Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 17

Аж тут заходить Ніна. Бачить це все, але мовчить, відразу ж загрібає дівчаток до боксу, дверей за собою, втім, не причиняє, тож Паші все чутно. Чутно, як Ніна комусь витирає сльози, як змиває туш з обличчя, як комусь дає цукру до чаю, як когось просить принести вологі серветки. Розповідає про свою сестру. Молодшу, впевненішу в собі, успішнішу. Розповідає, як та постійно доношувала одяг за всіма своїми старшими сестрами, подружками й кузинками. За нею, Ніною, теж. І стільки було в неї цього чужого одягу, і так він їй пасував, що всі їй заздрили. Навіть ті, чий одяг вона доношувала, теж заздрили. Оскільки, говорить Ніна, річ не в одязі, річ у власній гідності. Й відсутності страху. Ну, такого вона, звісно, не говорить, але Паша розуміє це саме так. Так і є, думає він, все правильно: річ не в одязі, річ не в тому, що на тобі. Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо. Кинуті всіма, але нафарбовані. Кому що перепаде — те й носимо. Інша річ, що це нічого не міняє. Можна ходити в краденому секонді й почуватися королем світу, а можна мати хорошу теплу куртку й бути товстим, нікому не потрібним мудаком, думає він про своє. І чому, думає, я зі своїми ніколи про це не говорю. Надиктовую їм усі ці мудацькі диктанти, вбиваю в голови складні й незрозумілі приклади, вчу правил, які їм ніколи не згодяться. Вчу говорити без помилок. А ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли, — не вчу. Та й сам не вмію.

І ще, думає Паша, чому вони її слухають, чому перестають плакати? Чому їхній страх відступає після її слів? Можливо, тому, що в неї тихий і спокійний голос. Таким голосом не погрожують. Таким голосом навіть не захищаються. Таким голосом саме й говорять про те, що боятись не обов’язково. Просто всі інші тут кричать. Постійно. Вдома. На вулиці. У громадських місцях. У місцях масового відпочинку. Ось моя сестра, скажімо. Так, сестра. Паша згадує нещодавню розмову по телефону — і в роті стає гірко, ніби він смоктав металеву ложку. Згадує, як він востаннє їхав із нею одним потягом, позаминулої зими, два роки тому, ще до цього всього. Виявляється, це не надто зручно, коли твоя сестра — провідниця. Причому твоя провідниця, провідниця, з якою ти їдеш. Коли вона перевіряє в тебе квитки, потім приносить тобі постіль, зачиняє перед твоїм носом двері туалету. Ну, в нього вона квитки, звісно, не перевіряла. Та і їхав він без квитка, в одному з нею купе. А в усьому іншому подорож виявилася безкінечною й виснажливою. Ще на пероні, на станції, сестра почала кричати. І кричала цілу дорогу: на Пашу, на провідницю із сусіднього вагона, на міліцейський наряд, на начальника потяга. Що вже говорити про пасажирів, які навіть не опиралися. Більше того, декому це навіть подобалося. Декому взагалі подобаються жінки, які кричать. Дехто сприймає їхню істеричність за темперамент. Вона навіть уночі кілька разів скрикувала, мовби злякавшись власної задовгої мовчанки. Спали вони сидячи, на нижній полиці: на горішню сестра запустила якогось безквиткового пасажира, заробивши на ньому скупі, але живі копійки. Сиділи до ранку, дивились, як за вікном у світлі пристанційних ліхтарів пролітають золоті сніги, час від часу сестра виснажено випадала в сон, хилила голову братові на м’яке плече. Паша сидів, намагаючись не сполохати, але на черговому перегоні потягом струшувало, сестра скрикувала й волала щось крізь сон, лякаючи застудженого пасажира на другій полиці. Хоча на ранок, уже коли переїхали на правий берег і доїжджали до київського вокзалу, Паша безтурботно спав, скрутившись на ковдрах, і сестра, що встигла розштовхати всіх громадян пасажирів і вигнала в коридор застудженого подорожнього з другої полиці, повернулась до нього в купе й, схилившись, тихо, по-сестринськи, торкнула за плече. А коли Паша розплющив очі й упізнав її, спокійно промовила: ось так.

