Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 29

Бійці стоять поодаль, дивляться на мокру чергу, всуціль із жінок, намагаються якось підняти бойовий дух, розрядити, так би мовити, хуйову атмосферу, жартують, підсміюються одне з одного. Жінок це натомість лякає: від військових вони тут нічого особливо доброго не очікують, хапають свою їжу, тікають назад, до вокзалу. На Пашу бійці й далі поглядають недобре, мовляв, місцевий, а не воює, бабами прикривається. Щось одне одному нашіптують, самі ж і сміються, показуючи сильні молоді зуби. Паша стійко робить вигляд, що його це не стосується. Стоїть, підпирає колону, слухає, як угорі над ним туркочуть перемерзлі голуби. З-під намету виходить один із бійців — молодий, років двадцять, русявий, акуратний. Начищені берці. Та що там берці — навіть нігті підстрижені. Повнуватий, щоправда. Білий маскхалат, чорна пухка куртка. На пінгвіна схожий, думає Паша: чорний верх, білий низ. І стара офіцерська планшетка через плече. Мабуть, політрук. Піднімається сходами до Паші, закидає планшетку за спину, дістає з кишені яблуко, простягає малому. Малий дивиться на нього зверхньо, проте яблуко бере й відразу ж починає гризти, демонстративно не подякувавши. Боєць-пінгвін дивиться на нього, проте не витримує погляду, повертається до Паші.

— Шо, бать? — питає діловито. — Як обстановка?

Говорить грамотно, без акценту, відразу зрозуміло, що не місцевий. Хоче зрозуміти настрої мирного населення.

— Обстановка як обстановка, — відповідає Паша. Ну а що йому відповісти?

— Важко було? — питає далі пінгвін.

— У сенсі? — не розуміє його Паша.

— Ну, під цими, — киває пінгвін головою на північ, — важко було?

Малий теж підводить голову до Паші, мовляв, ану-ану, важко тобі було чи ні? І голуби вгорі, схоже, теж висовують свої дзьоби, дослухаючись, що ж він відповість.

— Тут жінки й діти, — обережно говорить Паша. — Їм важко.

— Ясно, — з розумінням киває головою пінгвін. — Ну нічого, прорвемось, відбудуємось. Твій? — показує на малого.

— Племінник, — відразу попереджає Паша.

— Де твій тато? — пінгвін нахиляється на малого. Питає дружньо, проте дивиться прискіпливо, нічого не пропустить.

— У танку згорів, — каже малий, хрумтячи яблуком.

— У чиєму? — спалахує оком пінгвін.

— У своєму, — відповідає малий, не моргнувши. — Йому тато з війни пригнав. Дідусь мій, — пояснює.

— Да заливає він, — не витримує Паша. — Кинув їх тато. Інтернатський він.

— Сирота, значить, — співчутливо киває головою пінгвін. — А мама є?

— Мама є, — не заперечує Паша. — Мама в рейсі. Провідниця. — І тут-таки прикушує язика.

— Провідниця? — насторожено перепитує пінгвін. — Ну, і де вона тепер? Де її рейс?

Але тут його окликає Єлісєіч. Вчасно, між іншим. Вася, говорить, чьо доїбався до гражданського лиця? Вася ще раз незадоволено кидає погляд на малого, але той незворушно гризе яблуко, всім своїм виглядом перепитуючи: точно, Вась, чьо доїбався? Вася розвертається, біжить до своїх. Голуби розчаровано тиснуться одне до одного, аби зігрітися.

+

Автобуси підганяють десь по дев’ятій. Два пошарпані «лази», один синьо-зелений, другий просто брудний, ще до того й використовувались військовими: на синьо-зеленому висять порвані прапори, вздовж борту написане аерозолем бойове гасло, яке вже не прочитати. А брудний, сірий, під’їжджає з вибитими вікнами, звідки печально звисають мокрі фіранки, ніби рвані вітрила. І фари в нього теж розбиті. Та й номерів немає, якщо вже зовсім відверто. І в обох «лазах» за кермом військові, себто транспорт бойовий. У брудного навіть обшивка пробита в кількох місцях, дісталось. Жінки відразу вивалюють назовні, тягнучи на собі клунки й торби, волочачи за собою дітей та різне домашнє начиння. Кидаються до автобусів, кричать, галасують. Алєксєй Єлісєіч спочатку навіть не знає, що робити з цим гражданським насєлєнієм, втім, швидко приходить до тями, пропихається ближче до бусів, підіймає руку, чекає, доки всі заспокояться. А коли всі більш-менш заспокоюються, починає злитись і пояснювати, що, мовляв, треба всім заспокоїтись і послухати те, що він скаже, а то жодного конструктиву й робочої обстановки, і взагалі вони всі його тут підзаїбали. Пояснює, що транспорт він зняв із фронту, де нині проливається кров за праве діло, і тому, якщо вони не зроблять кілька кроків назад, він узагалі має інструкцію з центру послати всіх на хуй і відправити транспорт назад, на передову боротьби за щасливе майбутнє. І коли всі затихають, Єлісєіч говорить, поважно похитуючи товстими щоками, що ось цей, синьо-зелений, поїде на комбінат, а ось цей, просто брудний, на посьолок.

