Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 39

Ну, справді, думає, що б я їм сказав? Довелося б щось вигадувати. Не беруть, то й не беруть, думає він і кладе телефон на стіл, поруч із пораненим. Але той знову стискає Пашину долоню.

— Стій, — говорить, — учитель, чекай.

Віддихується, збирається із силами.

— Набирай. Ще раз.

— Не беруть, — пояснює Паша.

— У мене бабуся там, — пояснює поранений. — Майже глуха. Вона просто не почула. Давай, набирай.

Паші не лишається нічого іншого, як набирати. Тисне на кнопку, слухає. І помічає, що боєць теж слухає, напружується, і що слухати йому все важче. Та й Паші стає все важче й важче. Хочеться сісти й відпочити. Щоб нікого не бачити. Щоб нічого не чути. Щоб забути всі ці звуки й запахи. Забути вокзал, забути автобус, розбиту дорогу, місячні пейзажі за вікном, нещасних подорожніх, що бредуть січневими полями, чорний простріляний наскрізь ліс, темні будинки, налякані голоси, вікна, за якими немає жодного життя, перехрестя, за кожним із яких на тебе може чекати смерть. І все це сидить у ньому, як свинець — важко й холодно, тягне його на дно, робить неповоротким і вразливим. І краплі — краплі б’ють просто по тімені, відлунюють у голові, крапля за краплею, ніби хтось із нього знущається, ніби хтось стоїть оддалік і спостерігає за ним, підсміюється, бачить, як йому важко, але нічого не робить, не поспішає допомогти, не поспішає взяти трубку. Ну, давай, давай, ну шо ти, просить Паша, ну де ти є? Але ніхто не відповідає. І поранений зовсім гасне, заплющує очі, не говорить нічого. Лише стискає Паші руку, стискає, ніби просить: давай ще, вчителю, набирай. Паша набирає й починає рахувати краплі, що холодно розбиваються. Рахує, збивається, знову починає лік, перестрибує, починає спочатку, вперто, наполегливо, відчуваючи, що пружина не дає йому дихати, виштовхує йому серце з грудей, не дає серцю битися, втискається в нього — гостро й невблаганно. Ну чому ти не береш, ну чому? Давай, візьми, доки він ще тут, доки він живий, візьми, доки він може почути, доки не пізно, ну давай. Він же зараз відійде, ось прямо вже, заплющить очі — і все, більше його ніхто не почує, більше він нічого не скаже, ще кілька хвилин він тут, йому можна щось сказати, він же не може відійти, нічого не почувши, ось так, на зсунутих обідніх столах, з перерізаним горлом.

І Паша раптом відчуває присутність поруч ще когось — когось невидимого, когось, хто стоїть і наполегливо чекає. Так, ніби чиясь прозора постать стоїть тут, спостерігає, зважується. На кого вона чекає? І за ким прийшла? Очевидно, за мною, здогадується Паша, очевидно, це за мною вона йде назирці третій день, це від неї так важко тхне мокрою псиною, це за мною вона полює, до мене прицілюється. І ось тепер — найзручніший момент: ми тут самі, більше нікого, цей пацан нічого й не зауважить, він уже взагалі нічого не зауважує. Так, саме зараз, розуміє Паша приречено, саме тут.

