біда. Лисоподібний недовірливо приглядається до його руки, але швидко втрачає інтерес — і до Паші, і до його біди.

— Хто там? — киває головою на вокзал.

— Жінки, діти, — говорить Паша, ховаючи паспорт до внутрішньої кишені.

— Військові є?

— Не бачив.

— А в тебе зброя є?

Паша мовчить.

— Да яка в нього зброя? — сміється з-за спини той, що в шкірянці. — Пішли вже.

Сивий повертається, свистом кличе пса. Той слухняно підбігає, не підіймаючи на Пашу очей, тягнеться за бійцями. Сивий підходить до дверей, упевнено тягне їх на себе. Всі четверо, разом із псом, зникають у приміщенні.

— Йдіть ви к чорту, — говорить Паша та бреде вбік, на першу платформу.

+

Взимку він завжди згадує дитинство: чорні дерева в снігах, робітники тягнуться від станції, ніби мисливці повертаються з ловів. Золота електрика, сині призахідні тіні. Ось нині теж зима, і свята ще не завершились. Дощ із туманом наповнюють ґрунт водою, і небо від такої кількості вологи схоже на потопельника при березі — набрякле, із синім відливом на сірому тлі. На таке небо навіть дивитись не хочеться. Паша й не дивиться — сидить на лавці, з подивом розглядає під черевиками торішню траву, що пробивається крізь плитку й сніг, стигне на свіжому повітрі. Паша піднімає капюшон, у куртці тепло, спину зігріває рюкзак. Можна сидіти так безкінечно, відчуваючи, як ранні січневі сутінки спускаються з неба, наповнюють собою, наче фіолетовим барвником, простір, розмивають предмети, роблять лінії нечіткими. Чому він пішов від мене? — думає Паша про пса. — Чому не залишився зі мною? Дивний час: нікого не можна втримати, ні за кого не можна вчепитись. Уперше він відчув це кілька місяців тому, восени, коли місто почали брати в лещата, залізниця зупинилася, станція затихла. У молодших класах школярі про це не говорили: боялися, не знали потрібних слів. Старші теж нічого не знали, але нічого й не боялися. Сварились, перекрикували один одного, мало зважаючи на Пашу. Він не втручався, коли школярі просили розсудити їх, віджартовувався, переводив розмову на домашні завдання. Це не ваша справа, говорив, ваша справа — добре вчитись. Але вони вчились погано. І поводились погано. І на Пашині слова просто не звертали уваги. Одного разу, коли гриміти почало особливо близько, Паша спробував їх вивести з класу, в укриття, як він сказав. Його висміяли, діти поприлипали до вікон, вишукуючи в небі дими. Паша постояв, потоптався на місці й пішов до укриття сам. У коридорі наткнувся на директорку — густий шар косметики, намальовані брови. Схожа на клоуна, який багато й довго п’є. З вами все гаразд? — спитала. Паша кивнув: так, усе гаразд. А з вашими дітьми? — запитала вона без цікавості. І з ними теж — усе гаразд, запевнив Паша. Діти після того з ним і розмовляти не хотіли, ніби його й не було. Ніби не було його предмета. Коли уроки закінчувалися, Паша полегшено видихав і йшов додому. Коли зранку треба було йти на уроки, теж зітхав полегшено. Найкраще він почувався на тій півтисячі метрів, яку треба було пройти від дому до будівлі школи. Іноді, йдучи ввечері додому, сідав на зупинці, удавав, що чекає на маршрутку. Ховав голову в комір, сидів, дивився на темні яблуневі сади, за якими спалахувало й гуркотіло. Небо восени таке гулке, все в ньому відбивається й відлунює, як у порожній цистерні. Що я міг їм сказати, думає Паша, чого я їх узагалі можу навчити, крім граматики? Кожен сам собі вирішує, що робити, з ким бути. Кожен — сам за себе, думає Паша й щільніше кутається в куртку — від густого туману, від сутінків, що обступають вокзал, від вибухів, які знову починають рватися десь за висотками.

+

— Ей, дядя, — говорить хтось незадоволено, — ти тут живий?

Паша різко підводиться, ще не до кінця прокинувшись, так що в роті лишається солодкий присмак сну й затишку. Перед ним стоїть Альоша: куртка защеплена під горло, від чого голова його видається якоюсь пташиною, і погляд теж — як у пташки. Скажімо, у стерв’ятника. Стоїть, перетоптується в холодній воді зеленими кросівками, витягає з кишень червоні долоні, дихає на них холодним повітрям, шморгає відмороженим носом, дивиться кривавими білками.

— Ідеш, — питає, — дядя, чи тут будеш мерзнути? Давай, уплочено, нада йти.

— Іду-іду, — відповідає Паша, встає й бачить, що Альоша тут не сам.

