Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 30

Коли стає зовсім холодно, так що малий обхоплює його руками, аби хоч якось зігрітись, коли водій пхає руки в кишені, привалюється до керма, кермуючи животом, і коли жінки перестають голосити, кутаючись із головою в подушки та ковдри, вони таки викочуються за останній заводський паркан, перетинають чорне, зоране поле і вкочуються в посьолок. Паша втягнув голову в плечі, повернувся боком до лобового скла, аби не так видувало, а тут не стримується, визирає на дорогу, дивиться, що там попереду. А попереду в них довга вулиця з приватними будинками. Багато будинків зі слідами обстрілів, діри в шифері, чорні мітки на стінах та парканах. З-поза металевих зелених воріт визирає хтось місцевий — наляканий, озвірілий, дивиться на прибульців із підозрою, мовляв, хто такі, за чим приїхали? Головне — чи будуть знову стріляти? Паша тут був пару разів, у дитинстві, зі старим. Себто нічого не пам’ятає. Принаймні — нічого доброго. Робітниче селище, побудоване при шахті, яке у вісімдесятих зрослося з містом, хоча завжди було відділене від нього безкінечною промзоною. Певна автономність, окремішність. Хоча всі так чи інакше працюють у місті. Точніше, працювали. До війни. Тепер посьолок відрізаний, бої за нього велися з осені, хоча й припинилися вони тут доволі давно: у місті ще стріляли, а тут уже почали латати шифер і городити нові паркани. Куди ж без парканів. «Лаз» суне головною вулицею, доїжджає до кінця, в історичний, сказати б, центр, підкочує до автобусної зупинки, зупиняється. Паша промерзлими до кісток пальцями відчиняє двері, вони з малим вивалюються назовні, як парашутисти, що стрибають з одним на двох парашутом. Тіло затекло, ноги заніміли, одяг вогкий, голова важка. Десята година, приємний січневий ранок.

Паша відразу ж помічає, що змінилося за ті тридцять років, коли він був тут востаннє. Нічого не змінилося. Церкву нову побудували. І супермаркет. Ну і все. Стара селищна рада стоїть без прапора: попередній, державний, схоже, збили, новий вивісити не встигли. Старий будинок культури — без жодних ознак життя. Школа віддалік теж порожня, над футбольним полем висить дощ. Збоку тягнуться будівлі крамниць: біла цегла, потемніла від часу, синя фарба віконних рам, приліплені до дверей рекламні плакати з «кока-колою». І натовп — чорний, мовчазний, слідкує за ними, напружено й недовірливо, так і дивись — кинуться, розірвуть на шматки. Жінки починають вивантажуватись, викидають через вікна мішки й подушки, виходять на дощ, товчуться довкола Паші, продовжуючи сприймати саме його за головного, не відходячи від нього, перекладаючи на нього відповідальність за все, що з ними далі станеться. Коли всі вивантажуються, водій кидає оком на один натовп, той, що вже віддавна стоїть біля крамниці, потому на Пашу, що мокне тепер зі своїм десантом, криво посміхається, заводить машину, здає назад.

І ось два натовпи стоять один проти другого — два тлуми мокрих і лютих пасажирів, на порожній автобусній зупинці, і розділяє їх лише сто метрів густого й вогкого січневого повітря. Стоять і не знають, чого чекати один від одного, про що один із одним говорити. Паша теж не знає, про що говорити, стоїть, розглядає натовп навпроти, вирізняє в ньому кількох старших чоловіків у чорних куртках, і жінку в малиновому пуховику, і двійко дівчаток років десяти, що стоять самі, зовсім без дорослих, зі шкільними ранцями за плечима. А решту й не розрізняє: так, плями облич під хустками й теплими шапками, глибокі западини очниць, пасма волосся, що вибиваються з капюшонів, наспіх мальовані губи, розмита дощем фарба під очима. Жінки, переважно жінки. Дивляться суворо, ніби здогадуються про щось недобре. Ніхто навіть не посміхнеться. Паша згадує, як криво посміхнувся водій, згадує посмішку того пацана на блокпосту, який упізнав його, але нічого не сказав, і раптом усе згадує.

