Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 18

— Не всім, — каже, — далеко не всім. Мені ось дійсно було непросто. Мені їсти було нічого. І мамі моїй теж їсти було нічого. Хоча її дитинство припало саме на той час, коли ви крали будматеріали. Він же розповідав вам про будматеріали? — звертається вона до Паші.

— Розповідав, — розгублено підтверджує Паша.

Фізрук незадоволено гмикає, але мовчить.

— Не гмикайте, — Ніна далі говорить спокійно й невиразно, ніби зізнається в смертних гріхах і вже наперед знає, що на неї очікує. — З голоду, звісно, ніхто не вмер, як бачите, але й нічого доброго про своє, як ви кажете, дитинство, згадати не можу. Знаєте, Валерію Петровичу, як мене називали в школі? Вам як фізруку цікаво буде. Спортсменкою.

— Чому? — дивується Паша.

— Тому що я завжди в кросівках ходила. Влітку і взимку. Хтось із сусідів віддав. Тата в мене не було, чим займалася мама — розповідати не буду. Але те, чим вона займалася, грошей їй не приносило. І в неї, до речі, тата теж не було. І вона теж усе своє дитинство проходила в чужому одязі. І теж нічого доброго про це своє дитинство не згадувала. І про країну вашу так само. І не боялись ви не тому, що країна у вас така чудова була, а тому що вас завжди хтось прикривав: як не батьки, то райком комсомолу. А ось мене ніхто не прикривав. І їх, — показує вона рукою за спину, на фарбовані сині стіни, — теж ніхто не прикриє. Крім нас із вами. Але це зовсім не значить, що вони повинні боятись. Вони не повинні боятись. Інакше гріш ціна всьому нашому досвіду й усім нашим дорослим знанням. Гріш ціна.

Ніна замовкає. І Паша з фізруком теж розгублено мовчать, не мають що відповісти, не готові. Лише сухо пострілюють дрова в буржуйці, і знову такими чіткими стають вибухи в туманному місиві.

— І ще, — додає Ніна. — Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?

— Я, Ніно, туди не ходжу, — з викликом відказує на це фізрук.

— І як звати нашого депутата — не знаєте?

— Поняття не маю.

— І на чиєму боці він тепер воює — навіть не здогадуєтесь?

— Ні, — Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.

— Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? — питає Ніна. — Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне — щоб вони нормативи здавали?

— До чого тут нормативи? — дещо розгублено говорить Валєра.

— До того, — не пояснює Ніна. — Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?

— Я не боюсь.

— Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами — боїтесь. І їм, — показує Ніна за спину, — боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.

— Валерій Петрович про інше говорив, — пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває:

— Про це, — перебиває вона, — саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?

— Я мовник, — відказує на це Паша.

— А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?

— Ну, — невпевнено говорить Паша.

— А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, — виправляється вона.

— Проти мене ніхто не воює, — заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. — Я ні за кого.

— Ну а коли стріляють по вашому племіннику — ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?

— Я не знаю, хто стріляє.

— Справді? — спокійно дивується Ніна. — А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.

— Не знаю, — так само сухо відказує фізрук.

— А я знаю, — говорить Ніна. — Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?

— Ну звідки я знаю? — роздратовано говорить фізрук.

— Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, — виправляє себе Ніна. — І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?

— З іншого боку теж стріляють, — огризається Валєра.

— Стріляють, — погоджується Ніна, — тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, — говорить Ніна й рішуче підводиться, — не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, — повертається вона до Паші, — ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.

Паша знічено дякує, запихає до кишені кілька банок із консервами, мовчки виходить.

Малий сидить у коридорі, підпираючи стінку. Бачить Пашу, встає, мовчки йде через спортзал на вихід. Осіння зелена куртка, не за сезоном, чорні джинси, шкіряний рюкзак, у руках — бейсбольна битка. І кросівки на ногах.

Вони оминають школу. У вікні чорніє фізрукове пальто. Можна навіть подумати, що це Валєра махає їм на прощання рукою. Просто обличчя не видно. І руки не видно. Так, ніби одяг ще є, а людини вже немає.

+

Друга по обіді, туман осів, його протягує вулицями, він гусне в деревах, повільно стікаючи в долину, в місто. Підходять до брами, перелізають через огорожу, йдуть парком. Малий упевнено обходить купи зібраного листя. Паша намагається не відставати. Між собою не говорять. У мокрому повітрі кроки лунають дзвінко, мовби хтось забиває цвяхи в дерево. На виході з парку Паша зупиняється, малий чує це, теж пригальмовує. Але перший не заговорює, чекає, що скаже Паша.

— На окружну виходити треба, — говорить Паша, — через місто не пройдемо.

— Ну ясно, — відповідає малий дещо зверхньо.

— А де окружна, знаєш?

— Ну знаю, — неохоче говорить малий, видно, ще не вирішив, як себе поводити з Пашею.

— Сань, — говорить на це Паша. — Нам би вибратися звідси, доки не стемніло. Давай?

Малий вагається: ображатися далі чи попуститись. Вітер повертає від міста, витягує з долини нагору ошмаття туману. В повітрі відразу ж з’являється солодкий присмак паленого. Присмак заліза й мокрої псятини. Пашу пересмикує, малий зіщулюється, міцніше стискає в руках свою битку.

— Ладно, — каже, — тут треба районом пройтись, далі розвилка буде. На неї краще не виходити: там блокпост стояв. Зріжемо, я знаю дорогу.

Паша стоїть, зважує почуте. Вгорі над ними починають шуміти дерева. Паша підводить голову. Щось не так. Врешті розуміє: дерева є, туман є, десь там угорі є небо. А птахів немає.

Швидко рухаються ламаною дорогою. Минають обгорілу арматуру, минають розбомблену зупинку. Проходять магазин, лишають позаду колодязь. Починається вулиця. Довга, безкінечна, тісно забудована. Цегляні будинки, гаражі, флігелі. Дірявий від осколків шифер. Приватний сектор. З обох боків тягнуться труби газогону. В одному місці трубу перебито й викручено. Схоже, газу тут немає. Як і світла. Та й людей не видно. Зовсім. Нікого. Лише дерева вгорі б’ються між собою голим гіллям. Та ще скрипить десь залізна хвіртка. Зате за ними, у долині, у місті, все лише починається. Певно, обід закінчився, й усі з новими силами беруться до роботи. Вибухи стають інтенсивнішими, починає рватися десь уже зовсім поруч, десь ось тут, у цьому тумані. Паша з малим прискорюють кроки. Поспішають, майже біжать. Але що швидше вони йдуть, то страшніше стає, так, ніби їх хтось переслідує на цій мертвій вулиці. Паші навіть починає здаватися, що за ними дійсно хтось іде, не відстаючи, рухаючись за ними крок у крок. Потрібно заспокоїтись, говорить Паша сам до себе, тут нікого немає. Але озирається час від часу, намагається розгледіти бодай щось за туманом, який робить усе невидимим і підозрілим. Раптом помічає, що там справді хтось є, хтось рухається, чути чиєсь важке дихання. Якийсь час Паша намагається про це не думати. Лише прискорює крок, але малий помічає цей його божевільний наляканий погляд, розуміє, що щось не так, що щось відбувається.

— Шо? — питає малий.

— Нормально, — відповідає Паша, але не стримується й знову дивиться назад.

Сторінка 18

Назад Далі

1....16 17...19 20...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.