Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 15

— А звідки тут сапер? — намагається зрозуміти Паша. Сигнал тим часом не зникає, хтось уперто хоче додзвонитися до цього сапера.

— Коротше, — розповідає малий, — тут заміновано все, — показує в туман. — Силовики хотіли техніку витягнути, щоби з міста вийти. Послали саперів. Одного розірвало. Днів п’ять тому. Десь там, — показує малий перед собою. — І йому щоранку дзвонять. За десять восьма.

— Чому за десять восьма? — не розуміє Паша.

— Ти дурак? Якраз перед першим уроком.

— А хто дзвонить?

— Ну як хто? — дивується малий. — Син. Або донька. Їй же не сказали, мабуть, що тата вже немає, ось вона й дзвонить, як домовлялись.

— З ким домовлялись?

— З татом. Перед його від’їздом.

Паша згадує, як щоранку збирається до школи, волочиться коридором, сидить на кухні, і йому стає від цих спогадів так погано, ніби це йому хтось дзвонить, а він навіть відповісти не може.

— Що в нього за сигнал такий? — говорить про сапера. — Не міг щось цікавіше собі поставити?

— Та ладно, — відповідає на це малий. — У тебе ж теж не державний гімн стоїть. Хоча міг би й поставити, ти ж учитель. Бюджетник.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Для патріотичного виховання, — сміється малий. — Ти взагалі слова гімну хоч знаєш?

— Слухай, — знову переводить розмову Паша. — Забрати б його, — киває він у бік туману. — Що він там лежить?

— Ти дурак? — знову запитує малий. — По мінах підеш? Прийде весна, зійде сніг — приберуть.

— Та немає тут ніякого снігу, — говорить на це Паша.

— Немає, — погоджується малий.

Сигнал тим часом затихає. Знову чути лише вибухи. Стояти на вітрі холодно, таке враження, що туман розтікається рукавами й кишенями.

— Давай назад, — коротко говорить малий, розвертається і йде в бік саду.

+

— Павле Івановичу, ви обіцяли допомогти з водою, — говорить Ніна.

Стоїть у коридорі, мовби спеціально чекає на них. Поперек перев’язаний вовняною хусткою. Схожа на вахтерку в гуртожитку. Причому в чоловічому. Помре, але не пропустить нікого чужого. Малий, опустивши голову, прослизає до підвалу, в нору. А Паша лишається, стоїть, ховає очі.

— Де ви були? — питає Ніна. Намагається говорити строго, проте голос утомлений, як у дружини, що цілу ніч чекала на чоловіка, а ось дочекалась, і годилося б посваритись, проте надто вже хочеться спати.

— Ніде, — відповідає Паша. — Шо з водою?

— Йдіть на кухню, — Ніна все ж вирішує не сваритись, — там Валєра. Валерій Петрович. Фізрук, — плутається вона остаточно. — Поснідаєте заодно, — додає.

Валєра-фізрук сидить у їдальні, біля розпаленої буржуйки, п’є чай, читає старі газети. Паша заходить, коротко вітається. Їдальня велика, напівтемна, холодна. Туман стоїть за вікном, зазирає в шибку, як діти в акваріум зі зміями. У кутку акуратно складені запаси харчів: крупи, макарони, консерви. На плиті нагрівається чорний прогорілий чайник, схожий на спалений рейхстаг. Валєра кивком голови показує: сідай, мовляв, що стоїш. Сам сидить у чорному, акуратному, хоча й поношеному пальті. На столі перед ним лежить капелюх, так, ніби Валєра збирається ним закушувати. Волосся на голові зализане й давно не мите. Погляд твердий, проте якийсь приглушений, зламаний. Видно, що людина він упевнена, принципова, просто ось нині обставини складаються не найкращим чином, тож і підстав для принциповості стає все менше. Хоча якщо помити голову, то й твердість, гляди, повернулася б. І ще вуса — підстрижені, жовті, прокурені.

Паша сідає, бере кружку з недопитою кавою, думає, куди вилити, зрештою, махає рукою, сипле туди чорний чай, заливає окропом.

— Ніна просила води принести, — говорить Паша.

— Угу, — скептично відповідає Валєра. Так, ніби хоче сказати: ну й шо, шо сказала, без неї знаю.

Паші це не подобається. Ніна теж особливо теплих почуттів у нього не викликає, але й цей ось фізрук у пальті викликає хіба що відразу. Паша дивиться йому в очі. Валєра не витримує, відводить погляд, сидить, п’є з незалежним виглядом. Паша теж ковтає своє пійло, обпікає піднебіння, рішуче відставляє кружку.

— Давай, — говорить, підводячись.

— Зараз, — Валєра намагається говорити спокійно, — чай доп’ю.

— Давай-давай, — не слухає його Паша.

Буду ще цього мудака чекати, думає він і йде в спортзал.

