Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 37

Місяць розмащується небом, рухається в бік ночі, залишає за собою пустку й чорноту. Слід іти, згадує Паша, слід вибиратися додому. Пружина гостро вганяється в серце, жене вперед, нагадує йому про час, якого стає все менше. Вода в калюжах підмерзає, береться гострою кіркою. Малий прослизає під стіною, Паша просовується за ним, ідуть далі вулицею, поміж військових, яких стає все більше: чорні западини під очима, запалені очі, пересохлі роти і крик — різкий, голосний, незадоволений, — за допомогою якого вони пробують порозумітися. Під’їжджає новий транспорт, буси, побиті осколками, легковики, вимащені глиною, вантажівки з бойовими гаслами на бортах, все нові й нові бійці вилазять із кабін, зістрибують із кузовів, вибираються крізь розбиті вікна, все відчутнішим стає запах диму, запах поту й пороху, все важче стає пробиратись уперед, оминаючи застиглі постаті. Але Паша пробирається, наполегливо проштовхується, розуміючи, що малого добре було б погодувати, і варто було б залишити десь у теплі, і слід було б знайти якийсь транспорт і спробувати дістатись додому. Бо якщо він, Паша, може ще якийсь час штовхатись ось тут, на мокрому вітрі, під жовтим місяцем, то на скільки вистачить малого — ніхто не знає, і краще було б не ризикувати, не випробовувати долю. Адже якщо з малим, не дай боже, зараз знову щось почнеться, просто незрозуміло, куди бігти й кого кликати. Тому найкраще — вибратися звідси, знайти таксі, поїхати додому, забути це все і не згадувати. Можна все це забути? — запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі. Звісно, що так. Я про все забуду, переконує себе Паша, і малий теж забуде. Не треба йому всього цього пам’ятати, ні до чого йому цей запах сірки й сирого людського м’яса, не варто йому згадувати цей бруд під нігтями. Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити? Він усе забуде, з ним усе буде добре, він забуде про інтернат, про сирітство, про відчуття замкнутості, з яким прокидаєшся в чорному підвалі. Хай краще згадує щось хороше, щось, що не викликає ненависті й відчаю. Запах дому, або запах дерев на подвір’ї, або запах відлиги — січневої, тривалої, що пахне рікою. Він згадуватиме відлигу, запевняє себе Паша, обов’язково згадуватиме. Жодної крові, жодного металу. І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й упевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера — нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе. І єдине, що можна зробити, — дотягнути його зараз додому, викупати, напоїти солодким чаєм і покласти спати. Хай відсипається, хай спить, скільки зможе, скільки йому спатиметься, скільки його не полишатимуть сни. Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й нічого непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив. Просто потрібно швидше повернутись додому, облишити нарешті це ходіння колами чужої біди, швидше додому, швидше. Паша прискорює крок і помічає, що військові теж пожвавлюються, зриваються з місця, біжать, обганяючи їх, щось сторожко вигукуючи в чорне повітря. Пашу враз охоплює паніка. Що таке, думає, що сталось, куди вони всі? І теж біжить слідом за всіма, намагаючись утримати малого за руку. Біжать мокрим знервованим натовпом, штовхають одні одних у спини, працюють ліктями, рухаються вперед, все нервовіше й нервовіше. І вибігають на площу, і наштовхуються на стіну з темних спин: далі бігти нікуди, площа забита народом. Лікарня, згадує Паша, міська лікарня — двоповерхова будівля з червоної цегли. Вікна побиті осколками й заліплені плівкою. Вікна горять у ніч, і здалеку лікарня схожа на лайнер, що повільно, не поспішаючи, йде на дно. Натовп хитається, мов очерет на вітрі, Паша пробує вибратися, але ззаду напирають ті, що підійшли пізніше, підтискають їх, підштовхують уперед. І тут збоку заїжджає «камаз», без лобового скла, з відкритим кузовом, і водій щось люто кричить, так люто, що натовп розходиться, подається назад, уступаючи дорогу. «Камаз» проповзає натовпом, ближче до лікарняного корпусу, натовп знову насуває, Пашу з малим виштовхують уперед, просто під машину. Із лікарні вибігають четверо з ношами та прориваються до кузова, відштовхують тих, хто стоїть ближче, ті штовхаються у відповідь, кричать, сваряться, але не розходяться, ніби чекають на щось важливе. Хтось опускає залізний борт — і тут виявляється, що машина вантажена пораненими, і скільки їх там — не порахуєш. Паша стоїть зовсім близько, розглядає впритул мокре гнуте залізо, воду всуміш із кров’ю, розглядає черевики, якраз на рівні очей, чорні підошви, підбиті залізом, просто на металевій долівці, на холодному металі. Хтось застрибує нагору, приймай, кричить, приймай, блядь, не спи! — і Паша розуміє, що кричать саме йому.

