Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 36

— Шахту нашу знаєш? — показує військовий за вікно.

— Ну, — знову ствердно відповідає Паша.

— Так я там працював, — пояснює металевоголовий. — До війни, — уточнює. — Десять років, — додає. — Десять років тому приїхав сюди, — каже він, але звідки приїхав — не каже.

— Звідки приїхав? — питає його Паша.

Військовий у відповідь доброзичливо усміхається. Не чує. Або вдає, що не чує.

— Ясно, — каже на це Паша.

Ну а що іще на це скажеш?

— Ти вдома був? — питає Паша.

— Шо? — насторожено перепитує військовий.

— Вдома, кажу, був? Заходив до своїх? — питає Паша повільно.

Військовий завмирає. І погляд його застигає, наче розлите у форми олово. Не треба було про це питати, здогадується Паша.

— Да немає нікого вдома, — каже військовий. — Виїхали всі.

Куди виїхали — знову не каже. А Паша цього разу й не питає.

— Виїхали, да, — повторює металевоголовий. — А я в музеї був, зранку. Ти вчитель, да?

— Вчитель, — голосно погоджується Паша.

— Візьмеш це із собою, — говорить металевоголовий.

І лізе кудись під крісло, риється в залізі, знаходить підсумок від протигаза, дістає звідти ножа, соває його Паші, колодкою вперед, далі нишпорить у підсумку. Паша тримає в руках ніж, помічає на лезі згустки рудої крові й думає: що ж він ще дістане? А військовий дістає щось важке, загорнуте в газету з рекламними оголошеннями, і Паша розуміє, що це може бути будь-що: можливо, шматок динаміту, можливо, відрізана ось цим ножем печінка ворога — будь-що. Військовий, не поспішаючи, розгортає пакунок, шар за шаром, ніби зриває бинти із засохлої рани, і дістає звідти шматок вугілля, обліплений вогким ґрунтом.

— Знаєш, шо це? — кричить, соваючи шматок Паші під носа.

— Вугілля? — недовірливо запитує Паша.

— Вугілля! — заперечливо кричить йому військовий. — Дай сюда!

Забирає в Паші ножа й починає зчищати з каменя налиплу землю. Потому простягає камінь Паші.

— Бачиш? — питає.

Паша приглядається в сутінках, поправляє окуляри. Камінь і камінь.

— Не бачу, — зізнається.

— Папороть, — кричить військовий. — Це папороть.

Паша повертається до розбитого вікна і під густим жовтим світлом місяця помічає візерунки — ледь помітні, мовби прокреслені грифелем, витиснуті на твердій кам’яній поверхні. Торкається пальцями й відчуває ці холодні кам’яні рубці, відчуває тонкі западини й зрізи на поверхні каменя. Які дивні малюнки, думає, хто міг усе це накреслити?

— Це папороть, — повторює металевоголовий. — Їй мільйон років. Ось тобі скільки років? — питає він Пашу.

— Тридцять п’ять, — розгублено відповідає Паша.

— А їй — мільйон, — нагадує військовий.

— І шо? — не розуміє Паша.

— І хоч би шо, — пояснює йому військовий, як маленькому. — Мільйон. Ми з тобою ще не народились, а їй уже був мільйон років. Ми з тобою здохнемо, а вона далі десь лежатиме собі. Історія, розумієш? Ось оце — історія. А ми з тобою — не історія: сьогодні ми є, завтра нас не буде. Це я в музеї взяв, — пояснює.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Для чого шо? — з притиском перепитує його військовий.

— Для чого взяв? — пояснює Паша. — Хай би лежала в музеї.

— Так немає музею, — терпляче кричить йому військовий. — Розбили його. Сміття одне залишилось. Та й те поплавилось. А ось папороть уціліла. Ти ж учитель, правда? — перепитує він, мовби забув.

— Ну, — відповідає Паша роздратовано.

— Візьми, — показує військовий на камінь. — У вас же там є якийсь музей. Чи кабінет географії. Хай там буде. Їй же мільйон років. Не гнити ж їй у землі. Ладно?

— Ладно, — кричить Паша.

— Візьмеш?

— Візьму.

— Ну, спасибі, — полегшено видихає металевоголовий, ховає ножа кудись під крісло й витирає руки мокрим газетним папером. — Спасибі.

Виходять на повітря. Паша торкає малого за плече. Той допитливо підводить голову, мовляв, як там, поговорили?

— Поговорили, — пояснює Паша. — Поговорили.

Військовий підходить, мовчки тисне обом руки. Паша хоче щось сказати на прощання, але слів не знаходить, кидає камінь до рюкзака, кладе малому долоню на плече, підштовхує вперед. А вже коли відходять, військовий кричить їм у спину.

— У мене тітка в музеї працювала, — кричить. — Тепер ось не буде музею.

— Погано, — говорить Паша тихо.

— Погано? — несподівано розуміє його військовий.

— Погано, — не заперечує Паша.

— Далі буде гірше, — запевняє його військовий.

Піднімається назад у салон, сідає коло вікна, ховає голову в шубу. Спить, здогадується Паша. Або плаче.

Сторінка 36

Назад Далі

1....34 35...37 38...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.