Бібліотека Страуса - Сергій Жадан - Інтернат

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 12

— Не дивлюсь, — говорить Паша. — І політики не люблю.

— Ну от і сиди тепер тут, — злісно відповідає йому Віра. — Учитель хуїв.

За якийсь час вона підводиться, давай, каже, вставай, шо тут сидіти. Паша слухняно встає, підхоплює рюкзак, поправляє окуляри (добре, що в темряві вона цього не бачить), іде за нею. На вулиці зупиняються.

— Куди тепер? — вагається Паша.

— Давай повернемось до цих, у підвал, — пропонує Віра. — Пізно вже, куди ти підеш? До першого патруля?

— Та ну, — не погоджується Паша. — Не хочу я в підвал. Там стільки народу.

— Ну, як хочеш, — сухо говорить Віра.

— Тебе провести?

— Не треба, — каже вона, тягне до нього руку, тисне, затримує свою долоню на його затвердлих пальцях.

І хоч довкола темно, і хоча найбільше хочеться заховати руки глибоко в кишені, Паша встигає відчути її тонкі кісточки, тонку обручку й нігті — такі ламані, ніби вона робила важку роботу. Скажімо, чистила рибу. Або вибиралася з власної могили. Паші стає незручно. Він вириває свою долоню, ховає-таки руки в кишені, розвертається, йде. Віра теж іде, намагаючись не так голосно стукотіти стоптаними підборами.

+

Паша виходить до палацу культури й починає нарешті впізнавати місцевість. Йти не так далеко: перейти через площу, трасою до трамвайного кільця, там через приватний сектор, через парк, нагору, а там десь уже й інтернат. Єдине: через площу краще не йти. І загалом, краще повернутись до підвалу з чужою жратвою. Але там цей старий, який помирає. І Віра в чужій шубі. Тому Паша йде попід деревами, пригинається, обережно дивиться навсібіч. Коли за будинками вибухає, присідає у високій траві, якийсь час сидить, набирається рішучості, рушає далі. Телевізор, думає роздратовано, до чого тут телевізор? І до чого тут політика? Кому взагалі потрібна політика? Паша згадує, як минулої осені, на виборах, до нього підкочувались з міста, з команди одного з кандидатів, просили агітувати за них. Паша відмовився. Грошей вони не пропонували, сказали: Павле Івановичу, ви ж за ідею? Я безпартійний, відповів на це Паша. Тиснути на нього не стали. Хоча й нічого доброго на прощання не сказали теж. Потім, у неділю, під час виборів, Паша мусив сидіти до ночі в школі, чергувати. До школи, на виборчу дільницю, йшли неохоче. Проте хтось приходив. Паша вітався з друзями дитинства, з якими давно не спілкувався, вітався з батьками своїх учнів, яких недолюблював і які недолюблювали його, вітався зі своїми колишніми вчителями, які його не впізнавали, сунули, мов прокляті, до завішаних синім кабінок, голосували за своє щасливе майбутнє. Ось і я таким буду, думав Паша. Вийду на пенсію — відразу ж таким і стану. Військові, що приїжджали час від часу й перевіряли, чи все гаразд, у Пашин бік навіть не дивились. Ніби його й не було. Він себе й поводив так, ніби його там не було. Проголосував одним із перших. За кого — навіть не згадає.

Надвечір представники кандидата, за якого Паша не захотів агітувати, влаштували скандал, тиснули на комісію, сварилися з виборцями, викинули зі школи представника конкурентів. Приїхали військові. Представники кандидата зачинились із військовими в кабінеті директора, довго про щось говорили. У результаті військові поїхали, а представники кандидата зробили все, що хотіли. Добре, що я за нього не агітував, заспокоював Паша сам себе. А ще за місяць кандидат, який так чомусь і не переміг, підірвався на міні. Ховали його як героя. Раптом виявилось, що на станції його всі любили. Хоча ніхто за нього чомусь не голосував. Ну й чим я міг йому допомогти? — думав Паша, стоячи на мітингу, на якому прощались із кандидатом. Дивився здалеку на його лице — темне від смерті, дивився на білу тканину, якою його накрили, на червону домовину, на бійців, що стояли осторонь і дивились на всіх чоловіків як на потенційних убивць. Потім домовину зі станції перевезли до міста. А потім, за кілька тижнів, стало зовсім погано.