— Шо? — питає. — Шо таке?

— Тримай його! — кричать йому згори. — Блядь, тримай його.

— Як?! — панікує Паша.

— За ноги, блядь! — кричать йому.

Паша різко скидає рюкзак, передає малому.

— Чекай мене тут! Зрозумів? Чекай!

Малий киває головою, мовляв, давай, не хвилюйся, я тут. Паша підхоплює того, що лежить ближче до нього, тягне за берці.

— Куда?! — чує згори. — Куда, блядь! Не цього! Іншого! Бери іншого! Живого!

Спочатку Паша не розуміє, про що йдеться, і тут до нього доходить. Він різко відпускає берці, вони глухо стукаються об залізну долівку. Автоматично дивиться на руки, чи немає крові. Але згори йому знову кричать:

— Давай! — кричать. — Хулі ти спиш?!

Паша підхоплює руками інші берці, тягне на себе. Той, хто кричав йому згори — молодий товстуватий санітар, у камуфляжі й бронику, з хрестом із червоного скотчу, — підтягує пораненого за плечі, знизу його хтось відразу перехоплює. Тіло падає вниз, на руки бійців, Паша міцно чіпляється за берці, не даючи їм вислизнути. Незручно, важко, тісно, натовп хитається, але ніхто не відходить, доводиться топтатись чужими ногами, крок за кроком пробираючись у бік лікарні. Малого Паша вже не бачить, але помічає, як із кузова опускають униз наступного пораненого. Дорогу! — кричать попереду, дорогу, блядь! Крок за кроком рухаються вперед, просуваються, тягнучи цю ще живу ношу, сунуть до освітлених лікарняних сходів, піднімаються ними. Хтось прочиняє двері, швидше, кричить, сюди, швидше. Паша задихається, ледь не падає на сходах, не встигає за передніми. Два дорослі бійці тягнуть пораненого, підхопивши його попід руки, Паша біжить напівзігнувшись позаду, тримаючи його за взуття. Коридор лікарні теж заповнений військовими. Тепло, пахне брудним одягом і машинним мастилом. Мокра підлога вимащена глиною кольору крові. Лікарня бідна, неремонтована, стіни завішані мальованими від руки плакатами. Вікна забиті фанерними щитами, на масивних батареях сохнуть ганчірки для миття підлоги. У коридорі вздовж стін стоять ноші. На перших лежить старий військовий — голий до пояса, брудне тіло, давно не мита шкіра, кривава перев’язка в районі серця. Стоптані черевики, дерті камуфляжні штани. Очі заплющені: мабуть, спить. Або вдає, що спить. Неголений, перемерзла шкіра. Поруч із ношами на підлозі — криваве відро, далі коробки з гуманітаркою: схоже, занесли, поставили й забули. Тягнуть тіло далі, повз ще одні ноші, на яких лежить тіло, прикрите військовою курткою. Паша боязко приглядається: дихає, не дихає — не встигає зрозуміти, сунуть далі, один із передніх з носака прочиняє двері, затягують тіло до палати — шість ліжок, жодного вільного, двоє поранених лежать просто серед кімнати на ковдрах. У кутку хтось протяжно стогне, над ним нависає жінка в мокрому пальті, щось шепоче, заспокоює, плаче.

— Далі! — кричить передній, розвертаючись і перехоплюючи пораненого другою рукою. — Давай-давай! — люто кричить на Пашу.

Паша задкує, не випускаючи пораненого. Не може відчинити двері, зашпортується.

— Швидше! — кричать йому. — Швидше, блядь!

Розвертається, відпускає одну ногу, прочиняє двері. Випихаються назад у коридор, куди далі — Паша не знає, стоїть, роззирається, а в спину йому знову кричать: вперед, кричать, давай! Хулі ти став?! І Паша біжить коридором, тягне пораненого, відчуває, як люто сичать йому в спину, біжить, не знаючи, де йому зупинитись. Підбігає до наступної палати, з носака б’є у двері, зазирає всередину. Але там теж тіла на підлозі — брудні, вимучені, криваві, — лежать на матрацах, на ковдрах, на бушлатах, немає куди ступити, тому він біжить далі, тісним коридором, де хтось підпирає стіну, хтось робить сам собі укол, сидячи на підлозі, комусь перебинтовують голову, на Пашу ніхто не зважає, тож він прокладає грудьми дорогу, прокладає шлях, бачить попереду худого чоловічка в білому халаті. Лікар, розуміє, точно, лікар.

