Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 32

Сходять униз, намагаючись не поспішати, все далі відходячи від гурту. Паша чує, як чоловіки починають між собою нервово перемовлятись, швидко переходячи на сварку. Мовляв, а хулі я йому скажу, сам би зупинив, шо ж ти стояв, ну й так далі. Скоріше, скоріше, шепоче Паша, не так до малого, як собі самому, під ніс, скоріше, скоріше, вони не кинуться, не будуть доганяти, не наважаться. Обіднє небо низько лежить понад самим лісом. Темна вервечка, всуціль жінки, молодші, старші, тягнуться дорогою, обережно, боячись послизнутись. Але що ближче до лісу, над яким розламується дим, то похапливішими стають рухи, то нервовішою робиться хода. Паша з малим прискорюються, йдуть, не озираючись, поспішають відірватись від компанії на пагорбі. Оминають жінок, майже біжать. А жінки бачать, що вони поспішають, і собі прискорюються — мало чого, може, ці двоє щось знають, може, треба якомога швидше заховатися в лісі, може, там, за спиною, на пагорбі, з’явиться за мить щось жахливе, щось, від чого ніяк не втечеш, чого ніяк не уникнеш. І ось Паша з малим чують, як за їхніми спинами жінки старанно топчуть калюжі, намагаючись не відставати. І вже ціла їхня вервечка біжить підтюпцем, добігає до перших дерев, що під сірим січневим небом навіть тіней не відкидають. І коли ліс обступає їх, легше не стає — стає гірше, страшніше: дерева побиті снарядами, вздовж узбіччя тягнуться окопи, і сніг, сніг! — темно-жовтий, ніби гнилий, ніби помер кілька днів тому й тепер гниє на свіжому повітрі. У деяких місцях жовті плями розлізлися й стали зовсім брунатними, у деяких темні згустки проступають тонко, як родимки на шкірі. Але він увесь тут такий, весь відгонить гнилизною.

— Шо зі снігом? — налякано кричить малий, біжучи, задихаючись, але не зупиняючись. — Шо з ним?

— Не знаю! — так само на бігу вигукує Паша. — Біжімо.

— Шо з ним?! — допитується малий.

І в його голосі прорізаються нотки жаху й істерики. Так, ніби він хоче розплакатись, але розуміє, що плакати не можна, не треба плакати, хоча все одно — дуже хочеться. Тому він стримується, але довго стримуватись не зможе, це ж зрозуміло. Це ж зрозуміло, миттєво все розуміє Паша, це ж зрозуміло: довго стримуватись він не зможе.

Все, як тоді. Все, як тоді, коли з ним уперше стався напад. Коли його знудило й вивернуло, і він вибіг із дому, в ніч, і Паша мусив бігти слідом, ловлячи його поміж дерев, наче власну тінь. Зараз буде те саме, говорить Паша сам собі, це ж зрозуміло. Тоді він підхоплює малого, разом із його наплічником, і закидає собі на спину. Відразу ж відчуває всю вагу тринадцятилітнього підлітка, і всю вагу зимового одягу, і всю свою триденну втому відчуває. Головне — не послизнутись, нагадує сам собі, й біжить далі, чуючи поряд себе важке дихання втомлених жінок. Біжить повз жовтий мертвий сніг і посічені дерева, довгою-довгою звивистою дорогою, на якій трапляються то вирвані звідкись дошки, то втоптані в сніг шматки заліза, то просто брудні ганчірки. І що далі біжить, то темнішим довкола стає сніг. Аж раптом його не стає зовсім — лише чорний вигорілий ґрунт між деревами. І дерева теж вигорілі. І все довкола просякнуте димом і вогнем. І тоді вони вибігають на переїзд.

+

Схоже на великий смітник, який необережно підпалили: металеві балки, трощене дерево, втоптаний у сажу одяг. Плавлене скло, знищена їжа, захисні мішки з піском — розірвані, мов подушки в дитячій спальні. Збоку, між посічених осколками стовбурів, валяється шлагбаум. Розбита будка, пориті довкола траншеї — так само горілі й засипані мерзлим піском. Біла, мов кість, сталь холодних рейок. Довкола сліди від мін і купа військового спорядження. Залізничним насипом розкидано пошматований і закривавлений камуфляж. Кров не встигла замерзнути: схоже, одяг зрізали з тіла щойно, зовсім нещодавно, і ті, що зрізали, схоже, десь зовсім поруч, далеко не встигли відійти, можуть будь-якої миті повернутись. Але головне навіть не це, головне — що за будкою, по той бік насипу, стоїть «урал», вантажений темними ящиками. Кабіна згоріла, і від коліс залишилось тільки палене ошмаття, а ось ящики чомусь не горять, лише тліють, і дим від них здіймається, мов із крематорію, неквапливо заповнюючи собою зимове небо. Ось звідки дим, здогадується Паша, ось що горить. Паша опускає малого на землю, стоять, боязко приглядаються до «урала». Жіночки, що бігли за ними слідом, підтягуються, важко й знеможено задихаючись, бабця з великим пластиковим мішком за спиною кидає мішок, сама падає зверху, не маючи ні сил, ні слів на щось нарікати.