Передвоєнний рік, минуле життя. Паша-репетитор ганяє цілу весну веселого шістнадцятирічного пацана, готує до вступних. У пацана солідний неприємний тато, торгує вугіллям. Хоче відправити сина до столиці. Потім і сам збирається туди переїхати. Знайшов Пашу. Потрібно знати мову, на перспективу. Паша — хороший і недорогий спеціаліст. До того ж — постійно мовчить. У сенсі не говорить зайвого. Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким просто немає застосування в щоденному житті. Пацан про перспективу все розуміє. І до столиці хоче. Справді, що йому тут робити, у місті? Вугіллям торгувати? Вугіллям торгує його тато, їм вистачає. Тому треба вчити. Проблема лише, що він усе це ненавидить — і Пашу, і вугілля, і свого тата. Тата — найбільше. Хоча Пашу теж неслабо. І навіть не приховує цього. І ось Паша приїздить до нього двічі на тиждень — у середу й суботу — зі станції, йде від вокзалу пішки п’ятнадцять хвилин. Пацан живе у своїй квартирі. Невеликій, двокімнатній. У панельнику, на останньому поверсі. Дев’ятому. І щоразу їхні заняття завершуються скандалом. Себто скандалить пацан. Паша лише вислуховує. Кілька разів уже хоче відмовитись, телефонує татові пацана, але той наполегливо просить продовжувати заняття. Доплачує навіть. Небагато, щоправда. А одного разу, у травні, здається — дні були теплі, небо ясне й високе, — тато припирається до малого на квартиру саме під час уроку, з ревізією, так би мовити. Пацана чомусь перемикає, на Пашу він уже навіть і не дивиться, заводиться, починає кричати, тато теж особливо не церемониться, батьки і діти, одне слово. Паша пробує втрутитись, заспокоїти обох, але спочатку його посилає пацан, потім і тато теж, а коли пацан, піймавши кураж, посилає й тата, той не стримується й заряджає йому в голову. Пацан валиться на крісло, але відразу ж підхоплюється, пускає слину, витирає сльози, безпорадно й скажено скрипить зубами — і вибігає геть. Тато біжить слідом, Паша, інтуїтивно відчувши, що щось не так, теж вибігає, навіть устигає побачити, як малий видряпується металевою драбиною вгору, на дах, як слідом за ним важко вилізає тато, як вони по черзі зникають у проймі люка. Паша лишається внизу, дивиться вгору, на яскраво-синій квадрат травневого неба, і повторює подумки: головне — щоб він не стрибнув униз, головне — щоб не стрибнув.

Минає літо. Пацан так нікуди й не вступає: провалює іспити. Причому не з мови. Хоча Паша все одно переживає, думає, що його провина тут теж є, хвилюється, чи не буде в нього тепер проблем із татом пацана. Але Пашу ніхто не чіпає, пацана він більше не бачить і швидко про нього забуває. А ось довелось згадати. Як же так? — думає Паша, розглядаючи темний натовп перед собою. Як же так сталось? Як я не помітив, шо мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив? Хоча, пробує він себе заспокоїти, чому проти мене? Не проти мене. До чого тут я? Та ладно, не проти тебе, тут-таки не погоджується він із собою, зрозуміло ж, шо саме проти тебе, конкретно — проти тебе. Проти всього того, шо з тобою пов’язане. А шо зі мною пов’язане? — не розуміє сам себе Паша. Та все, відповідає він собі, і твій предмет, і твоя школа, і прапор, який над нею висить. Вони ж за це воюють. Точніше, проти цього. Чому він мене не здав? — думає Паша. Чому відпустив? Міг же здати. Було за що, чесно кажучи. І що б тоді було з малим?

І тут Паші знову стає страшно. Дуже страшно. І дуже холодно.

+

Так небіжчиків несуть на цвинтар: ідуть неквапливо вулицею, нікуди не поспішаючи, тягнуть домовину, минають останні хати, виходять за околицю, мовби виносять якийсь непотріб — подалі від чужих очей, подалі від дому. Те саме й тепер: натовп розтягується вулицею, ніби пожежний шланг, тягнеться крізь дощ на передмістя, від центру. Перші вже губляться за дощовою завісою, останні ще товчуться тут, коло крамниць, сперечаються, переконують одне одного.

Перед тим натовпи зійшлися, почали розпитувати, хто звідки, хто куди. Відразу з’явилися найбільш обізнані, які говорили, що ввечері посьолок обов’язково будуть відбивати, що на станцію цілу ніч прибували ешелони з технікою, звідкись із Харкова, і сьогодні все це рушить сюди, аби відбити посьолок. На питання, навіщо його відбивати, лунали вичерпні відповіді, що, по-перше, тут шахти й вугілля, по-друге, звідси пряма дорога до міста, по-третє, тут їх ніхто не чекає: ці, що вчора зайшли, всі в місті, на посьолку їх зовсім немає, заходь, забирай, вішай на селищній раді державний прапор. Чоловіки багатозначно мовчали, даючи жінкам перебивати себе, потому так само безцеремонно перебивали жінок і говорили, що ніхто, ясна річ, сюди не поткнеться, станцію ще вчора розбомбили, разом із технікою, але тут лишатись усе одно не можна: місто будуть відбивати, ці, нові, які зайшли, відступати будуть напевне через посьолок, через пару днів тут каменя на камені не лишиться. Жінки на це заперечливо кричали, покликались на родичів, із якими говорили дослівно вчора, а ті своєю чергою спілкувалися з ким треба й казали, що ніхто відступати не буде, що нова влада надовго, тому тікати треба в будь-якому випадку. А чоловіки на це презирливо гмикали, мовляв, ну-ну, надовго, аякже, домовляться, сторгуються, ці залишать місто, ті повернуться, а нам справді краще б звідси кудись звалити. Про те, що треба валити, говорять усі: хтось переконано й різко, хтось тихо й розгублено. Лишатись ніхто не хоче. Паша намагається зрозуміти, куди вони всі збираються валити, як вибиратимуться, як ітимуть, закликає до порядку, просить слова. Але його вже ніхто не слухає, на нього вже ніхто не звертає уваги. Хіба що озираються недовірливо, коли він підходить, говорять стишено, аби він не почув, відвертаються від нього, приховують щось важливе. Нарешті малий не витримує:

