Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 4

— Будь тут, — сказав зрештою. — Не думай тікати.

— Добре, — відразу ж погодився Паша.

Ганс вийшов, старанно причинивши за собою зламані двері.

Паша сидить і чекає. У кімнаті прохолодно, вікно затягнуте плівкою, що не захищає від вітру та вологи, сидить і думає: як же я так піймався? До цього якось миналося. З військовими він час від часу перетинався, проте суто випадково й принагідно — на вулиці, в магазині, на станції. Коли питали, говорив, що вчитель. Зазвичай це діяло, незалежно від того, за кого ці військові воювали. Священиків і вчителів під час війни чіпають в останню чергу. І даремно. Паша пригадує, як уперше до нього заговорили люди зі зброєю, ще тоді, минулої весни, щойно все починалося, щойно вони з’явилися в місті, захоплюючи відділки міліції та зриваючи з державних установ прапори, й більшість місцевих просто не знала, як до них ставитись і чого від них чекати. Паша ось теж не знав і знати не хотів, ішов собі після занять додому, вирішив зрізати через парк, брів, не поспішаючи, сонячною травневою алеєю: навчальний рік добігав кінця, попереду було літо, хотілося зачинитися в кімнаті й не виходити звідти до першого осіннього дзвоника. І ось тут йому перепинили шлях двоє з автоматами. Тобто як перепинили, Паша зі своєю неуважністю й короткозорістю сам у них врізався, а вони вже мусили якось відреагувати: зброя в руках зобов’язує. І ось вони його зупиняють, хоча й зупиняють, слід сказати, доволі м’яко, без бикування. Паша пам’ятає, що частина з них, особливо не місцеві, а ті, що приїхали, саме так себе тоді й поводили: підкреслено доброзичливо, весь час усміхаючись до мирного населення. Цукерки дітям, місця в автобусі старшим, чемне стояння в загальній черзі: ми тут заради вас, ми такі, як і ви, ми захистимо, будете далі навчати своїх дітей. Хочеться всім сподобатись, особливо — коли у тебе в руках зброя, і ти не знаєш, проти кого її доведеться застосувати. І ці ось теж говорили підкреслено доброзичливо, як до давнього знайомого, мовляв, куди так поспішаєш, чому під ноги не дивишся? І один, із круглим м’яким лицем, відразу ж засміявся дитячим безтурботним сміхом, а інший теж, схоже, хотів засміятись, тільки в нього не вийшло: так, скривив губи, відвів погляд. Паша відразу зачепився за цей його погляд — погляд рибалки, який вміє чекати, знаючи, на що саме чекає. І ще його ніс — просто вбитий в обличчя, вплющений поміж щік, як у старого сифілітика, ніс боксера. А круглопикий уже плескав Пашу по плечі, добродушно піджартовуючи з його окулярів. Паші це не подобалось, він це точно пам’ятає: штучно якось і награно, ніби для них це вистава. Вони й виглядали неприродно, як актори, що вийшли з театру за сигаретами: свіжий камуфляж ще відгонив складом, піратські бандани, як у кримських пляжників, сонцезахисні окуляри. Старі, очевидно, відібрані в місцевих ментів акаеми, і разом із тим — новенькі білі кросівки, мабуть, нещодавно куплені, можливо, спеціально для цієї країни, для цієї війни, кросівки, у які ще не в’ївся вуличний пил і які ще не замастило травою, новенькі, святкові, що так не в’язалися з цим камуфляжем і цією зброєю. Паша стояв і дивився на їхні кросівки, не знаючи, що відповісти. А вони далі сміялись, і якось так, ніби ненароком, безносий запитав:

— Ти взагалі — хто такий? — І далі криво посміхався, ніби говорив: питаю просто так, можеш не відповідати, хоча краще, звісно, відповісти.

— Учитель, — важко ковтнув слину Паша. Головне, подумав, аби не питали, який саме предмет.

— І чого ти вчиш? — мовби почув його побоювання безносий.

— Та всього потроху, — відповів Паша.