— Шо це? — налякано кричить до Паші жіночка років п’ятдесяти. Важка хутряна шапка, з-під якої вибивається фарбоване чорне волосся, брудна дублянка, зимові чоботи зі зламаними підборами. Макіяж розмило, як малюнок на морському узбережжі.

— Машину спалили, — пояснює Паша. — Осколок, мабуть, потрапив.

— Та ні, — далі кричить вона, — димить шо? Шо в ящиках?

— Не знаю, — чесно зізнається Паша. — Може, продукти?

— Та які продукти?! — кричить вона. Тоді прикриває нажахано рот, аби не кричати, і кидається вперед — через залізничний насип, через переїзд, подалі звідси, головне — подалі звідси.

Малий тут-таки смикає Пашу.

— Давай, — кричить, — не стій. Щас рвоне.

І теж кидається вперед. Паша біжить за ним. Перебігають рейки, прослизають крізь побиті кулями бетонні блоки, оминають окопи, мотки колючого дроту, вискакують за останній бліндаж. Боковим зором, не повертаючи голови, Паша бачить на бруствері чорний військовий черевик, правий, зі зрізаними шнурками, з кров’ю довкола, йому навіть здається, що зі ступнею всередині, з рештками ступні, з кривавою кашею всередині, він хоче зупинитись і підійти, хоче уважніше розгледіти, але малий, не зупиняючись, пронизливо кричить: давай! — кричить, давай, не відставай, за мною! І Паша біжить уперед, рваним асфальтом, чорним ламаним лісом, мокрим пообіднім повітрям, біжить, хапає малого за плече й тягне за собою, хоче подати руку жінці в хутряній шапці, але та відсахується від них, ніби від побаченої на порозі власної смерті, і Паша з малим кидають її, лишають на чорній дорозі, біжать, не озираючись, відбігають все далі й далі звивистою лісовою дорогою, женуть уперед, думаючи лише одне: ось зараз, ось-ось, ось уже за мить, ось прямо тепер — рвоне, вибухне, рознесе все навколо, розламає зсередини цей мокрий зимовий простір, розламає небо над нами, зупинить час, ось-ось, ось прямо тепер, прямо тут.

Вибігши на узлісся, падають у сніг, захлинаються повітрям, дихають важко, ніби вибирались на горішній поверх без ліфта.

— Чуєш? — питає малий, віддихавшись.

Паша прислухається. Двигуни. Піднімає голову, визирає на трасу. Далеко вгорі, на пагорбі, за туманом, повільно повзуть два «джипи». Спускаються вниз, боязко, наче бояться наштовхнутись на щось неприємне. Але світла не вмикають: теж бояться.

— Шо робимо? — питає Паша невідомо кого. — Може, свої? — говорить із надією. — Добре, якшо свої.

— А якшо не свої? — запитує його малий.

— Якшо не свої — погано, — відповідає Паша. — Дуже погано.

— Пашка, — говорить йому малий, серйозно й виважено, — якшо це не свої, тебе пристрелять. Я взагалі не знаю, як тебе дотепер не пристрелили.

— Нема за шо — от і не пристрелили, — ображено відповідає на це Паша.

— Та ладно, — не погоджується малий, — нема за шо. Сам усе розумієш.

— Ладно, — несподівано погоджується Паша. — Давай звернемо з траси. Хто їх знає — хто там.