— Що ти з ними взагалі говориш? — питає. — Хай вибираються, куди хочуть, не чіпай їх.

Паша раптом помічає малого: той від ранку якийсь тихий, мовчить увесь час, не курить, не дістає нікого. Ховає руки в кишені, відвертається від дощу. З ним усе добре? — хвилюється Паша. Не вистачає, щоб тут прихопило.

— З тобою все добре? — питає.

— А з тобою? — так само зацікавлено відповідає йому малий.

— Послухай, — Паша сідає на мокру сходинку, намагається говорити спокійно й переконливо, — треба звідси йти. Тут лишатись не можна.

— І куди ми підемо? — питає його малий.

— Додому.

— Полями? — цікавиться малий.

— Підемо з усіма, — говорить Паша, подумавши. — Вони хочуть за місто вийти через переїзд. Там нібито блокпост порожній, наші вчора вийшли, ці ще не зайшли.

— Ваші? — гмикає малий.

— Ну ладно, не починай, — сердиться Паша. — Там фактично фронту зараз немає, можна перейти на інший бік. Дійдемо куди-небудь, викличемо таксі. Ввечері будемо вдома. Якщо там не розбомбили все.

— А скільки йти? — перепитує малий. — До переїзду, — уточнює.

— Кілометрів десять, — говорить Паша. — І від переїзду до найближчого села — ще кілометрів десять.

— Ого, — дивується малий. — Як же ми дійдемо?

— Дійдемо, — говорить Паша. — Захочемо — дійдемо.

— А якщо там справді все розбомбили? — питає малий тихо.

— Та ладно, — заспокоює його Паша. — Ніхто нічого не розбомбив. Не хвилюйся.

— Ти сам не хвилюйся, — каже йому на це малий. — Не розбомбили — то й не розбомбили. Вставай, — говорить і рушає за натовпом. Паша встає, озирається на місто. На півночі, за смугами дощу, час від часу здригається повітря, мовби за важкими шторами хтось робить капітальний ремонт.

Вулиця порожня, небо схоже на гору залізничної білизни, накиданої в купу під купе провідника: важкі нагромадження хмар лежать до обрію, розкидані й вивернуті. Процесія розтягується вулицею. Йдуть, ніби справді проводжають когось в останню печальну путь. Жінки тягнуть клунки, оминають ями з водою, хоча це мало допомагає: вода всюди, холодна, зимова. Третій день я намагаюсь кудись вирватися, думає Паша. Третій день бігаю по колу, як цирковий ведмідь. І кінця цьому забігу не видно. Третій день я йду з якимись людьми, яких навіть не знаю. Так, наче якась пружина в повітрі штовхає мене вперед, жене, не дає зупинитись. І їх усіх, дивиться Паша довкола, так само жене, так само штовхає подалі від дому. Хоча й дому в половини з них просто немає. І рідних немає. Ось вони й блукають окружною, не маючи жодних шансів вирватися. Ходять по колу, ходять довкола свого міста. І я з ними чомусь ходжу. І малого ось за собою тягну. Малий Пашу найбільше й хвилює: кросівки в нього зовсім не на таку погоду, ноги, вочевидь, давно намокли, як вони дійдуть — незрозуміло. Можна було б звернутись до когось із місцевих, попросити, аби довезли, але місцевих просто немає, посьолок ніби вимер, а вони ось лишились, виходять із нього останніми. Йдуть довгою порожньою вулицею, місять мокрим взуттям кашу зі снігу, бруду та піску, минають темним потоком чужі подвір’я.