— І все? — розчаровано питає його молода жінка в елегантному капелюсі, з ватяною ковдрою в руках.

— А шо тобі ще? — визвіряється на неї Алєксєй Єлісєіч. — Додому тебе провести? Так я проведу! — погрозливо обіцяє він і починає проштовхуватись крізь натовп назад, до своїх.

Жінка починає плакати, а решта береться штурмувати автобуси: краще вже на комбінат, ніж сидіти тут, на вокзалі, з цим товстощоким мудаком. Алєксєй Єлісєіч командирським жестом підкликає до себе Пашу. Той підходить, хоч і без ентузіазму.

— Значь так, — каже йому Єлісєіч. — Будете за старшого в головному транспорті.

— В якому? — не розуміє його Паша.

— Ну, ось у цьому, — показує Єлісєіч, — брудному. До посьолка. Будете відповідати за лічний состав гражданського насєлєнія. Ясно? — питає. Власне, не питає. Наказує.

Паша з малим забиваються останніми. Місце лишається тільки на сходинках, унизу, під самими дверима. Водій злоститься, кричить на жінок, аби ті проходили салоном. Але яким салоном, коли салон забитий подушками, матрацами та банками з домашньою консервацією. Жінки сидять при розбитих вікнах, по двоє-троє на сидінні, хтось у когось на руках, хтось у когось над головою. Виснуть одна на одній, тиснуться, сваряться, плачуть. Ниють діти, летить пір’я з роздертих китайських пуховиків. Водій ховає подалі свого «калашникова», кричить Паші: давай, заспокой їх. Да як я їх заспокою, кричить у відповідь Паша, рушай давай, укачає їх — самі заспокояться. Водій спльовує, Паша причиняє розбиті двері. Хоча сенсу в цьому жодного: вікна вибиті, зачиняти такі двері — те саме, що накриватися взимку газетою. Але порядок є порядок — двері причиняються, «лаз» рушає, Алєксєй Єлісєіч полегшено втирає щоки. Польова кухня остигає, як серце по великій любові.

Їхати холодно й незручно: їх із малим притиснули до дверей, якась жінка поклала просто на Пашу велику шкіряну валізу. Спочатку Паша пробує відсторонитись, відсунутись, але відсовуватись немає куди, треба їхати так. Дощ залітає до салону через лобове скло, водій одягнув жовті тактичні окуляри, хоча допомагає це слабко. На півночі, десь на виїзді з міста, знову починає розриватись, спалахів за дощем не видно, проте добре чути, що падає за спальниками. Жінки знову починають голосити, всі разом, всі на купу, малий якось знічується, втискається Паші в куртку, незрозуміло, чи то холодно йому, чи теж плакати хоче. Втім, якщо й хоче, все одно не плаче.

Від привокзальної повертають праворуч, на південь. Об’їжджають повалений дорожній знак, потім розстріляний хлібовоз, потім гору викинутих меблів: канапа, шафа, крісло з обдертою обшивкою. Ніби хтось, тікаючи, скидав баласт. Ранкове місто, випалені, мов кімнатні каміни, під’їзди, розтрощені вітрини продуктових магазинів. У самих магазинах темно, ґрати на вікнах позбивано, схоже, хтось намагався винести бодай щось, хоча навряд чи виніс. Власники все за собою прибрали, лишили порожні прилавки й мертві старі холодильники, які й виносити соромно: навіщо тобі вдома старий холодильник? Хіба що трупи в ньому ховати. Побачивши за магазинами нову церкву, водій мимоволі хреститься. Частина жінок у салоні — так само. На тих, хто не хреститься, дивляться з викликом і зневагою. Так на пляжі ті, що стоять по горло в холодній воді, дивляться на тих, хто залазити у воду боїться.

На перехресті беруть правіше, оминають чорне приміщення суду, ощадбанк із забитими фанерою вікнами, аптеку — холодні пройми вікон, вивернуті ґрати: так само хтось намагався бодай щось знайти, а ось чи знайшов — невідомо. Далі порожня школа, знищений газетний кіоск, розстріляний обеліск, шматки заліза, палена цегла, кривавий одяг. На вулицях майже нікого, тільки біля кіоску стоять кілька військових, курять, розмовляють, не звертають ні на кого уваги. Та ще бабуся тягне мокрим асфальтом санчата з картоном — можливо, на розпал, можливо, залатати діри у вікнах. А так — порожньо, мокро, жодного руху, жодних голосів. І тут, на перехресті, у них мало не врізається легковик. Водій настільки дивується, що ледь встигає пригальмувати. «Лаз» скрипить, завмирає, водій навалюється грудьми на кермо.