Малий саме цього й хоче — підводиться й біжить уперед, на трасу. Перебігають асфальтом, скочуються на узбіччя, пірнають у сніг, пробираються ледь помітною колією, що відходить убік. Колією, схоже, давно не їздили, але під свіжим снігом чітко проступає вмерзлий слід від гусениць, мов шрам під тонкою тканиною футболки. Біжать цим слідом, вибігають на узвишшя, потому швидко збігають униз, стаючи невидимими з траси. Малий, не зупиняючись, витягає з наплічника битку, запускає нею в сніги. Як він виріс, думає Паша, біжучи слідом, дорослий такий, серйозний. Все правильно говорить: пристрелити, може, й не пристрелять, але кинуть на яму, сидітиму, доки не витягнуть. Усе ж зрозуміло: хто я, де працюю, чим займаюсь. І Паша розуміє, що насправді давно його не бачив, малого. А коли й бачив, усе одно вони не спілкувалися по-справжньому: так, перекинуться словами про щось незначне, нікому не цікаве, розійдуться — кожен у свій куток, до наступного разу, до наступної розмови. До наступної сварки, додає Паша й згадує, як він знайшов малого тоді, між дерев, як тягнув його за собою, як той опирався, не хотів іти. Як, зрештою, прокусив Паші руку, аж той скрикнув від несподіванки й потягнув малого за шкірки, як пса, що вліз у шкоду, як малий викручувався й підвивав, справді мов щеня, перелякано й злісно. Як потім удома, на кухні, всі кричали, злими голосами, ніби на чиємусь похороні, ніби звинувачуючи один одного в чиїйсь смерті — без жодного шансу на прощення, без жодного натяку на поблажливість, голосно й істерично, нікого не слухаючи. Малий тоді згорнувся в клубок, його почало трусити, він увесь якось ураз осунувся й забився в конвульсіях. Але всі кричали так голосно, кожен так хотів викричатись, що на малого просто не звертали уваги. Звернули лише, коли той скрикнув і почав качатись підлогою, наче з нього вилазили біси. Паша перший це зауважив, і голос його враз обірвався. Кинувся до малого, повернув обличчям до себе. Малий був блідий, очі закотились, в’язка цівка слини звисала з уст. Паша підхопив його, переклав на ліжко, а далі й сестра, себто його, малого, мама, заголосила й завила на повен голос, кинулась до дитини, і старий осікся, так і не договоривши свого найсокровеннішого прокляття. Всі схилились над малим, не знаючи, як бути і як себе вести, стояли і з острахом дивились, як дитина затихає, ніби провалюється в теплий глибокий сон. І Паша кинувся викликати швидку, ще не розуміючи, що їм говорити і як їм усе пояснювати, поки сестра крутилася над малим, нила тоскно, на весь голос, лякаючи Пашу зі старим. Скільки йому тоді було? — намагається згадати Паша. Дев’ять, десять? Скільки разів це потім повторювалось? Двічі, тричі? Аж сестра почала говорити, спочатку тихо, по телефону, якимось подружкам, а потім голосно, все більш упевнено, переконано, зі знанням справи — Паші й старому, — мовляв, з малим біда, треба щось робити, треба лікувати його, доки не пізно, хоча якщо по совісті, то вже давно пізно, сенсу в цьому особливого немає, ось так просто сталося й нічого тепер не поробиш, простіше здати його в інтернат і не мучитись. Старий обурювався, ясна річ. І Паша теж обурювався. Але сестра зробила так, як хотіла. І ні Паша, ні тим більше старий не завадили їй, не зупинили. Може, справді повірили в цю хворобу, в те, що так буде краще. Хоча, скоріше за все, просто не захотіли воювати за малого, здали його, не захистили. Можливо, думали так: малий ще зовсім малий, нічого не розуміє, підросте — подивимось. Але схоже, що малий усе розумів, усе чудово розумів. Він узагалі — розумний, він і тепер ось усе чудово розуміє і правильно все говорить, думає Паша, важко біжучи засніженим схилом, виріс як за цей час. Що ж я такий слабак? — думає він, задихаючись. Чому не захистив його? Він же мені цього ніколи не вибачить. Ніколи, погоджується із собою Паша, нізащо.

Колія тягнеться попід горою, очевидно, нею оминали пости на трасі. Ноги ковзають, зі степу починає тягнути свіжим вітром. Стає ще холодніше, ще мерзотніше.

В одному місці, там, де колія вивертає праворуч і йде під гору, видно, що танки зупинялися, крутились на місці: все довкола зорано гусеницями. Сніг при колії осів, ніби там копали ґрунт, потім засипали ями — і земля осіла під важким дощем. Паша зупиняється, дивиться, намагаючись зрозуміти, що це, що тут прикопували, що це може бути. Малий підходить, перехоплює Пашин погляд. Стоять, не наважуються заговорити. І тут лунає дзвінок мобільного. Просто серед поля, серед сірих водянистих снігів. Пашею пересмикує, він одразу ж згадує сапера коло інтернату. З-під землі, думає нажахано, з-під землі телефонують. Поховали разом із мобільником. І малий теж зіщулюється, втягує голову в комір, мовчить. Потім не витримує.

— Візьми, — говорить, — тобі ж дзвонять.