І тут поранений знову стискає йому руку. Давай, просить, не здавайся, набирай. І Паша відчуває, як постать у нього за спиною напружується і звертає нарешті увагу на цього пацана, на нову жертву, прискіпливо дивиться на нього, на щось зважуючись. І щойно він, пацан, заплющить очі, щойно відключиться, щойно випустить Пашину руку — його вже ніщо не врятує. Стоп, говорить Паша, так не може бути, ти прийшла за мною, до чого тут цей пацан? Стоп. І знову тисне на зелену кнопку. Давай, повторює з відчаєм, давай, де ви всі є? Візьміть трубку. Хто-небудь, візьміть трубку! Чому ніхто не відповідає, де ви всі? Де бодай хтось? Де ви? Нікого немає, нікого не чути. Нікого не шкода. Нікого, повторює Паша самими губами, нікого не шкода. Нікого не шкода, нікого. Відчуває, що смерть оминає його, відступає, переходить на іншого. Гудки розчиняються, час витікає, повітря розріджується. Вже нічого не виправиш, нікого не врятуєш. Шосе тягнеться сніговими полями. Довкола стільки білого, наче всі інші кольори зникли, залишився тільки білий. Він тягнеться, скільки сягає зір, безкінечна білизна, глибока й нерухома, аж до обрію. Білі поля й чорна проталина траси, якою він намагається звідси вибратись, яка його має порятувати. Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість. Головне — не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш. Тобі вдасться, тобі все вдасться. Ще трішки, ще зовсім трішки. Асфальт глухо відлунює під ногами. Снігові поля підступають, як море під час припливу. Біла-біла поверхня життя. Білий-білий простір, у якому ніхто не допоможе. І тут він помічає якийсь рух. Якесь ледь помітне коливання білого полотна, ледь відчутне здригання, на яке реагує сітчатка. Чорні крапки — одна, друга, третя, четверта, п’ята — виокремлюються на горизонті, збільшуються, рухаються в його бік, і він відразу відчуває в цьому русі небезпеку, щось непоправне, щось таке, чим усе закінчиться, щось, від чого треба тікати — якомога швидше, якомога далі. І він біжить із останніх сил чорним кам’яним річищем траси. Біжить і ловить боковим зором злагоджений злий рух чорних крапок на білому полотні, зауважує, як вони збільшуються, як пульсують, як рвуться в його бік, ніби реагують на його тепло. Не дивись, говорить він собі, не дивись, не треба, просто біжи, біжи так швидко, як умієш, скільки стане сил, скільки лишилось у тебе часу, біжи й не дивись, наказує він сам собі. І дивиться. І чітко розрізняє темних псів на білому тлі: вгрузають важкими грудьми в скрижаніле полотнище, вивертають лапами снігове ошмаття, валують, усе гостріше відчуваючи теплий запах жертви. Все ближче й ближче, все лютіше й азартніше, розуміючи, що жертва нікуди не втече, нікуди не дінеться, що ось вона, попереду, на відстані кількох сильних ривків, ще трішки, ще якусь мить — і її можна буде накрити в стрибку, можна буде вгризтись зубами в горло, ось вона, намагається вирватися, намагається перехитрити долю. Він уже відчуває запах мокрої псятини, чує, як проламується снігова кірка під важкими лапами, глухне від їхнього хрипкого гавкоту, який розриває довколишню тишу. Скільки їх, намагається зрозуміти, скільки їх є? Один, два, три, чотири, п’ять — рветься вперед, біжить, намагаючись зачепитись оком бодай за щось, що може врятувати чи просто відтермінувати його смерть. Але простір порожній і розріджений, і лише біле світло випікає очі, і світла цього стільки, що, крім нього, немає нічого, лише світло, лише воно й більш нічого. І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки? — питає він і починає рахувати:

один

два

три

чотири

п’ять

шість

сім

вісім

дев’ять

десять

Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті.

+

Я вже другу годину сиджу в коридорі, спочатку просто чекаю, потім ходжу, перечитую плакати на стіні. Швидко це набридає, дістаю телефон, нарешті є нормальний зв’язок, думаю, кого набрати. Набираю Ніну. Та, ясна річ, поза зоною. Про всяк випадок пишу їй повідомлення. Мовляв, у мене все добре, не хвилюйтеся. Цікаво, вона хвилюється? Мабуть. Вона завжди за всіх хвилюється. Думаю, за це її ніхто й не любить.

Пашка з’являється десь близько півночі, втомлений, блідий. Бачить мене, сідає на підлогу, мотає головою. Нікого не шкода, повторює, нікого не шкода. Я не зовсім розумію, про що він, сідаю поруч із ним. Кого тобі не шкода? — питаю. Нікого, повторює він. Потім повертається до мене. Дивиться довго, дивиться ніби крізь мене. Посміхається, впізнає. Я плескаю його по плечі. Чаю хочеш? — питаю. Він киває: хочу. Я йду до військових, беру чай, приношу йому. Паша дякує, тримає стаканчик у руці, але не п’є. Пальці тремтять. Мене завжди лякали його пальці, я такого більше ніде не бачив. Але головне, звісно, не пальці, головне — щоби з ним усе було гаразд. Він за ці дні якось осунувся, сіре лице, втомлені очі. Я торкаюсь обережно його плеча. Ти нормально? — питаю. Він дивиться на мене змучено, поправляє пальцем окуляри, як він це завжди робить, ствердно киває головою.

— Все добре, — говорить. — Ти голодний?

— Голодний, — відповідаю. — Поїхали вже додому.