Стояв перед ними, не підводячи погляду, аж вони подумали, що боїться, і говорили вже не так доброзичливо, говорили скоріше зверхньо, як зі слабаком, який боїться глянути їм в очі. Хоча Паша насправді просто розглядав їхні нові кросівки.

— Хуйово шото ви тут усі вивчені, — сказав на це безносий, і вони знову почали сміятися.

І ось Паша кивнув їм, ніби прощаючись, мовчки обійшов і тихо-тихо, повільно-повільно почав відходити. Головне, щоби нічого не крикнули в спину, думав він, головне, щоби не крикнули нічого образливого. Йшов і навіть подих тамував, аби вони не чули, як у нього серце б’ється. Чому я їм нічого не відповів? — запитував сам себе потім. — Чому не відповів? Пройшов десять метрів, двадцять, півсотні, сотню. Сміх за спиною обірвався. Паша звернув доріжкою ліворуч, усе скінчилось.

+

Паша дістає мобільник, перевіряє час. Дванадцята. Сидить тут уже з годину, а за ним так ніхто й не приходить, ніхто його не відпускає. Почекаю ще, переконує себе Паша, ще трохи. Чекає ще, потім іще, і що довше чекає, то холодніше стає: вікно, затягнуте плівкою, зовсім не тримає тепла, знадвору час від часу б’є хвилями свіжий вітер. Паша намагається не звертати на холод уваги, потім починає сам себе жаліти, що ось треба ж було так невчасно вийти з дому, потім злоститься на військових, які тримають його тут, у холодній кімнаті, не маючи жодних на те прав. І що холодніше йому сидиться, то справедливішим видається власне обурення. Якого чорта? — говорить Паша подумки сам до себе. — Що їм треба? Зараз піду, все скажу. — І він рішуче підводиться, підходить до дверей і так само рішуче тягне їх на себе. Але двері риплять так погрозливо, що вся його рішучість умить вивітрюється. І він стоїть, не відпускаючи дверної ручки, і сторожко дослуховується до коридорної тиші, дослуховується, проте нічого не чує. І тепер боїться вийти в коридор, аби нікого там не зустріти. І двері причинити теж боїться: раптом знову почнуть рипіти, раптом на нього хтось вийде з вогкої темряви. Стоїть і не знає, чого боїться більше. Але просто так стояти йому теж страшно, тож Паша боязко висовує голову в коридор.

А там порожньо. Я потім повернуся, говорить він сам собі, знайду кого-небудь, нагадаю про себе й потім обов’язково повернуся. Лишає двері прочиненими й наосліп рухається темним коридором, торкає одні двері, наступні, потім ще одні, за четвертим разом двері виявляються незамкненими, Паша штовхає їх і опиняється в мотельному номері. Розсіяне мерехке світло із затягнутого плівкою вікна після коридорних сутінків усе одно сліпить очі, Паша, мов під водою, розглядає розстелене ліжко, столик, заставлений порожніми пляшками з-під місцевого шампанського. В кутку телевізор показує новини, і в Паші таке відчуття, що він сьогодні ці новини бачив у реальному житті, на свіжому повітрі, за кілька кілометрів звідси. Він влипає в рухливу телекартинку й лише за якусь мить помічає на ліжку розкиданий одяг. Чорна спідниця, темні колготи й легка, невагома білизна. І ще блузка. І жакет. На жакеті бейджик, на бейджику надруковано ОФІЦІАНТ, а від руки синім маркером дописано АННА. Сама Анна, схоже, пішла в душ, здогадується Паша, почувши шум води, що б’ється об пластикові двері душової кабінки, розбивається об тепле жіноче тіло, стікає вниз її довгими ногами, губиться в трубах. І якщо зараз Анна повернеться до кімнати й застане тут Пашу, буде скандал. Може, мене навіть розстріляють, припускає Паша. Треба йти звідси, думає він. Але дивиться знову на білизну, недбало розкидану ліжком, і розуміє, що білизна, мабуть, ще ховає в собі тепло її тіла, і добре було б дочекатися, коли вона повернеться, подати їй одяг, почекати, доки вона одягнеться, познайомитись. Хоча що знайомитись, думає Паша, Анна її звати, Анна.