+

Ага, думає Паша, ну ось, тепер вилізти на гору — і я на місці. Вже по дев’ятій. Вдома в цей час Паша сидить у своїй кімнаті, старий дивиться новини. Паша поправляє рюкзак і починає вибиратися вгору кам’яними сходами. Сходинок багато, йти важко, Паша відчуває, як за цілий день вимерз і набігався. Туман на горі густіший, так, мовби підіймаєшся в дощову хмару. Нараховує перші п’ятдесят сходинок, зупиняється, віддихується. Рушає далі. Черевики стають усе важчими, рухи все повільнішими. Ще п’ятдесят. Сходинки розбиті, слід бути уважним, слід зосередитись на дорозі й не слухати вибухів, не зважати на них. Рветься десь далеко за спиною, ще п’ятдесят, а тут, на цій горі, спокійно й не страшно, і немає чого боятись, і ще п’ятдесят, він уже ледве дихає, спортом не займається, ходить мало, раніше бігав, а тепер бігати просто небезпечно, можуть подумати, що втікаєш, і ще п’ятдесят, і ще, і ще, і ось він виповзає-таки на гору, зупиняється, обертається й бачить ціле місто, що лежить унизу. Дощ припинився, туман осів у долину, мов перекип’ячене молоко. Паша дивиться на місто й зовсім його не бачить. Бачить лише чорну яму, над якою, наче повітряні змії, висять великі чорні дими з довгими хвостами. Так, мовби хтось викачує з міста душі. Й душі ці — чорні, гіркі, чіпляються за дерева, пускають коріння в підвали, ніяк їх не вирвеш. І ще там, далеко, з іншого боку міста, щось палахкотить, розповзаючись обрієм, ніби з ґрунту вийшла розпечена лава. У самому місті чути автоматні черги, проте не надто інтенсивні, схоже, на сьогодні все, можна лягати спати. Якщо маєш де лягти. Паша трохи заспокоюється. Нічого, говорить сам собі, просто важкий день. Добре, що все закінчилось. І помічає в траві якісь пакети, щось акуратно складене. Підходить, торкає носком черевика. Щось податливе, але разом із тим пружне. Схоже на рубане м’ясо. Паша відскакує й біжить геть. За спиною в нього підіймається ще один чорний повітряний змій.

+

На металевих воротах новий замок, довкола нього намотано довгий ланцюг. Фарбою на воротах написано: «Діти». Паша шукає дзвінок, але дзвінка немає, тому доводиться лізти через паркан. Стрибає в мокру траву, невдало підвертає ногу, сичить від болю, але встає, йде шукати когось живого. Живих тут, щоправда, не видно. Головний корпус стоїть у старому парку, довкола дрібні яблуні, чорні й покручені, як жінки, що все життя тяжко працювали в сільському господарстві. Жодного вогню, жодного голосу. Вивіска вціліла, хоча прапора над ґанком уже немає. Це правильно, думає Паша, навіщо провокувати. Він раптом розуміє, що в місті сьогодні не побачив жодного прапора. Хіба що над танком. Але танк — об’єкт рухомий: нині тут, а завтра його вже немає. А ось вокзалам і школам стояти далі, доки не розбомблять. Ось вони й стоять — без світла, тепла й прапорів.

