Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат
|
|
Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 31
Малий мовчки киває: давай уже, пішли, шо стоїш. +
Йдуть вузькою стежкою, сніг довкола просто на їхніх очах береться мокрою кіркою, зі стежки сходити не хочеться: сніг тут достатньо глибокий. Що ближче підходять, то незрозуміліше стає: великий дім із шиферним покриттям, яблуневі дерева під вікнами, господарські приміщення, невисокий паркан. Подвір’ям снують люди, незрозуміло, що там діється. Звідкись із двору виходить чоловік, один із тих, що рушили з посьолка першими, підходить до паркану, валить його ногою. Підхоплює виламані дошки, тягне назад, до будинку. Подвір’ям розкидано цеглу й шифер, з-під снігу визирають рештки розбитої канапи.
— Шо тут було? — питає сам себе Паша.
Малий не знає, що відповісти. Завертають за ріг будинку. Схоже на театральну сцену, з якої прибрали барвисті лаштунки, тож можна тепер насолоджуватись голими цегляними стінами й незадоволеним технічним персоналом, що блукає, не знаючи, чим себе зайняти. Стіни немає зовсім: схоже, пряме влучання. Будинок розламаний навпіл, меблі вивернуто назовні, мов кишки після ножового поранення. Дім великий, проте бідний, усередині майже нічого не лишилося: посуд, повний снігу, биті тарілки, перемащені соусом штори, втоптані в мокру долівку, гострі уламки цегли, газети, ганчір’я. І купа замерзлого люду всередині. Сидять при грубі, топлять парканом, гріються. Схоже, давно тут усе перекопали, навіть потягнути немає чого: ні харчів, ні коштовностей. Господарі, мабуть, і не знають, скільки в них тепер стін, сподіваються, мабуть, переживають, чи ніхто замки не збив. Ну ось, замків ніхто не збивав, просто стіни немає. Ну й веранди заразом. І вхідних дверей. Паша пробирається всередину, під дірявий дах. Дощу всередині майже немає, а біля груби ще й тепло. Щоправда, проштовхатися сюди не так просто: чоловіки в чорних куртках зайняли стратегічні позиції, самі за всім доглядають, самі визначають, кого підпускати до родинного вогнища, кого гнати під дощ. На Пашу дивляться, як на ворога: мовляв, що за кадр, звідки такий — в окулярах, з бородою? Моментально відчувають конкурента. Жінки, які разом із Пашею приїхали від вокзалу, відводять очі, ніби вперше бачать Пашу з малим. Паша натомість не надто соромиться, переступає через чиїсь клунки, підходить до вогню, легко штовхає долонею одного з чоловіків:
— Пусти малого, — каже.
Чоловік дивиться на Пашу з викликом і відразою, проте й відрази як такої не стає, і виклик виходить якийсь непереконливий, і відповісти він Паші нічого не може, тому лише дивиться й мовчить.
— Давай-давай, — строго додає Паша. Додає достатньо твердо, аби чоловік далі не мовчав, але й доволі миролюбно: не вистачало ще влаштувати мордобій тут, на руїнах.
— Ну, давай, — цідить чоловік і хоче ще щось сказати, але Паша його вже не слухає.
— Сідай, — кидає малому. Той підходить, сідає на складену купою цеглу, простягає до вогню замерзлі долоні.
— Взуття скидай, — радить йому Паша. — Шкарпетки сухі вдягни.
Малий не сперечається: скидає кросівки, стягує шкарпетки, риється в наплічнику — шукає сухі. Паша відходить убік, аби не нервувати серйозних чоловіків у чорних куртках. Знаходить розбитий стілець без однієї ніжки, ставить його під стінку, якось примощується. Чоловіки, побачивши, що Паша відійшов і ні на що більше не претендує, заспокоюються, малого не чіпають. Як пси, одне слово: відігнали загрозу, розслабились. Жінки до них не підходять, бояться, сидять віддалік, ловлять тепло.
— Так а куда йти? — питає один, темноликий, жовто-зубий, в облізлій шапці, на бобра схожий. — Далеко ти дійдеш? — питає він невідомо кого.
— Перейдемо фронт, до станції доберемось, — відповідає йому інший — невисокого зросту, з мишачими очима, тонким голосом.
