Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 13

Виходять, причиняють двері, йдуть до третього боксу.

Двері виявляються зачиненими зсередини. Чорт, тихо лається Ніна й починає делікатно стукати у важкі залізні двері, за якими, очевидно, можна пересидіти третю світову.

— Саш, — просить Ніна, — відчиняй.

— Важко з ним? — питає Паша, аби якось її підтримати.

— З усіма важко, — відповідає Ніна. — І з ним теж. Саш, до тебе тут дядя прийшов. Дядя Паша, — додає вона, щоб не було жодних сумнівів.

Спочатку ніхто не озивається. Потім двері важко двигтять, прочиняються. На порозі стоїть Саня — у спортивних трусах, теплому светрі, з бейсбольною биткою в руках. Підріс, відзначає Паша.

— Пашка? — питає здивовано.

— Тренуєшся? — питанням на питання відповідає Паша. — Звідки це в тебе? — показує на битку.

— Місцеві принесли, — пояснює Ніна. — Ось він і забрав. Саш, — звертається до малого, — я ж просила не зачинятись.

— Ти шо тут робиш? — ігноруючи її, питає Саша.

— Я за тобою, — каже Паша.

— А, — погоджується з ним Саша. — Давно пора.

Розвертається, іде в кімнату.

— Я вам зараз спальник принесу, — втомлено каже Ніна, лишаючи його віч-на-віч із племінником. — Переночуєте й ідіть.

— І підемо, — говорить Паша на це. — І підемо.

І заходить до боксу. Темний сухий підвал, уздовж стін тягнуться труби. Бетонна долівка, бетонна стеля. Навіть після ядерної атаки можна жити. Ось тільки недовго й безрадісно. В кутку малий намостив собі гніздо: кинув на долівку каремати, згори — ватяну ковдру, на неї — спальник. Кілька подушок, каструлі, тарілки, пляшки, недогризена мівіна. Книжки. Паша підходить, розглядає. Майн Рід, Конан Дойл. Все з бібліотечними штампами. На Майн Ріді — пачка сигарет, із фільтром. Паша здивовано дивиться на сигарети, малий перехоплює його погляд, навіть смикається, аби пачку прибрати, але стримується, незалежно оглядає Пашу, з ніг до голови.

— Поправився, — коментує.

— Це куртка така, — виправдовується Паша.

— Погана куртка, — погоджується малий.

— Читаєш? — переводить розмову Паша.

— На розкурку взяв, — знущається малий.

— Ясно, — не підтримує цієї розмови Паша. — Я в дитинстві теж читав ці книги. Сестрі своїй вголос читав. Ну, мамі твоїй, — пояснює про всяк випадок.

— Як вона там? — малий теж попускається й питає цього разу серйозно.

— Та нормально, — неохоче відповідає Паша. — Працює.

— Ти як сюди доїхав? — цікавиться малий.

— На таксі, — відповідає Паша. — Потім пішки.

— А назад? — цікавиться малий. — Теж на таксі збираєшся?

— Подивимось, — відповідає Паша.

— Ладно, — погоджується малий, — подивимось. Лягай спати.

— А ти?

— А я посиджу, — сміється малий, — покурю.

Заходить Ніна, приносить спальник. За нею йде дівчинка років дванадцяти, чорне смоляне волосся спадає просто на очі, погляд допитливий, хоча й недовірливий. Несе подушку й ковдру.

— Спіть тут, — говорить Ніна. — Всім так спокійніше буде. Допоможете завтра води принести.

— Добре, — погоджується Паша.

— Добраніч, — Ніна виходить, не дивлячись ні на нього, ні на Сашу. Так, мовби вони її чимось образили. Мала натомість дивиться з цікавістю — і на Пашу, і на малого. Але теж змушена йти.

Паша скидає рюкзак, знімає черевики, куртку. Черевики важкі, як мерці. І пахнуть теж — як мерці. Паша дістає з рюкзака бутерброди.

— Будеш? — питає малого.

— Сам готував?

— Тут усе свіже, — ображено каже Паша.

— Та ні, дякую, — примирливо говорить малий, — нас годують. Спи давай.

— А в туалет ви куди ходите? — вже залізаючи в спальник, питає Паша.

— А он, пляшки, — показує малий на порожню батарею. — Вибирай найбільшу. Тільки порожню бери.

— А вони шо, — дивується Паша, — не всі порожні?

— Спи давай, — відповідає йому на це малий.