За останнім парканом починається степ. Сніг аж синій від вологи, з чорними підталинами на узвишшях, із ледь видимою колючою лісосмугою на обрії. При дорозі, по черево в заметі, стоїть стара швидка. Двері з боку водія, вирвані з м’ясом, валяються поруч, у снігу. Задні двері стримлять догори, всередині порожньо, лежать брудні ганчірки, камуфляжна куртка, запаска. Натовп минає, налякано оглядаючи покинуте авто. Деякі жінки хрестяться. Можна навіть подумати, що хрестяться вони на червоний хрест швидкої. Паша йде, поклавши руку на плече малого. Малому, певно, важко, але руки не прибирає: так тепліше. Добре було б йому ноги просушити, думає Паша стурбовано, шкарпетки поміняти. Бо не дійде, доведеться на собі тягнути. Те, що легко не буде, він розуміє відразу. Вже за посьолком дорога йде під гору. Спочатку всі сунуть бадьоро, намагаються випередити один одного чи бодай не збавляти темпу, проте вже за пару кілометрів, серед поля, жінки зупиняються, сідають при дорозі на власні клунки, відпочивають, переводять подих. Намагаються зігрітись під дощем — дрібним, невидимим, але невпинним. Одна з жінок — у хустці, під якою не видно обличчя, в жовтому пальті й високих гумаках — сидить на перевернутому відрі, опустила голову, дивиться під ноги, не рухається. Паша не витримує, підходить, хоче допомогти. Жінка рвучко підіймає до нього обличчя — виразки на шкірі, криваві потріскані губи. Паша робить крок назад, мимоволі відводить погляд. Потім усе ж таки набирається духу:

— Все нормально? — питає. — Допомогти?

Жінка дивиться на нього, нічого не розуміючи. І нічого не відповідаючи, ясна річ. Паша стоїть над нею, згорбившись і намагаючись не дивитись їй в очі. Малий боязко визирає йому з-за спини.

— Допомогти вам? — знову питає Паша.

Жінка заперечливо викидає вперед долоню. Долоня в неї теж у виразках. Паша бере малого за плече, тягне вперед.

— Да чим ти їй поможеш? — роздратовано говорить йому хтось у спину.

Паша озирається — якийсь школяр, років п’ятнадцяти, але невисокий, від Пашиного малого всього на голову вищий, чорна шапочка з «адідасом», весняна куртка зовсім не тримає тепла, мокрі кросівки, якими він провалюється в снігову кашу, вимерзлий наскрізь, ховає руки в кишені, тягне на спині старий, вигорілий від сонця туристичний рюкзак. Дивиться на Пашу з викликом, шморгає носом, звідки взявся тут — незрозуміло.

— Ти шо, знаєш її? — питає Паша.

— Шо її знати? — дивується малий. — Вона тут живе, її тут усі знають.

— Тут — це де? — не розуміє Паша. — В посьолку?

— Ну, — підтверджує школяр.

— Шо в неї зі шкірою?

— Я їбу? — чесно відповідає школяр. — Хвора вона, не підходь до неї краще.

— Так а шо вона тікає? — далі не розуміє Паша. — Якшо вона тут живе.

— Всі тікають — і вона тікає, — пояснює школяр. — Я ж кажу, хвора. Не підходь до неї, — нагадує.

Накидає на голову капюшон, обганяє Пашу з малим, стрибаючи калюжами, біжить уперед.

+

Дорога опадає вниз, у долину. Снігу довкола стає більше, узбіччям росте очерет. Гострі стебла мертво показують напрямок вітру. Жінки все частіше зупиняються, замотують дітей у хустки, накидають їм на плечі свій одяг, ідуть усе повільніше, сваряться між собою все тихіше: бовтання в сніговому місиві забирає багато сил, ліпше помовчати. Довго опускаються в долину, потім піднімаються вгору, на пагорб. А коли виходять, бачать, що вбік від шосейки тягнеться протоптана свіжа стежка. А там, праворуч, метрів за двісті, темніє кілька будівель, невеликий хутір. Тополі довкола будинків, сараї — чиєсь господарство. Від дороги туди суне низка подорожніх. А інша низка суне назад — від будівель, на трасу. Підходять і дивляться якось порожньо й налякано, мовби шкодують, що були там, що ходили туди.

— Шо там? — питає Паша жіночок, які саме вибираються зі снігів на шосейку.

Одна відразу ж опускає голову, відвертається й іде собі, ніби не чує. Інша наштовхується на Пашу, мусить його обійти, тож на мить зашпортується у власній шубі, підбирає руками її поли, вибирається на асфальт, а за цей час устигає сказати:

— Там погрітися можна, вогонь розвели.

Але на Пашу теж не дивиться, поспішає за подружкою. Хто такі? — думає Паша. Без речей, без торб. Куди йдуть?

— Погріємось? — повертається до малого.

Сторінка 30

Назад Далі

1....28 29...31 32...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.