— Ну а толку? — запитує його бобер. — Станцію теж візьмуть не сьогодні-завтра. Ти думаєш, вони тормознуть? — показує він пальцем у стелю. — Гнатимуть тих, — показує пальцем у бік Паші, — до Дніпра. Так шо куда йти?
— Ти сам куда йдеш? — питає його той, інший, тонким голосом.
— Да мені до мотелю дійти, — говорить жовтозубий. — У мене донька там. Офіціантом працює. У неї пересиджу. У неї там кімната своя.
— Мотель? — перепитують його. — На виїзді?
— На виїзді, на виїзді, — задоволено підтверджує жовтозубий. — Там можна хоч до літа сидіти. Мотель ніхто бомбити не буде. Там і власник нормальний, я його знаю.
— Доньку як звати? — питає раптом Паша голосно.
Компанія завмирає, всі повертаються до Паші.
— Анна? — так само голосно питає Паша.
— Шо? — витискає із себе жовтозубий.
— Доньку, питаю, як звати? — повторює Паша чітко. — Анна?
Жовтозубий якось знічується, повертається до своїх, посміхається якось невпевнено, ніби перепрошуючи в них за щось. Скажімо, за те, що так підставився. Далі хапливо лізе кишенями, дістає старий мобільник, брудний і затяганий, схожий більше на щітку для взуття, аніж на телефон, натискає якусь кнопку, так само хапливо вибігає надвір, зникає за рогом. Друзі його сидять, мовчать пригнічено, дивляться на вогонь, не знають, як бути. Потому один підводиться, виходить у дощ, зникає. За ним наступний. Останнім виходить маленький, із мишачими очима. Встає, улесливо зазирає малому в очі, підкидає до груби пару дощок, біжить, не попрощавшись.
— Йому шо, подзвонили? — Паша голосно звертається до жінок. Але жінки теж мовчать, відводять очі.
Паша дістає свій телефон. Зв’язку, ясна річ, немає. +
Цікаво, хто тут міг жити? Паша розглядається розбитим помешканням. У кухні над столом — календар за минулий рік, у великій кімнаті, де вони сидять і гріються, зі стін звисають вигорілі шпалери. Дерев’яна долівка, гнуте металеве ліжко в кутку. На ньому три жінки — темні, наче зимові дерева. Коло ліжка розірвані подушки, кілька штук, маленькі. Очевидно, на ліжку спали діти. Хтось заходить із вулиці, пробирається поближче до вогню. Хтось, зігрівшись і поївши зі своїх подорожніх торб та пакетів, вибирається під дощ. Не хотів би я, думає Паша, аби в нашому домі зібралась колись така тепла компанія. Розглядати чужий побут — як гортати чужі порножурнали: ніколи не знаєш, за що не варто хапатися. А тут ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні — і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою. Треба вибиратись, думає Паша, треба чимшвидше додому. Старий там, мабуть, здурів від страху. Та й малому краще всього цього не бачити.
— Зігрівся? — питає Паша.
— Нормально, — відповідає малий.
— Пора, — говорить Паша, — майже перша. Не хочеться йти по темному.