Злоститься на мене, думає Паша, ображається. Ображається, що раніше не забрали, що не так часто телефонуємо, що не приїжджаємо. Хоча головне — ображається, що він тут. Паша не хотів, аби сестра його віддавала. Для чого, говорив? Хай живе в нас, буду за ним у школі дивитися. Але сестра зі старим не розмовляє вже два роки. Ще коли жила зі своїм Арамом, окремо від Паші зі старим, почалися сварки. Потім, коли Арам звалив, і вони залишились удвох, у своїй однокімнатній у панельнику, у них зі старим почалась просто позиційна війна. Малий до того ж навчався погано, поводився ще гірше, все це так чи інакше мало закінчитись криміналом: тато в бігах, мама — провідниця, він її майже не бачить, світ наповнений спокусами й викликами, як тут стриматися? Він особливо й не стримувався. До Пашиних порад не дослуховувався, діда просто ігнорував. Усе як у людей, одне слово. Ну, і хвороба. Паша згадує про це й відразу ж шкодує, що згадав. Краще не згадувати. Але є як є. А як є? Є так, ніби над малим давно вже стоїть знак смерті. І сама смерть — лише питання часу. Якоїсь миті сестра просто здала його сюди, не попередивши ні Пашу, ні батька. Старий після цього взагалі перестав з нею розмовляти. Паші від нього теж діставалося, хоча Паша якраз і ні до чого: теж був проти інтернату, сварився із сестрою, ходив до начальства, розмовляв із малим. Але десь не дотиснув, здався, відступив. Малий це бачив. Мабуть, тому й тримав на Пашу зло: мовляв, слабак, не витягнув мене звідси, не підстрахував. Паша й не заперечував особливо: ну так, слабак, не зумів, не стало терпіння боротися з цілим світом. Ну, буває. Завтра заберу його додому, відмию, відгодую. А назад не віддам. Майн Ріда читати й удома можна. І в пляшки мочитися — теж.

+

Хоча є ще одна річ, Паша це добре пам’ятає. Минулого року, навесні, коли все це лише починалося, коли ще ніхто нічого не розумів, вони з малим якось надто жорстко посварились. Малий усе допитувався в Паші, за кого він, що робитиме, у кого стрілятиме. Паша, як завжди, неохоче відповідав, що його це не стосується, що його ніхто не влаштовує, що він ні за кого. На це малий, цілком несподівано, видав щось на зразок того, що знати його не хоче, і що йому соромно, і що його рідний дядя — просто рідкісний мудак. Паша спочатку не розумів, у чому річ. Потім дізнався, що, виявляється, у малого в класі в перші ж тижні закатували когось із батьків. А Паша про це не знав. А знати про це було б варто. Потім пробував пояснити, що він насправді мав на увазі, але малий, схоже, свого бачення змінювати не збирався, а Паша якось і не знайшов педагогічних методів, аби в чомусь його переконати. На тому й розійшлися. Спілкувались далі, проте помітно було, що малий відсторонився, відійшов, не довіряв. Паша, звісно, переживав, але що він міг зробити? Що я справді міг зробити? — думає він, засинаючи. Що я міг зробити? Що?

+

Де вона залишила свій одяг? Де її дім? Коли вона туди потрапить? Половина з них не має домів: розбрелися довколишніми містами, вибралися звідси безкінечними вагонами, розгубилися світом. Скільки часу тепер необхідно, аби вони повернулися? А коли повернуться — чи пізнають свої доми? Адже раніше все це мало зовсім інший вигляд. Нині тут важко щось упізнати: помешкання без голосів, вулиці без світла, площі без птахів. На пагорбах стоїть сіра важка будівля. Вікна забиті фанерою. На фанері якісь знаки й попередження — про те, що вже скоєно, і про те, що скоєно буде. І що буде всім, хто тут живе, за те, що сталося й станеться. І що буде тим, хто ніколи тут не був. Небо над будівлею низьке й туманне, здається, що туман витягується просто з вікон, здіймається вгору, закручується у вузли й петлі, тягнеться вітром на південь, до моря. Довкола будівлі стоять чорні яблуні, які давно вже не родять, але стоять де поставили. Жовта мокра трава, темна липка глина, вогке повітря відгонить паленою гумою. З-поміж дерев до будівлі вибираються безпритульні пси, троє — худі й насторожені. З такими відчайдушними й безнадійними поглядами, ніби останні дні харчувалися трупами. І знають, що гірше вже бути не може, гірше вже не буде, і загалом — ніяк уже не буде. Лишилося ховатися в цій траві, грітися між камінням, у сподіванні на те, що все завершиться швидко й безболісно. Бредуть травою, вибрідають на ламаний асфальт перед будівлею, принюхуються до голосів усередині, принюхуються до запаху безпорадності. Підходять ще ближче, тицяють свої псячі писки в діри у фанері. Раптом зауважують усередині ще один запах, новий, незвичний. Запах чужого. Зауважують, що запах цей зовсім інакший, що в ньому, крім утоми та байдужості, проступає щось загрозливе, щось, що їх по-справжньому лякає. Можливо, запах сили. Можливо, запах любові. І від запаху цього їм що далі, то неспокійніше. Аж починають підвивати, тяжко втягують мокре повітря, видихають теплу пару зі своїх пащек. Не витримують, розвертаються, біжать назад — у траву, між каміння.

Десь під ранок місто починає по-справжньому горіти.

День другий

Сторінка 13

Назад Далі

1....11 12...14 15...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.