І легковик теж завмирає — мертво й непорушно. Паша визирає у вікно — і йому аж мову відбирає від побаченого. Просто перед ними стоїть старанно вимащений багном «опель». А за кермом сидить ігуана — сірий від безсоння, наляканий і злий. Сидить, широко розплющивши очі, не знає, сваритись чи вибачатись. І поруч із ним, на сусідньому сидінні, сидить мужик в ондатровій шапці й сірому пальті — теж наляканий, теж сірий. Але річ не в цьому. Річ у тім, що вгорі, на даху «опеля», примотана мотузками домовина. Паша спочатку не вірить своїм очам, не може бути, думає, звідки вони її тягнуть? Але справді — домовина. І жінки це бачать і дивляться, мов зачаровані. І їхній водій навіть тактичні окуляри зняв, аби переконатися. Ну так, домовина. І Паша собі розуміє, що мужик в ондатрі, скоріше за все, замовник, везе додому труну, буде когось ховати. А оскільки транспорту в місті немає, то везе її на таксі. А ігуані, схоже, загалом однаково, що перевозити: домовину — то й домовину. Знаючи ігуану, можна навіть припустити, що домовина не порожня, що там уже хтось лежить. І ось усе це триває лише якусь мить, кілька секунд, ніхто не встигає нічого сказати, лише жінки схлипують, і водій «лаза» дивиться на ігуану, мов на капітана корабля-привида. Ігуана натомість упізнає Пашу, і очі його — круглі, риб’ячі — стають зовсім круглими, як місяці. Дивиться на Пашу, мов на небіжчика, що повернувся з цвинтаря на власні поминки. Страх, утім, швидко минає, ігуана тисне на газ, «опель» зривається з місця, мчить у нікуди, зникає в дощі.

Мікрорайон закінчується, далі траса тягнеться порожнім полем, посеред якого стоять бетонні конструкції, ще з вісімдесятих, щось недобудоване, навіки покинуте, а тепер ще й добите мінометами. За полем рівчак, через нього перекинуто міст, а ось перед мостом стоїть пост. Видно, довго за нього бились, як при цьому міст уцілів — незрозуміло, але вцілів, стоїть. Під’їжджають, пригальмовують. Асфальт довкола поста посічений мінометами: виглядає, наче хтось довго кришив його штиковими лопатами. Бетонні блоки так само посічені й чорні від диму, довкола розкидано розмоклий одяг, порожні пляшки з-під води, упаковки з-під медикаментів. Ламане дерево, рваний папір, гнутий метал. Збоку, на землі, — попереджувальні знаки. Керують усім троє чи четверо бійців — нервові, злі. Зайшли, вочевидь, нещодавно, щойно пост залишився нічиїм, до бліндажів не лізуть, не хочуть ризикувати, стоять під дощем, перевіряють транспорт. Водій підганяє «лаз» поближче, визирає у розбите вікно. До нього підходить боєць: руда борода, зимове взуття, на приклад автомата намотано джгут. Водій щось весело перепитує, жартує, але бородатий у відповідь лише кривиться, зазирає до салону. Паша повільно відвертається до вікна, аби не привертати уваги, і помічає в надтріснутому дзеркалі заднього виду, як із-за «лаза» вирулює ще один боєць. Іде, важко похитуючись і розмірено б’ючи кулаком по розстріляній автобусній обшивці. Невисокий, коротконогий, у важких високих черевиках, простоволосий, коротко стрижений, зовсім ще молодий, сивий. У дзеркальних сонцезахисних окулярах. Зі свіжим шрамом уздовж черепа. На руках — шкіряні рукавички без пальців, темні, з кривавим ошматтям, наче він м’ясо на кухні кулаками відбивав. Йде, наближається, на жінок навіть не дивиться — нецікаві вони йому, відчуває, що найцікавіше попереду, поруч із водієм. Підходить і відразу ж зустрічається поглядом із Пашею. І Паша бачить, як міниться його обличчя, як пливе погляд, як смертельно здригається праве око, немовби він бере Пашу на приціл. І щелепи йому аж зводить від здогадки, і зубами він скрипить від люті. Паша дерев’яніє. Малий, що стоїть, увіткнувшись Паші обличчям у живіт, спиною відчуває, що щось не так, але розвернутись не може, притиснутий Пашею до дверей, тому лише підводить очі й питає пошепки:

— Шо?

— Нормально, — так само пошепки відповідає Паша, не зводячи очей із бійця. — Все нормально.