— Ей! — кричить. — Ей! Уважаємий!

Уважаємий озирається — і Паша аж заточується: білий лікарський халат залито кров’ю, і вигляд у нього — ну зовсім не уважаємий, ну аж ніяк не уважаємий. Але Паша дивиться на нього й повторює:

— Куда його, уважаємий? — маючи на увазі свого пораненого.

І лікар — помітно, наскільки втомлений, вимотаний, навіть уявити страшно, коли востаннє спав. І йшов, вочевидь, десь забитись у куток і перележати, перечекати, поспати бодай двадцять хвилин. І на Пашу дивиться від початку з погано прихованим роздратуванням. Та яким там погано прихованим — дивиться на нього, як на лайно. І готовий усе це йому, Паші, виговорити просто в очі, аж тут раптом ось оце — уважаємий, і щось його перемикає, і він справді поводиться як уважаємий, навіть халат свій кривавий поправляє, втомлено потирає рукою щетину й питає:

— Важкий?

— Нормальний, — бадьоро відповідає на це Паша. — Кілограмів сімдесят.

— Чорт, — говорить на це уважаємий. — Я питаю, що з ним? Серйозне щось? Важкий?

— Уважаємий! — починають волати ті, що тримають пораненого за плечі. — Блядь, уважаємий! Ти шо, не бачиш?! Він здохне зараз! Куда його?!

Лікар зацікавлено дивиться Паші за плечі, бачить тих двох, тих, інших, швидко щось вигадує.

— Давай! — говорить. — За мною!

Говорить спокійно, зважено, на відміну від тих двох, які разом із Пашею тягнуть тіло. А вони теж, почувши, що він не істерить, замовкають, не кричать, мовляв, давай, уважаємий, банкуй. І він іде коридором, і всі поранені, всі брудні й оглушені розступаються перед ним, пропускають його, висловлюючи йому, уважаємому, свою повагу. А уважаємий у відповідь теж комусь киває, когось плескає по плечі, з кимось вітається за руку. Ручка в нього невеличка, сухенька, лисина широка, блискуча, доглянута. Сам тонкий, рухливий, згорблений. Халат висить на ньому, як на вішаку. Черевики перемащені вуличним болотом, та й увесь він — перемащений: кров’ю, йодом, чорною землею. Схожий на пасажира, який третю добу не може вибратися з вокзалу, спить на стільцях і харчується у фаст-фудах. Але дістанеться додому — й усе буде гаразд: відмиється, відчиститься, відіспиться. Зараз головне — вирішити щось із іще одним тілом, не дати йому померти, спробувати його витягнути.

Уважаємий проходить коридором до кінця, відчиняє якісь непримітні, фарбовані зеленою густою фарбою двері: заносьте, киває. Всі похапцем проштовхуються до кімнати й розуміють, що вони в їдальні: кілька столів, стільці, вікно, з якого, вочевидь, хворим мають видавати щось поживне. І запах перевареної їжі, застояного брудного посуду. Десь я це нещодавно бачив, згадує Паша, десь щойно це все було. Таке враження, що я далі ходжу колом — від столовки до столовки, від притулку до притулку, з інтернату до інтернату.

— Блядь, що це? — кричить один із тих, що стоять у Паші за плечима. — Що це?

Але уважаємий не слухає, він уже кудись телефонує. І зв’язок у нього, сука, є, думає Паша, і на дзвінки його, сука, хтось чекає, оскільки він відразу ж починає віддавати в слухавку накази, говорить до якоїсь Ліди, щось пояснює, щось підказує, просить не зволікати, радить не сумніватися. Тоді вимикає телефон і повертається до команди.

— Що ви його тримаєте? — говорить роздратовано, але неголосно, мовби економлячи сили для подальшого скандалу. — Давайте, кладіть.

— Куда? — не розуміє його ніхто.

— На столи, куда! — вибухає врешті уважаємий. Все-таки і в нього нерви не залізні.