Знайти б її після всього цього. Знайти й про все поговорити. Захоче вона зі мною говорити? — сумнівається Паша, слухаючи, як стікає вода. Він розвертається й несподівано бачить своє обличчя. У дзеркалі, на стіні навпроти. Давно не стрижене світле волосся, окуляри в тонкій недорогій оправі, мішки під очима, дводенний заріст, що додає йому не так мужності, як недоглянутості. Родимка на правій скроні, шрам на шиї, ще з дитинства. Поправляє окуляри, дивиться на пальці. Так, ще рука, яку він ненавидів. Ловить себе на думці, що не подобається собі. І ще ловить себе на думці, що насправді хоче собі подобатись. Виходить у коридор, тихо причиняє за собою двері.

+

Людей унизу стало ще більше. Або вони голосніше кричать. Паша прослизає між спин і, намагаючись не привертати нічиєї уваги, пробирається до дверей. В кутку сидить велика компанія, схилились над столом, про щось перешіптуються, час від часу відкидаються на спинки стільців, нервово сміючись. Один із них напівобертається й окидає зал лінивим, хоча насправді дуже уважним поглядом, чіпляється за Пашу. Ганс, упізнає Паша й нажахано завмирає, боячись поворухнутись. Гостре Гансове око лише на якусь мить примружується, спіткнувшись об Пашу, лише ледь-ледь вловимо здригається зморшка під цим його оком, всього лише на частку секунди, після чого погляд рухається далі, Ганс відвертається й плескає свого сусіда по плечі. Тоді сусід повертає голову, фокусує погляд на Паші й повільно підводиться. Паша стоїть, не рухається, навіть окуляри поправити боїться. Боєць ліниво йде в його бік, недбало оминає столи й компанії, підходить, гостро дивиться на Пашу, мовчить. Потому дістає з кишені Пашин паспорт, соває Паші в калічену долоню. Розвертається, ліниво йде назад. Паша якийсь момент приходить до тями, потім швидко йде до наступної кімнати, хоче обійти барну стійку, і тут його тягне за рукав зовсім юний автоматник: шолом бовтається на руці, ніби казанок, високі черевики перемотані скотчем, схоже, зняв із когось, а шнурівки просто зрізав, тож тепер примотав чим міг. Скотч поскрипує від кожного руху, автоматник, не дивлячись на Пашу, тягне його за собою до бару, зараз, каже, не сси. Паша стоїть за ним, дивиться: автоматник показує жінці за прилавком два пальці як знак перемоги, але насправді просто замовляє ще дві, а поки жінка наливає йому, він нишпорить кишенями, аби розрахуватися, і дістає цілу жменю дрібних купюр, незадоволено їх оглядає, знову лізе до кишені, не випускаючи Пашиної руки, і раптом дістає ручну гранату. Жінці заціплює, а автоматник кладе гранату на прилавок і далі шарить кишенями, у той час як граната починає котитися прилавком, котиться, котиться, повільно-повільно, жінка не може відірвати від неї погляду, аж алкоголь виливається через край, і ті, що стоять поруч, теж помічають гранату та не можуть нічого вимовити, дивляться лише, як вона повільно-повільно підкочується до краю, як вона застигає, як перевалюється через край і летить на підлогу.

— Лягай! — кричить хтось над вухом і ломиться крізь натовп.

Жінка теж пронизливо скрикує. Паша вириває свою руку з руки автоматника й кидається до дверей, на світло. А світла о цій порі майже немає, світла мало, а те, що є, — вогке й застудне.

+

— Куди їдемо? — питає його таксист.

— Додому, — відповідає Паша.

— Воєнний? — питає таксист далі.

— Цивільний, — відповідає Паша.

— Ясно, — таксист незадоволено викручує кермо, так, як викручують мокрий одяг.