Валєра незадоволено підхоплює капелюха, піднімається слідом. Іде, витримуючи дистанцію, демонструє, так би мовити, незалежну позицію. Пашу він чомусь бісить. Можливо, демонстративною зверхністю. Можливо, безпорадністю.

У спортзалі вони беруть порожні пляшки з-під мінеральної води. Пляшки зв’язані мотузкою, мов грона екзотичних пластикових плодів. Паша бере одне гроно, вішає на плече. Чотири шестилітрові посудини попереду, чотири — за спиною. Валєра теж закидає на плече пляшки, першим виходить на вулицю.

Минають корпус, виходять у парк. Туман миттєво охоплює чорне пальто, синій пластик, Паша йде на звук порожніх пляшок, що лунко б’ються одна об одну. Ніби пастух, що не так випасає худобу, як тримається її, боїться загубитися в густому спресованому повітрі. Врешті виходять до воріт. Фізрук дістає з кишені пальта ключ, відчиняє замок, розмотує ланцюг. Ворота лишають прочиненими, йдуть далі. Асфальт битий, де-не-де покришений мінами. Трава на обочині вигоріла, віддалік лежить обгоріла арматура. Раптово з туману виринає автобусна зупинка. Точніше, те, що від неї залишилося. Чорна, обпалена стіна, купа розваленої цегли. На стіні — мальований фарбою державний прапор, теж обпалений. З-під цегли визирає напис, білим по синьому: «ІНТЕРНАТ». Валєра зупиняється. Ставить пляшки, дістає сигарети.

— Будеш? — простягає Паші.

— Спасибі, ні, — відповідає той.

— Місяць тому розвалили, — говорить фізрук. — Нінка якраз збиралася йти в місто. Більше я їх не випускаю. І ключ від воріт у мене, — нагадує.

— Ясно, — каже на це Паша. Але говорить якось недовірливо.

Фізрук докурює. Знову беруть пляшки, рухаються далі. Незабаром з’являються будинки. В тумані можна розпізнати сірі покрівлі, темні комини. Приватний сектор. Посічений шифер огорож, чорні вибоїни вікон, стовбури пострижених мінами дерев. На роздоріжжі магазин — велике одноповерхове приміщення з металевими дверима. Перед ним — колодязь. Колодязь дбайливо обкутано ковдрами та старими куфайками: щоб нічого не потрапило всередину. Підходять, озираються. Будинки в тумані майже невидимі, ніби проступають на фотопапері. Валєра навчено, хоча все ж обережно розгортає ковдри, починає тягати воду. Паша тримає пляшки, фізрук розливає з відра. Тримати незручно, пляшки весь час вислизають із рук, Паша час від часу дихає теплом на затверділі пальці, далі тримає, не хоче, аби Валєра зауважив його каліцтво. Доливають воду до останньої пляшки, загортають ковдрами колодязь. Стоять, дихають на стиснуті долоні. Вода морозяна, проїдає шкіру, робить її мертвою та нечутливою. Валєра пробує вибити з пачки сигарету, проте пальці не слухаються, сигарети сиплються купою, летять у чорну воду під ногами, йдуть на дно, мов торпеди. Валєра лається, ховає пачку назад, до кишені пальта, підхоплює пляшки. Паша теж закидає пляшки на плече, розвертається, аби йти, але натикається на фізрука. Той стоїть і не рухається. Спина напружилась і, схоже, зовсім не від вантажу. Паша нетерпляче визирає з-за його спини. В тумані, за кілька кроків від них, стоять троє. Чи, може, навіть четверо. Стоять, не підходять, так що не розгледиш, хто там. Валєра повільно опускає пляшки на землю.

— Сиш, — говорить хтось один. Говорить російською, підкреслює образливі слова, щоби було переконливіше. — Ми тобі, блядь, казали за воду?

— Сиш, блядь, — у тон йому відповідає Валєра. — Тобі води мало?

— Да хуй тебе, блядь, знає, хто ти! — аргументує хтось один.

— З інтернату я, — пояснює Валєра.

— Да поїбать, — кажуть йому на це. — Вас давно розбомбити треба.

— Поїбать так поїбать, — сухо каже на це Валєра, підхоплює пляшки й рушає просто на голоси.

Паша поспішає за ним, іде за його спиною, обвішаною важкими кулями з водою. Ті, в тумані, як не дивно, розступаються. Паша, прослизаючи повз них, устигає відчути запах тютюну й запах мастила, так, мовби мастило вони їли, а тютюном натирали волосся. Більше нічого відчути він не встигає. І побачити теж — нічого не встигає. А вже коли відходять і магазин із колодязем цілковито розчиняється в тумані, звідти лунає:

— Сиш, ти, з інтернату!

Валєра завмирає, зупиняється. Паша знову наштовхується на нього.

Сторінка 15

Назад Далі

1....13 14...16 17...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.