За ним під дрібним, ніби розпорошеним, дощем бреде з десяток пасажирів. Першою йде жінка, років сорока, у темній дутій куртці, короткій спідниці, на високих підборах. Добре одягнена, з нормальною зачіскою. Впевнена в собі. Збоку подивитись — повертається додому з офісу. У нормальному житті — яка-небудь бюджетниця, що вміє брати хабарі. Єдине що — несе на спині великий мішок із будівельного магазину, а в мішку щось важко подзенькує, щось на зразок металевого посуду чи мідного начиння. Наче церкву пограбувала, думає Паша. За нею, тримаючи одна одну попід руки, йдуть ще дві жінки, дуже молодша й сильно старша. Очевидно, донька й мама. Старша молодшу постійно кличе Аннушкою, а молодша їй у відповідь узагалі нічого не говорить. Аннушка трішки забігає вперед, як бігунка, що хоче відірватися на повороті. Але мама не пускає. Повисла на лікті, мов старе пальто, тримає у вільній руці спортивну торбу з речами. За ними котить дитячий возик зовсім юна дівчинка. Паша ще думає, що міг її вчити. Хоча чому її вчити? — питає сам себе. — Вона, схоже, й без мене чудово з усім порається. Возик завалений пляшками з водою та одягом — навіть не спакованим, просто зваленим великою вологою купою. Колеса на возику побиті місцевими хідниками. Видно, що ним активно користуються, що це незамінна річ у господарстві. Хоча ось дитини немає, і де вона — питати не хочеться. Далі тягнеться жіночка в шубі, а крім шуби, в неї нічого й немає, в сенсі ні валіз, ні мішків, ні торб: схоже, єдина родинна цінність — ця її шуба, ось вона її й не скидає, зрослася з нею. На білку схожа, думає Паша. Йде, тупцяє по калюжах розтоптаними черевиками. Підбори перекосилися від часу, тож ззаду здається, що жінка має пару копитець. За ними якийсь старий тулить до себе, під полу пуховика, дівчинку-підлітка, теж доньку або внучку, в сірому весняному пальті, з розбухлим портфелем у правій руці. Потому йде впевнена в собі молода білявка, міцно затиснувши в одній руці пачку сигарет, а другою тримаючи валізу на колесах.

На білявці кросівки, дерті джинси й помаранчева курточка. Якщо будуть стріляти, почнуть, очевидно, з неї: вона тут найяскравіша.

Паша пропускає всю цю дивну процесію та прилаштовується позаду. Це недовго, думає собі, дійду з ними до м’ясокомбінату, далі — сам. А процесія йде повільно, ніби ніхто нікуди не поспішає, ніби часу у всіх — цілий вагон, один із тих, що сотнями стоять тут у тумані, як сонні тварини. Більшість — розбиті й спалені, частина — зі рваними наскрізними дірами, хоча є й більш-менш неушкоджені. Стоять, чекають своєї черги: живим не залишиться ніхто. Валка повільно рухається платформою, зупиняючись і присідаючи на кожен яскравий спалах у вечірньому небі. Коли платформа закінчується, Альоша зупиняється, обертається до групи. Всі завмирають. Дівчинка-підліток задирає голову до дідуся, щось питає, але той прикладає пальця до вуст: мовчи, слухай, не тепер. Альоша рішуче витирає шмарки, озирає публіку.

— Значь так, — каже, — мобільники вимкніть, не куріть.

Як у театрі, думає Паша.

— Йти за мною, — продовжує Альоша незадоволено. — Краще мовчки. Краще швидко. Засічуть — я за вас не відповідаю.

— Чорт, кого я слухаю? — думає Паша. Але нічого не каже: команда була мовчати.

Альоша зістрибує з платформи просто в туман. Жінка з мішком чекає, чи він, бува, не подасть їй руки, чи не допоможе спуститись. Але, не дочекавшись, теж зістрибує вниз. Мішок дзвенить залізом. Альоша звідкись із темряви загрозливо шипить. Далі в темряву стрибає Аннушка, тягнучи за собою маму. Стрибає доволі вправно, а ось старенька летить за нею слідом, як баласт із повітряної кулі. Дівчина з возиком теж хоче зістрибнути, проте не наважується. Тут уже Паша не витримує, підходить, проштовхавшись, спочатку стрибає сам, тоді бере возика, потім подає руку дівчині. Ставши ногами на тверде, дівчина боязко видирає руку, хапає возика, зникає в тумані. Далі до Паші рішуче пробивається білявка, кидає вниз валізу. Паша, здираючи шкіру на руках, ловить, ставить на землю. Потому ловить білявку.

— Акуратно, — холодно радить вона. І теж зникає.

Далі Паша обережно опускає онучку, за нею подає руку дідусеві. У дідуся долоня кістлява й непоступлива. Такими руками старі вчителі в поганих школах тягають двієчників за вуха. Останньою залишається стояти копитонога. Паша простягає до неї руку, жінка спирається на його долоню, дотик її виявляється приємним і сухим, наче вона щойно вийшла з теплої квартири, на диво легко зістрибує вниз, наштовхується на Пашу, так само легко від нього відштовхується, швидким рухом прибирає волосся. Обличчя в неї мокре від дощу, але усміхнене, мовби вона тішиться такій прогулянці. Може, просто не хоче виказувати, як їй страшно.

— Шо в тебе з пальцями? — питає Пашу. — Перелом?

— Все нормально, — відповідає Паша неохоче.

Сторінка 7

Назад Далі

1....5 6...8 9...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.