— Ось так, — говорить Ніна, стоячи над ним, — ось так.

Паша струшує головою, швидко підводиться.

— Йдіть на кухню, — говорить вона Паші, — візьміть собі щось у дорогу. Я поговорю з ним, — показує вона на двері боксу.

— Я сам, — відповідає на це Паша, — я сам поговорю.

— Поговорите, — погоджується Ніна. — Ще поговорите. У вас ще стільки часу попереду.

Паша підводиться, піднімається сходами, йде коридором.

+

Фізрук сидить коло вікна, читає газети. Туман за вікном починає розпадатися на шматки, і коли черговий шматок відламується й відноситься вітром, приміщення їдальні освітлюється — і можна прочитати наступну сторінку. Потому наповзає нова маса в’язкої вологи, і фізрук відкладає газету, сидить, чекає. Збоку може здатися, що він обдумує прочитане. Витягнув ноги в бік розпаленої пічки-буржуйки, гріється. Над буржуйкою розвісив своє чорне пальто, яке зовсім відсиріло на вулиці. Пальто накинуте на стару шкільну швабру, рукави звисають порожньо й безнадійно. Воно схоже на розбійника, якого розіп’яли на хресті році так у тридцять третьому від народження Ісуса. Мокрий капелюх теж висить поруч. На плиті димить чайник, час від часу фізрук підливає окріп у кружку з міцною заваркою. Паша заходить, зупиняється на порозі, не знає, чи вчасно зайшов, але фізрук відразу ж приязно махає йому рукою: іди сюди, до вогню. Паша підходить, усміхається йому, як давньому приятелю, спирається на якийсь перевернутий ящик. Сухо потріскують дрова, біло зависає за вікном туман — можна подумати, що вони просто застрягли десь у гірському готелі, тепер ось мають достатньо часу й дров, аби відігрітися й заспокоїтись, перш ніж рушити в дальшу дорогу. Ось тільки вибухи десь там, за туманом, ніяк не вщухнуть. А повернувши голову, натрапляєш поглядом на гору немитого посуду, що стоїть тут невідомо звідколи. Але якщо туди не дивитись і якщо не дослуховуватись до роботи артилерії в місті, якщо дивитися, скажімо, лише на вогонь — почуваєшся затишно й захищено. Лякає хіба що розіп’яте пальто, яке чорніє вгорі. Смерть десь поруч, вона просто вичікує.

— Чай будеш? — питає фізрук.

Паша ствердно киває у відповідь. Знаходить свою кружку із замерзлою вже заваркою, наливає туди окріп, обхоплює кружку руками — гріється. Залізо негайно прогрівається, у долоні пече, проте Паша далі тримає, не хоче відпускати цей металевий згусток тепла. Фізрук пригладжує вуса, якось комічно, як у кіно, знову запрошує сідати. Паша завбачливо махає рукою: постою так, говори.

— Ти сам звідки? — питає фізрук. — Зі станції?

Мова в нього дивна: ніби грамотна, російська, без домішок, але якась не своя. Такою мовою тут говорять бригадири на шахтах, або парторги на зборах, або менти у відділках — мова не надто освічених людей, які говорять про важливі державні справи й, оскільки бояться сказати щось не те, говорять переважно цитатами. Паша звик до такої російської, сам так уміє. У Валєри, втім, навіть ця казенна говірка симпатична: так генерали у відставці переповідають онукам героїчні сторінки власної біографії, щось беручи з даних генерального штабу, щось прибріхуючи від себе.

— Зі станції, — каже Паша. — Я зі станції.

— А я тут народився, — задоволено підхоплює Валєра. — У районі поліклініки для працівників місцевої залізниці. Двадцять хвилин звідси швидким кроком по прямій. Пам’ятаю, як цей інтернат будували. Початок-середина сімдесятих. Ми школярами середніх класів загальноосвітньої школи були. Прибігали сюди, будівельні матеріали крали.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Іграшок не було, — пояснює фізрук.