Малий підіймається, підкидає у вогонь фарбовану дошку. Полум’я відразу ж злизує стару потріскану фарбу. Жінки сидять, не відводять очей від вогню. І не говорять нічого, бояться сказати зайве. Та й не слухає їх ніхто: кому їхнє зайве потрібне. +
За якийсь час одяг знову мокрий, черевики чавкають водою, йти стає важко, зупинитися й зігрітися немає де. Безкінечні дощові поля, що обриваються на південь важкими розмоклими схилами, скочуються аж до Азова, білі від снігу, чорні від ґрунту на зламах. Вздовж дороги тягнеться низька викручена лісосмуга, що мала би стримувати вітер і сніг, а проте не стримує нічого: вітер заповзає під одяг, охоплює, сковує рухи. Час від часу на узбіччі в снігу чорніють кинуті кимось речі — порожня торба, зайва пара взуття, жіночий светр: подорожні скидають усе зайве, йти далеко, дорога важка, то здіймається вгору, над крейдяним кар’єром, то сповзає вниз, до порожніх степових озер, оточених очеретами. Черговий підйом дається особливо важко: ноги ковзаються на слизькому, вітер вистуджує кров, безкінечний білий колір тягнеться кудись потойбіч життя. Таке враження, що ніколи не виберешся із цієї долини, із цієї пастки, що брестимеш до безтями поміж цих мокрих і наляканих подорожніх. Підіймаючись, Паша вже помічає, що на горбі збирається натовп, що вони стоять, перемовляються, вперед іти не поспішають. Ще повертатись доведеться, лякається він і прискорює крок. Малого тягне попід руку. Ти нормально? — питає час від часу, і малий у відповідь втомлено киває головою: нормально, нормально. Вибираються на гору. Вітер тут особливо злий. Натомість дощ припинився. Повітря пахне мокрим снігом. Попереду відкривається наступна засніжена долина, посеред якої чорно грузне зимовий ліс. І дорога в них із-під ніг різко скочується просто між дерев, у холодну вимерзлу гущавину. А вже по той бік лісу шлях знову виривається вгору, на пагорб, а за пагорбами видно терикони й сірі блоки будівель, і там, схоже, починається якесь зовсім інше життя. Ось воно, зовсім поруч: спуститися вниз, перейти лісом, вибратися нагору — і ти врятований. Єдина біда: над лісом високо й криво зависає чорний хвіст диму — густий, недобрий, ніби там хтось спалює документацію зі списками загиблих. І головне — дорога спускається саме туди, де палять, і ніяк цей ліс не обійдеш. Хіба брести по коліно в снігу невідомо скільки, невідомо як.
— Де це горить? — питає Паша чоловіків, що стоять і нервово курять.
— На переїзді, — озирається один. Виявляється, бобер. Пашу відразу впізнає, прикушує язика, але вже пізно. — Там залізниця.
— У лісі? — не вірить Паша.
— Ну, — переконує його бобер. — По ній і фронт проходив. З одного боку — ці, — кидає на Пашу довірливий погляд, — з іншого — ті. Як кордон виходить.
— А поїзди? — не розуміє Паша.
— Ну, якісь пропускали, — пояснює бобер, — якісь зупиняли. Це ж як кордон, — нагадує.
— А горить шо? — далі допитується Паша.
— Ну, я не знаю, — бобер нервує, підшуковує слова, повертається до своїх друзів, але ті мовчать, відводять очі. — Може, опорник.
— І шо робити? — Паша приступає до нього впритул, дивиться в очі, не дає відійти вбік.
Бобер і розуміє, що Паша підстав пресувати його не має жодних, а ось щось його, бобра, примушує стояти, виструнчившись, і відповідати. Щось він відчуває таке в Паші, чого варто остерігатись. І друзі його, мокрі й прокурені, теж не втручаються, вичікують. Курять на вітрі, ховаючи цигарки в рукавах чорних зимових курток.
— Ну, не знаю, — каже бобер. — Назад, мабуть, треба.
— Як назад? — дивується Паша.
— Ну а як? — лякається його реакції бобер. — Ось же — дим. Як же ти пройдеш?
— Да, — додає звідкись ізнизу маленький, із тонким голосом і мишачими очима. — Додому. Пересидимо і завтра прийдемо.
І ось вони всі раптом повертаються до Паші з малим, наче змовились, і говорять: так-так, додому, назад. Пересидимо й завтра прийдемо. І ти з нами пересидиш, натякають вони Паші обережно, не бійся, пересидиш, пересидиш із нами. Чого тобі боятись? І ось бобер теж зауважує, як усі повертаються до Паші, як підходять до нього, як ніби поміж собою, ніби ні до кого, а насправді й передусім саме до Паші повторюють: повертаємось, так, пересидимо, аякже, і він, бобер, теж опускає голову й дивиться на Пашу з викликом, відчуваючи загальну підтримку, пересидимо, говорить, усі пересидимо. І ти з нами. Паша вловлює цей погляд, і решту поглядів так само вловлює, і робить крок уперед. Тонкоголосий, із мишачими очима, пробує перепинити йому шлях грудьми, проте перепиняти не надто має чим, Паша легко відсуває його долонею, тягне малого за собою, потім обертається.
— Ага, — говорить, — давайте, додому. Ми за вами. Пішли, — тихо кидає малому.
Сторінка 31 Назад Далі Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