Через центральний вихід не пройти: військові намагаються вкотити ноші, вони застрягли, військові сваряться, хтось штовхає вперед, інші намагаються витягнути назад, у результаті утворюється корок, не пройти. Ми знаходимо чорний хід, прочиняємо двері, опиняємося в якихось підсобних приміщеннях. Свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають плями. До стіни приварена залізна драбина.

— Почекай, — говорить Пашка, — хочу нарешті подивитися, що там, — показує він на драбину.

— Нічого там немає, — відповідаю йому. — Забудь.

Він слухається, не заперечує, киває мені головою, мовби назавжди відмовляється від чогось нав’язливого й неприємного.

Виходимо на вулицю, проштовхуємося між військовими. Я йду попереду, веду його, мов поводир. Він іде слідом, поклавши руку мені на плече.

— Давай, — говорить, — знайдемо вокзал, візьмемо таксі. У тебе гроші є?

— Є, — відповідаю.

— Ну, значить, вистачить, — тішиться він.

Мені подобається, як він тепер говорить, як розмовляє зі мною. Раніше він говорив так, ніби за щось вибачався. Було незручно — і йому, і мені. Хоча за що йому вибачатись? Йому вибачатись немає за що. Це мені, скоріше, завжди було незручно, коли діставав його: Паша — сердечник, нервувати йому не можна. Серце могло схопити будь-де й будь-коли. Я чого й боявся за нього всі ці дні. Не знав — дійде, не дійде. Але дійшов, молодець. Ось тепер говорить спокійно, довіряючи мені й розраховуючи на те, що я його зрозумію. Не кричить, не наказує, спокійно пояснює: прийдемо на вокзал, знайдемо таксі, грошей вистачить, їсти будемо вдома. Найгірше позаду, тут із нами нічого не станеться. Скоро будемо вдома. Військові на нас уваги не звертають, кричать щось один одному, тягнуть поранених, виводять на свіже повітря тих, кому вже надали допомогу. Ми вибираємось на трасу, оминаємо тягач і вже відходимо, коли раптом хтось кричить нам у спину:

— Ей, учитель!

Пашка зупиняється. З темряви виходить чоловік: темна дорога куртка, брудні черевики, рюкзак. Загалом — добре одягнений, але якийсь пом’ятий, наче його останні два дні в ямі тримали. Хоча говорить упевнено, не поспішаючи. Російською, але навіть я розумію, що іноземець.

— Що ви тут робите? — питає, дивлячись на Пашу з якоюсь неприємною посмішкою.

— Додому їдемо, — відповідає Пашка.

— А це, мабуть, ваш племінник? — показує він на мене пальцем, як на пса. — Забрали все-таки? — він про мене й говорить, як про пса.

— Забрав, — не заперечує Пашка.

— Думав, не наважитесь, — далі посміхається чоловік.

— А ви б наважились? — питає в нього Пашка.

Чоловік гмикає.

— Ну, я… — каже якось невпевнено. — До чого тут я? Сигарету? — переводить розмову, дістає пачку дешевих міцних сигарет, простягає Пашці.

Той заперечливо махає головою. Чоловік, посміхаючись, простягає пачку мені.

— Я таке гівно не курю, — відказую.

— Саш, — строго окликає мене Пашка.

— Та все нормально, — сміється чоловік. — Все гаразд, не сваріть його.

— Так я й не сварю, — пояснює Пашка.

Чоловік перестає посміхатись, ховає сигарети.

— Ви на станцію? — питає Пашку. — Можу підвезти. Їдемо?

— Їдемо, — погоджується Пашка й легко підштовхує мене вперед.

Чоловік розвертається, йде трасою вздовж довгої колони військових машин. Йде, опустивши голову, ніби ховається від когось. І військові на нього дивляться так, ніби розуміють, що він від когось ховається. Підходить до швидкої, за кермом якої спить товстий водій. Стукає долонею по дверцятах. Водій здригається, намагається розгледіти темряву, розрізняє нарешті чоловіка, лається. Ну, себто я не чую, що саме він там говорить, але зрозуміло, що лається. Чоловік залізає всередину, нам киває головою: давайте назад. Пашка прочиняє двері, пропускає мене, залазить слідом.

— На станцію, — говорить чоловік. Говорить як начальник, хоч і не дуже великий.

Водій дивиться на нього недобре, але мовчить. Дивна яка компанія, думаю я. Ну, але яка є.

Сторінка 39

Назад Далі

1 2 3...38 39 40 41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.