Спочатку мовчить, а тоді не витримує й починає говорити. Страшенно злоститься й нервує. І ось якщо не звертати уваги на його нерви та злість, то говорить він про те, що доріг немає, дороги просто роз’їбали, роз’їбали й усе тут, і немає тепер доріг, і раніше не було, і тепер немає. І незрозуміло, що його нервує більше: те, що їх не було, те, що їх немає, чи те, що їх, схоже, тут узагалі ніколи не буде. І ось він злоститься й нервує, і говорить, ось, мовляв, дороги й воєнні, і все роз’їбали, і брат сидить у місті в підвалі, разом зі своїми, і не хоче звідти вилазити, я йому говорю, говорить він Паші, вилізай, вивезу на цей бік, тут хоч робота є, а там неясно, хто зайде тепер, і незрозуміло, шо буде, може розстріляє тебе нова влада, а він сидить, боїться лишати будинок, а шо будинок? — питає він Пашу, кому він на хрін нада, цей будинок, і дороги, говорить він, дороги роз’їбали.

— А шо, — перебиває його Паша, — можна вивезти?

— Кого? — не розуміє таксист.

— Брата твого, — пояснює Паша. — Його шо, можна вивезти? Усе ж перекрито.

І тут таксист вибухає. І починає злостиво заперечувати й доводити, і знову якщо не слухати зайвого, то говорить, що є сто двадцять п’ять варіантів в’їхати туди й виїхати назад. Можна хоч вагони звідти вивозити. Чим багато хто й займається. І що він зранку вже дві ходки зробив, об’їхавши всі блокпости й намахавши всіх генералів. І що по телевізору показують зовсім не те, і що він ось узагалі його не дивиться, бо там і дивитися немає чого.

— А шо, — знову перебиває його Паша, — туди правда можна проїхати?

— Ну, — киває головою таксист.

— І до інтернату?

— До інтернату? — таксист темніє обличчям. — Можна, в принципі. Тільки там учора так валили.

— Роз’їбали? — уточнює Паша.

— Роз’їбали, — не заперечує таксист. — По-моєму, роз’їбали. Точно не знаю. Давно не був. Шо я там не бачив, в інтернаті-то?

Сидять і дивляться одне на одного: Паша — трішки повнуватий, неголений настільки, що можна вважати це бородою, в лижній шапочці й головне — в окулярах, через які йому відразу ж перестаєш довіряти; і водій — у безрозмірній шкірянці, потяганій і поламаній, так, ніби він у ній спить, ніби це його власна шкіра, схожий на стару ігуану в зоопарку. Здохне — навіть шкіру не здеруть, настільки витерлась. І картуз на голові в нього теж шкіряний і теж витертий, мов футбольний м’яч, яким довго грали на асфальті. Круглі риб’ячі очі, вуса, що прикривають рвану верхню губу, дивиться на Пашу, намагаючись зрозуміти, до чого той веде. А Паша теж дивиться на нього крізь скельця своїх інтелігентських окулярів і думає, що ця вся його потертість, вона ж не від бідності, машина в нього нормальна, хоч і не нова, але, схоже, була в добрих руках десь у Голландії, і пахне від нього нормально, в сенсі не смердить — і то добре, а ось ця потертість… Таке враження, що він весь час треться об щось, мов кіт об господарську ногу. Або корова об телеграфний стовп.

— Так шо, їдемо? — питає ігуана.

— А точно довезеш? — Паша мимоволі поправляє окуляри, тут-таки відсмикує руку, ненавиджу, думає, ненавиджу себе за цей рух, що ти їх поправляєш весь час, ці окуляри?

— До інтернату навряд, — говорить ігуана. — До вокзалу можу. Там розберешся.

— Ну давай, — невпевнено погоджується Паша.

— У тебе бабки хоч є? — питає про всяк випадок ігуана, примружуючи око. Хоча воно все одно не примружується, пронизуючи Пашу: кругле, риб’яче, водянисте, як ранкове повітря.