На ньому теплий сірий светр з високим коміром, чорні парадні брюки, у яких він, вочевидь, ходить на роботу, з-під них визирають сині треники (у яких він, скоріше за все, теж ходить на роботу). Гумаки скинув, натомість одягнув гумові капці. Шкода, що в нас такого фізрука немає, думає Паша про свою школу. З фізруком їм справді не пощастило: мало того, що жінка (все те саме — постійно кричить, ніколи не вислухає), так вона ще й утекла минулої осені, коли місто почали оточувати. Паша навіть змушений був кілька разів її підміняти, проте нічого доброго з цього не вийшло: на уроки фізкультури Паша приходив у важких зимових черевиках. Спортивного взуття в нього не було. Старшокласників це злило, Паша це відчував, тому одного разу прийшов до директорки, показав їй свою руку й просто сказав, що буде скаржитися, що це неправильно, коли його, інваліда, примушують крутитись на турніку. Директорка злякалась. Власне, не за Пашу, який із відсохлими пальцями змушений був ризикувати життям на турніку, а за свою директорську жопу, оскільки Паша справді міг поскаржитись. Одне слово, шкода, що в нас такого фізрука немає, думає тепер Паша, обпікаючи губи окропом, не так противно було б заходити до учительської.

— Давно тут? — питає Паша.

— Відразу після закінчення педагогічного інституту, — говорить на це фізрук. — Ветеран педагогічної діяльності.

Я тут усіх пережив, — додає від себе. — Ти ж бачиш, усі розбіглися. Хіба що Нінка залишилась. Передаю досвід молодим колегам.

— Ясно, — говорить на це Паша схвально. — Діти у вас хороші.

— Хороший контингент, — погоджується з ним фізрук. — Неблагополучні родини, кримінальний елемент, вплив вулиці. Відсоток алкоголізму серед батьків, несприятливі соціальні обставини. Вони ж нікому не потрібні, — знову додає Валєра від себе. — Їх сюди, як щенят до притулку звозять. Перекладають відповідальність на педагогічний колектив, — додає ще раз про всяк випадок.

— Можна подумати, це лише у вас, — підхоплює Паша. — Да в будь-якій школі те саме: ніхто нікому не потрібен. Хто ними займається — невідомо, для чого народжували — ніхто не знає.

— Народжували для продовження роду, — пояснює фізрук. — А ось виховний процес лишається на низькому рівні. Нам добре було, — говорить він, подумавши. — Ось, скажімо, коли нас узяли тоді, в сімдесятих, за розкрадання народного майна.

Паша дивиться на нього з нерозумінням. Якого майна?

— Я про будматеріали, — уточнює фізрук. — Нам влаштували товариський суд. На оптовій базі, в актовому залі. Притягли батьків, прийшли вчителі, партійне начальство. І давай нас пісочити. Без поблажок. З погрозами, шантажем, пропозиціями засадити нас по повній. Ми ж уже не малі були. Проблеми перехідного віку, адаптація до вимог соціуму. А ми не боялись. Дивно: згадую нині свої тодішні відчуття — зовсім не боялися. Знали: нічого нам не буде. Полякають-полякають — і відпустять. Тому що за нами стояла ціла країна. З фабриками, заводами, шахтами та партійною програмою. І нас ніхто не здасть. А це дуже важливо. Особливо в підлітковому віці. Правда ж?

— Правда, — погоджується Паша.

— Ось, — підхоплює фізрук. — Нам пощастило всім просто. У нас була нормальна країна, нормальне дитинство.

— А іграшки? — нагадує Паша.

— Іграшок не було, — погоджується фізрук. — А країна була. Нормальна країна. Не найгірша. Дітей принаймні вирощувала. Ось мене, скажімо, виростили. І я нічого не боявся. Тут виріс. Повернувся після закінчення педагогічного інституту, — нагадує фізрук. — Передаю досвід молодим колегам. Я, щоб ти знав, нікуди звідси й не піду. Мене так виховали. У тій, іншій країні. Ось усі розбіглись, а я залишився.

— Ніна теж залишилась, — нагадує Паша.