— Як на столи? — розгублено перепитує один із тих, хто ніс пораненого, невисокий товстун із сивим їжаком на великому черепі. — Може, його в операційну?

— В операційну ти потрапиш днів через два, — холодно відповідає йому уважаємий, знову взявши себе в руки. — Клади, я сказав.

І вони зсувають разом два столи, і обережно опускають на них бійця. І тут до їдальні вбігає медсестра, з простирадлами та якимось медичним залізяччям. Бійця обережно підіймають, розтягують під ним простирадло. Уважаємий дістає ножиці й починає розрізати йому светр — від горла до живота, ніби якісь аплікації витинає. У якийсь момент зупиняється, підводить очі на товстуна, потім на його напарника, останнім — на Пашу. На Паші затримується поглядом.

— Ти, — говорить твердо й сухо, ніби сповіщає щось неприємне, але неуникненне, — ти, тримай ось тут.

І показує на светр. Паша хапається за светр, тягне на себе.

— Акуратніше, — радить лікар. — Кров засохла. Зараз буде боляче.

Причому говорить він про це не пораненому, а саме Паші. Мовби саме Паші буде боляче. Ріже далі, потому різко й коротко зриває светр із рани. Боєць скрикує й підривається.

— Тримай його! — кричить уважаємий Паші. — Тримай, щоб він не звалився!

Паша чіпляється бійцеві в руку й намагається відвести очі, щоб не бачити засохлого кривавого м’яса.

— Не спи! — окликає його уважаємий. — Тримай міцніше!

І Паша — хочеш не хочеш — мусить дивитися. Поранений — зовсім підліток, мабуть, і двадцяти немає. Голений череп, порізане бритвою підборіддя: схоже, голився в темряві. Гострий ніс, темні очі, які він заплющує від болю. Під светром тільник. Важкий армійський пасок, камуфляжні штани, берці. І рана під горлом. Коли закашлюється — тільником стікає кров. Тому він затримує дихання, мов пірнає під воду. А видихаючи, все одно зривається на кашель, знову виплескує кров. І Паша дивиться на цю кров зачаровано, не відводить очей, дивиться на ніжно-малинові краплі, що в’їдаються в тканину, на темну кірку, що підсихає довкола рани, на різану плоть, через яку із пораненого виходить життя.

— Ріж тільник, — говорить уважаємий. — Не стій, ріж!

Дає йому ножиці, а сам дістає шприц і якісь ампули, починає із цим усім возитись. Паша невпевнено береться за тканину, не знає, з чого почати. Завмирає.

— Ріж, — сухо наказує уважаємий.

І він ріже. Розпорює тільник аж до живота. Шкіра в бійця біла, зимова. Волосся на грудях зовсім немає. Рожева кров на такому тлі виглядає особливо яскраво. І стає її все більше й більше. Боєць важко ковтає повітря, видно, що дихати йому важко, закочує очі, хапає рукою порожнечу. Паша перехоплює його руку, стискає його долоню, зараз-зараз, говорить, почекай, зараз. Уважаємий різко повертається зі шприцом у руці, схиляється, вганяє голку в тіло. Боєць здригається, пробує вирватись.

— Тримай! — кричить уважаємий злісно. — Тримай його.

Паша навалюється тілом на пораненого, намагаючись, утім, сильно не тиснути. А уважаємий починає чаклувати над раною, обробляє її чимось, від чого боєць знову здригається й починає голосно плакати. Паша насідає на нього всім тілом, відводить погляд, дивиться вбік, аби не бачити, як із тіла витікає кров. Пораненим струшує, він навіть починає просити, мовляв, не треба, не чіпай, не треба, але знову закашлюється. Паша відчуває, як напружуються його груди, але тримає, не відпускає. Товстун із напарником теж відводять погляди, не витримують, розвертаються, зникають у коридорі. Уважаємий щось тихо говорить медсестрі, та дістає металеву коробку, відкриває її, дістає якісь щипці, простягає лікарю. Той бере, не дивлячись, працює автоматично, ніби квіти в саду підстригає. Не поспішає, не нервує. Так, наче не сумнівається, що все буде добре, що все завершиться щасливо. Пашу його впевненість теж мала б заспокоїти, але чомусь не заспокоює. Чомусь його починає трусити, починає морозити, і запах крові стає все відчутнішим, все нав’язливішим. Хапає ротом повітря, глибоко дихає, старається заспокоїтись.

Сторінка 37

Назад Далі

1....35 36...38 39...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.