Водій викручує перед мотелем, просто біля ніг кількох військових, що стоять і димлять, і дивляться на них звично, себто як на рухому мішень. «Опель», залитий багном, чавить калюжі й стрибає вузькою асфальтівкою геть від траси, у сіру вогкість зимової панорами, яка враз відкривається перед ними, щойно вони вискакують на гірку й вивертають за лісосмугу. Звідси, від лісосмуги, поля обриваються вниз і тягнуться, скільки стає ока, а там, де вже нічого розгледіти не можна, за туманом і низькими хмарами, схожими на вантажні літаки, там теж щось є, щось дихає, горить, виблискує. Паша здогадується, що це і є місто. Таксист бовтається в ямах, стрибає, злоститься, а вже коли мотель зникає за лісосмугою, трішки розпружується, пригальмовує, зараз, каже Паші, скло протру, каже, і сходить на узбіччя, черпає там повні пригорщі твердого потемнілого снігу й починає протирати ним лобове скло. Паша дивиться, як розламується сніг, як він сповзає склом, розмиваючи простір, як болісно дмухає на скрижанілі пальці водій, як він притискається своєю потертою шкірою до брудного капота, дістаючи до скла, втираючи в нього крижані згустки, Паша вилізає назовні й дивиться на південь, намагаючись убити час, якого в нього, насправді, не так вже й багато.

Чорне від незібраного з минулого року соняшника поле, де-не-де сіре, аж до синього, снігове ошмаття, вогка жирна земля, глибокі сліди від техніки, що в’їжджала просто в цю темну соняшникову пройму: невідомо, чи щоби відстрілятись і поїхати далі, чи щоби пропустити зустрічну колону. Паша робить крок уперед, крізь затвердлу снігову кірку гостро пробивається трава, краще туди не ходити, нагадує він сам собі й відступає ближче до машини, яка дає про себе знати за спиною теплим бензиновим запахом. За перемерзлим соняшником тягнуться ЛЕПи, ніби підставки для рибальських сітей. Чорний метал підтримує важкі поздовжні лінії дротів, що розтинають небо, витягуючись у дощ. У низині, далеко, за полями, темніють мокрою шерстю голі дерева дачного кооперативу. Цієї зими дерева взагалі особливі: чутливі, мов тварини, здригаються на кожен вибух, тримають у собі своє тепло, не вимерзають, прогрівають довкола себе чорні лунки, в яких темно зеленіє стара трава. Кора вогка й беззахисна — торкаєшся її та плямишся цим темним болючим соком, ніби фарбою, ніби кров’ю з надрізів. А за дачами, які тягнуться уздовж русла мілкої промислової річки, всуціль зарослої очеретом, ледве розгледиш огорожу ремонтного заводу, що лежить у балці, а балка, заповнена дощем і туманом, вигинається в бік міста, і повітря стає таким щільним, що далі вже не видно нічого, але там теж щось є, більше того: там усе лише починається, там починається місто. І ще, останнє: збоку, на обрії, де світло небес відливає молоком і оловом, стоять труби комбінату — високі, холодні, мертві. І головне, ніде жодного птаха. Ніби тут був великий голод, і птахів поїли. А поміж цим усім має лежати лінія фронту. Справжня лінія фронту. І якщо раніше, доки місто було в облозі, Паші так жодного разу й не випало її перетнути, то ось сьогодні, схоже, перетнути її, цю лінію, доведеться. Ну що ж, заспокоює Паша сам себе, ну що ж.

+

Востаннє Паша їхав на таксі місяць тому, повертався з міста. Дорога прострілювалась, проте всі думали, що коли їхати швидше, то шансів загинути не так багато. Вони стояли на виїзді з міста, коло порожньої заправки, темною наляканою зграєю: Паша й кілька жіночок, що поверталися додому, на станцію, обтяжені торбами, мов гріхами. Їх довго ніхто не хотів брати, зрештою гальмонув і завмер посеред калюжі «жигуль», котрась із жінок махнула була водієві, мовляв, під’їдь, незручно добиратись водою, але водій так відчайдушно почав кричати, що всі мовчки полізли у воду. Він так і кричав цілу дорогу, рвонувши від заправки, вискочивши в поле й женучи чорним вугільним простором між містом і станцією, ні на мить не збавляючи швидкості й ні на мить не вмикаючи фар, мчав і лаяв, як умів, нещасних жінок. А вони у відповідь кивали мовчки головами, ніби погоджувалися з усім, схожі на прочанок у церкві: прийшли каятись, тож і каються тепер, чого ж не каятись, раз прийшли. Паша навіть хотів перебити його, заступитися за жіночу гідність, але не перебив, не заступився, а, виходячи, ще й переплатив.