Паша б’є долонями по кишенях, вихоплює телефон. Справді дзвонять! Старий. Підносить телефон до вуха, намагається щось розчути. Механічний шум, потріскування, потому якесь холодне відлуння, мов телефонують із щільно запаяної бочки. Дзвінок обривається. Паша пробує набрати, але зв’язку зовсім немає. Як старий сюди пробився — незрозуміло.

— Старий дзвонив, — каже Паша. — Треба віддзвонитись.

— Угу, — погоджується малий. — І шо ти йому скажеш? Шо від танків у полі ховаєшся? Пішли.

Рушає вперед, ховає руки в кишенях куртки, мовчить. Паша важко дихає, але не відстає. Раптом за спинами, з боку лісу, щось вибухає. Паша опускається на сніг, малий теж присідає. Раз, потім удруге, потім ще.

— Шо це? — кричить Паша.

— Це в лісі, — відповідає йому малий, зосереджено і з притиском, наче боїться, що Паша не послухає його. — Побігли, швидше.

Підводяться, біжать колією, ковзаються на затвердлому сніговому насті. Збігають у видолинок, оминають тернові кущі, яких стає все більше. Колія петляє між чорним крученим гілляччям і раптом виводить їх на перші подвір’я. Ще там, серед терня, у полі, Паша чув псячі голоси, застуджені, хрипкі, але подумав, що здалось. Аж ось ні: попереду починається село, вони вийшли просто на чиєсь обійстя, і пес, десь там, у ранніх сутінках, за снігами й деревами, вже рве зубами повітря, відчувши їхнє наближення, волає, попереджаючи про наближення чужих, ламає лунку пообідню тишу.

— Стоп, — кричить Паша.

Малий незадоволено зупиняється. Паша підходить, кладе руку йому на плече. Малий теж загнався, задихається, дивиться червоними від утоми очима довкола, чи немає де небезпеки. Мовчить, чекає.

— Шо робимо? — питає Паша, дивлячись малому просто в очі.

— Ну як шо? — дивується малий. — Давай знайдемо когось живого, розпитаємо, шо до чого.

— А якшо здадуть? — тихо питає Паша.

— А якшо ні? — питає малий у відповідь.

— Ризиковано, — говорить Паша.

— Холодно, — нагадує йому малий. — Пашка, не тупи, пішли людей шукати.

Вулиця починається різко, наче виникає нізвідки, з повітря. А повітря довкола схоже на черевик, який скинули, зайшовши із засніженої вулиці, й поставили до батареї, аби з нього стікала холодна тала вода. Знову починається дощ. Перше подвір’я просторе, старий цегляний дім ховається за похиленим парканом, коло ґанку купа нарубаних дров: запасались, вочевидь, зранку. Свіжі надрізи на деревині швидко просякають вологою. У вікнах темно. Але тут усюди темно, будинок навпроти стоїть так само неосвітлений. Лише пси розриваються десь по сараях.

— Темно, — говорить Паша, киваючи в бік дому.

— Ясно, шо темно, — відповідає малий. — Лінію обірвало.

Далі на вулиці справді лежить обвалений стовп. Дроти довкола нього схожі на волосся, вичесане жорсткою щіткою. За деревами, у кінці вулиці, чути потужні двигуни: схоже, танк. Куди їде, незрозуміло, але краще, звісно, не чекати.

— Давай, — каже малий і крізь діру в паркані пролазить на подвір’я.

Він тепер говорить, що і як робити, а Паша слухається. Ну а чому ні, думає, він усе правильно говорить, усе по ділу. Проходять невеликим городом. Ліворуч гараж, пахне бензином, праворуч — якась хитка прибудова, між ними розмокла стежка. Проходять, уважно дивлячись під ноги, минають гараж. І тут у спину їм рветься важкий псячий гавкіт. Малий стрибає вперед, Паша теж інстинктивно пригинається — темна з жовтими підпалинами вівчарка валиться всім своїм м’язистим тілом на розбовтану загорожу сарайчика, витягується на задніх лапах, мов балерина на пуантах, намагаючись вискочити з вольєра, з ненавистю хапає пащекою повітря, обгавкуючи цих двох чужих, висуває морду під дощ. Повітря відгонить мокрою псятиною. Двері на ґанку різко прочиняються, на порозі стоїть, сторожко зігнувшись і розглядаючи сутінки, чоловік. Спортивні штани, затяганий светр, босі ноги. Пальці ніг підтискає, ніби входить у холодне море. Мерзне, не може нічого розгледіти.

Сторінка 32

Назад Далі

1....30 31...33 34...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.