А боєць думає, що це він йому говорить, до нього звертається. І від цього ще лютіше скрипить зубами.

— Шо? — говорить, сковтуючи слину від накоченої злоби. — Шо, блядь, нормально?

— Паш? — питально смикає Пашу за рукав малий.

— Нормально, нормально, — лише й відповідає Паша, міцно-міцно стискаючи малому плече своїми скам’янілими пальцями.

— Шо?! — заводиться боєць, рвучи з плеча автомат. — Шо?!!

Але тут, побачивши все це, від плит енергійно відходить зовсім молодий військовий: чорна підкочена шапочка, темне волосся, худий, усміхнений, долоня впевнено лежить на прикладі. Підходить, зазирає з-за спини свого товариша, бачить Пашу, посміхається й розуміє, що знає його. Хоча не може згадати звідки. Але знає, точно знає.

І Паша його теж знає. І теж не може згадати. І ось вони дивляться один на одного, якусь мить, зовсім коротко, але бійцеві стає цього часу, аби покласти долоню на плече своєму товаришу — вагомо й переконливо.

— Нормально, Рустем, — каже, далі посміхаючись, радше за інерцією. — Нормально, свої. Пропускай.

Рустем смикає нервово плечем, ніби хоче скинути чужу руку, але молодий не відпускає, усміхається, міцно тримає. Рустем лише звужує очі від ненависті й недовіри, скрипить зубами, але стримується, мовчить. А оскільки він мовчить, то й решті присутніх теж немає чого особливо сказати. Водій махає на прощання бородатому рукою, «лаз» рушає, прослизає між бетонними блоками, виїздить на міст.

Лише тут Паша відчуває, як йому страшно. Липко й холодно. Ніби хтось підійшов, дістав із мішка його смерть, показав йому, а потім сховав назад, у мішок. Але ж він її вже побачив. Він же розуміє, що дістати її можуть будь-коли, будь-де. І звідки він його знає, цього молодого? Хто це? Хто це був?

— Хто це? — питає його малий. — Хто це був?

— Не знаю, — відповідає Паша. — Не пам’ятаю.

— Та ну, — недовірливо дивиться на нього малий. — Ти його, мабуть, учив.

— Мабуть, — не заперечує Паша й тут-таки згадує.

Два роки тому? Чи три? Коли це було? Весна. Здається, квітень. Чи травень? Травень, точно. Багато запахів, нових, свіжих. Місто, висотки, холодний під’їзд, тісний, як домовина, ліфт, останній поверх, свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають темні плями, приварена до стіни залізна драбина, відчинений отвір. Що він там робить? До кого він прийшов? Паша намагається згадати, але не встигає. Над їхніми головами освічується небо, сіре дощове тло пробивають яскраві повздовжні спалахи: «гради» б’ють із території заводу, просто над їхніми головами, світлі тіні злітають над ними й летять на інший бік міста, на північ, за окружну. І Паша знову відчуває, як у серце йому втискається пружина, прискорюючи його, серця, роботу, штовхає Пашу вперед, вперед, подалі звідси, доки сюди нічого не прилетіло у відповідь, доки спалахи не осипались на землю, заливаючи все металом і смертю. Водій теж напружується й витискає з «лаза» все, що можна. А можна не так уже й багато: автобус суне промзоною, минає один завод, за ним інший, потім базу, за нею складські приміщення. Головне — подалі звідси. Тополі вздовж дороги, шлагбауми, зачинені залізні ворота. Головне — проскочити промзону, де жодної душі: станеться що — ніхто й не дізнається, ніхто не допоможе, пружина тисне зсередини, прискорює рух крові, головне — подалі звідси, думає Паша. Водій, схоже, теж наляканий, не чекав, що валитимуть просто над ними, тепер ось крутить кермо, крутить і вже навіть нічого й не приховує: ні своєї втоми, ні злості, ні страху. Так само, як той боєць, думає Паша, на посту, молодий, усміхнений. Той теж нічого не приховував, усе в нього на обличчі було, все було в його посмішці. Паша згадує бійця, згадує його переможну посмішку. Ну так, той справді нічого не приховував, ніби говорив Паші: ось він — я, взяв штурмом це йобане місто, зайшов на блокпост, вибив звідси всіх, зачистив, це я тут усе контролюю, це від мене тут усе залежить, можу здати тебе, сука, з усіма твоїми кишками, але давай, вали, нахуй ти мені потрібен, їдь звідси, вибирайся, подалі звідси, сам здохнеш. І щось іще, щось іще там було, думає Паша гарячково. Але що? Свіжовибілений коридор, металева драбина, останній поверх. Щось із минулого життя.

Сторінка 29

Назад Далі

1....27 28...30 31...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.