+

Дорога розбита настільки, що їздять нею радше з поваги до її минулого. З тим самим успіхом можна їхати чорним розкислим ґрунтом. Але ігуана-таксист, схоже, цю дорогу знає, як власне тіло: де треба — почухає, де болить — натисне. Коли на узбіччі з’являється великий дерев’яний хрест — завзято хреститься. Причому незадоволено кидає оком на Пашу, буде той хреститися чи ні? Паша вдає, що нічого не помічає. На розвилці й унизу, перед мостом, стоять покинуті блокпости, мов розорені кимось пташині гнізда. Домашній одяг, посуд, газети, розбиті армійські коробки, розтерзані вітром мішки з піском — усе це по-сирітськи лежить просто неба, забивається в ґрунт, змішується зі снігом і мулом. Проїжджаючи блокпост, ігуана щоразу напружується: ніхто не знає, що лишили по собі ті, хто гнив тут останні місяці, які несподіванки можна знайти в їхніх норах. Та й чиї це блокпости — тепер і не зрозумієш: усе випалено, вибито осколками, і дерева довкола схожі на щогли рибальських човнів — гострі, високі, зовсім без гілок. А особливо страшно переїжджати міст, оскільки міст — об’єкт стратегічний, а кожен стратегічний об’єкт викликає найперше бажання його підірвати, висадити в повітря разом із тими, хто вирішив його, цей об’єкт, перейти. Ігуана аж очі заплющує, в’їжджаючи на нього. І Паша, побачивши таке, теж примружується. Так і їдуть якийсь час, наосліп. Страх — штука невидима, але всеохопна: ніби й не бачиш жодної загрози, довкола тихо, і навіть небо вгорі відблискує металевими пластинами, а ось саме лише усвідомлення, що ти на прицілі і що в’їбати може будь-якої миті, незалежно від кольорів і рухів у небі, робить цю всю ситуацію незатишною, і хочеться далі сидіти із заплющеними очима й рахувати, скажімо, до ста, доки від тебе відійдуть усі довколишні монстри.

Ігуана не витримує першим — тисне газ, вивертається між бетонних блоків із нанесеними червоною фарбою застереженнями та рве вперед вугільною заштрихованою дорогою. Проте, не виїжджаючи на черговий пагорб, біля чорної низької лісосмуги, що тягнеться праворуч від асфальту, вся суцільно з шовковиць і гострих акацій, раптом викручує кермо. «Опель» їхній хлюпається в снігову яму, мов пес у пінисте море, важко пробуксовує, відпльовується чорноземом і кригою, а все ж рухається, рухається вперед, виповзає потроху зі снігової каші, торкається колесами твердого, вигрібає на присипану гравієм траву, за якою ледь-ледь можна розгледіти стару доріжку, та, щоразу послизаючись на мокрій глині, пхається далі, уздовж чорних, як газетні заголовки, шовковиць.

— Ти куда? — лякається Паша. — А якшо міни?

— Да які міни? — злісно відповідає ігуана. — Тут роки два ніхто не ходив, дивись, яка трава.

Трава дійсно б’ється об днище «опеля» й лізе у вікна, і не виїхати б їм із цих хащів, якби не просипаний кимось завчасно гравій, невидимий, проте відчутний: хрустить під колесами, наче яблуко на зубах, і глухо пересипається. Ігуана задоволено тисне на газ, у небі просто над ними бовтається прозоре обіднє сонце.

— Колись була нормальна дорога, — пояснює ігуана задоволено, — можна було на дачі з траси проїхати. Заросло все, бачиш?

Сторінка 4

Назад Далі

1....2 3...5 6...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.