— Так, — погоджується фізрук, але далі говорить про своє. — Ось чому я залишився, не втік? Тому що мені немає чого боятись. Я ніколи нікуди не ліз. Я просто робив свою роботу. Чого мені боятися? Згоден?

Паша мовчки киває головою. Ясна річ, що згоден. Звісно, згоден. Сам такий. Так само завжди робив свою роботу, не тікав. Чого мені боятись? — питає сам себе Паша. Боятись нічого, я ні в чому не винен, відповідає він сам собі. Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати. Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться. Тож до мене жодних претензій. Та й до нього ось теж, думає Паша про фізрука. Хороший він усе-таки мужик, простий і безпонтовий. Усі втекли, а він залишився. І далі залишиться, можна не сумніватись. Справді, всіх переживе. Житиме вічно. Люблю таких. Паша остаточно розчулюється, гарячий чай і затишний обідній вогонь роблять його сентиментальним. Давно йому так спокійно не було.

Заходить Ніна. Мерзлякувато огортається пледом, соває свого гострого носа до тарілок і кружок, перераховує консерви, після чого підходить ближче до буржуйки, простягає руки, гріє червоні долоні. Валєра помічає її, проте не особливо зважає, так, наче її немає тут. Та й вона нічого не говорить, здається, навіть зовсім їх не слухає. Думає щось своє, гріє долоні. Коли Валєра замовкає, виразніше лунають вибухи й автоматне тріскотіння за вікном, відразу ж стає незатишно, ніби хтось із теплого сонного купе прочиняє двері в гамірливий вагонний коридор. Тому Валєра квапиться продовжити:

— Головне, хто за все це буде відповідати? — він показує рукою довкола. — Ніхто не буде. Ось побачиш, винних не знайдуть.

— Нас зроблять винними, — припускає Паша.

— Не зроблять, — впевнено заперечує фізрук. — Ще чого. Відповідати мають ті, хто все це почав. Я особисто подивлюсь, як вони викручуватись будуть. Мені просто цікаво, — повторює він, — як вони будуть викручуватись.

— Їм не вперше, — підтримує розмову Паша.

— Не вперше, — погоджується фізрук, дістає з пальта сигарети, прикурює від вогню, різко нахилившись і ледь не обпаливши собі вії. — Хоча ти правий. Ясно, спробують на нас усе повісити, на тих, хто тут лишився. Так і станеться, точно. Тільки чорта з два вони на мене шо повісять! — розпалюється Валєра, і моментально зникає вся ця його бронебійна лексика з методичок. — Не вийде! Я до цього всього не маю жодного стосунку! І вони не мають! — показує він пальцем кудись за Пашину спину. Паша навіть озирається, хоча там, звісно, нікого: коридорна сутінь, мальовані синьою фарбою стіни їдальні. Але зрозуміло, що говорить фізрук про вихованців — про тих, які розбіглись, і тих, що лишились. — Вони теж не мають до цього всього стосунку. Шкода їх, Паш. Віриш?

— Вірю, — вірить Паша.

— Да, — погоджується сам із собою фізрук, — шкода. Не в той час народились, не в тій країні. Інша річ — ми. Ось нам є що згадати, — фізрук якось легко й по-доброму сміється, аж Паша теж починає усміхатися слідом за ним. — У нас була справжня країна, нам не треба було боятись. Я своє дитинство завжди згадую з усмішкою. Серйозно, віриш?

— Вірю, — підтверджує Паша.

— А ти? — прискіпливо питає він Пашу.

— І я, — не приховує Паша. — І я з усмішкою.

— Ну а ти, Нін? — помічає нарешті фізрук свою директорку. — Згадуєш своє дитинство з усмішкою?

Ніна дивиться на вогонь, мовби зовсім не чує питання. А потім відповідає:

— Ні, — відповідає, — не згадую, — відповідає. — З дитинства я пам’ятаю лише відчуття голоду.

— Ну, всім непросто було, — не погоджується фізрук.

Але Ніна коротко його перебиває:

Сторінка 17

Назад Далі

1....15 16...18 19...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.