Вікна закладені фанерними плитами. Центральний вхід загороджено кріслами з актового залу. Де вони всі? — починає нервувати Паша. Вони що, виїхали? Підіймається сходами, підходить до дверей, зазирає в шпарки. Але нічого не бачить. Гупає кулаками, але фанера глушить усі звуки. Спускається, обходить приміщення. Виходить на спортзал — великий, білий, з розбитими вікнами й проваленою стіною, — ніби надкушений підгорілий шматок цукру. Підходить до дверей. Пробує. Двері зачинено. Але з того боку хтось є, хтось там переминається з ноги на ногу, дихає теплим паром крізь розтріскані двері. Переминається, але не відчиняє. Як же все це набридло, злиться Паша невідомо на кого, цілий день тягатись під дощем, щось комусь пояснювати, когось чомусь боятися. Дістало.

— Відчиніть, — каже він командним тоном, несподівано для себе.

— Хто це? — запитує жіночий голос. Переляканий, але все одно твердий. Зрозуміло, треба буде — ляже під танк, а не впустить.

— Я за Сашою, — пояснює Паша, — за племінником.

Двері прочиняються. За дверима стоїть Ніна, директорка, років тридцяти, з гострим носом, уважними очима, сухенька, хвороблива, незадоволена всім. У в’язаних теплих гетрах, чорному светрі, сірій, теж в’язаній, жилетці. На сіру ворону схожа. Пашу знає давно, тому не дивується.

— Павле Івановичу? — каже незадоволено. — Ви?

— Я за Сашою, — пояснює Паша.

— Ви самі?

— Шо? — не розуміє Паша.

— Без військових? — уточнює Ніна. — Нікого не привели?

— А, ні, — відповідає Паша. — Сам.

— Проходьте, — просто каже Ніна й робить крок назад.

Пропускає Пашу, зачиняє двері на замок, кивком показує йти за нею. У стіні, за баскетбольним кошиком, — дірка від міни, у дірку влітають і вилітають протяги. Вздовж стін стоять громіздкі пластикові пляшки з водою.

— Води давно немає, — пояснює Ніна, не зупиняючись, — світло з’являється зранку, на годину-дві. Чому ви не подзвонили, не попередили?

— Зв’язку немає, — відповідає Паша.

— Серйозно? — дивується Ніна. — У нас є.

— Ви на горі, — пояснює Паша. — Як тут загалом? — питає. — Стріляють?

— Останні пару днів — ні. Перед цим у спортзал влетіло. Диму було на ціле місто. Всі, мабуть, думають, що ми тут згоріли.

— А Саша де? Спить?

— Спить? — перепитує Ніна, зупинившись. — Пал Іванич, вони тут давно не сплять. Хіба що вдень, — додає, — коли не так страшно.

Виходять зі спортзалу, йдуть темним коридором. Ніна вмикає важкий водійський ліхтарик, підсвічує собі. Вікна на першому поверсі завішані ковдрами й агітаційними плакатами, здертими зі стін. Холодно й вогко. Квіти перемерзли. У коридорі натоптано: підлогу мити, схоже, немає чим. А так — нормальний навчальний заклад. Методичні малюнки, флора та фауна рідного краю. Паша встигає розгледіти вовчі силуети в глибоких снігах, листя папороті, що виростає з каміння. Папороть, думає він, до чого тут папороть? Фанерні щити із запилюженою державною символікою. Казкові персонажі на стінах, схожі на випускників-відмінників. У повітрі пахне горілим.

— Продукти в нас поки що є, — пояснює Ніна. — Тільки готуємо на вогні. Як на пікніку, — додає. — Да, і ось, подивіться. Вам буде цікаво.

Двері останнього кабінету приставлені до стіни. На дверях табличка: «Бібліотека». Паша зазирає всередину. Вікно вивалене вибухом, дах просів. Книги лежать посеред кімнати великою мокрою купою. Лежать, псуються, як продукти на сонці.

— Добре, що діти читати не люблять, — говорить Ніна. — Коли прилетіло, тут нікого не було. Всі на кухні сиділи.

— З викладачів хтось лишився? — питає Паша знічено.

— Фізрук, — відповідає Ніна. — Валєра. І я. Інші розбіглися. І діти теж: хто міг — розбігся. Місцеві приносять харчі, з водою раніше допомагали. Тепер не приходять — бояться.

— Є чого.

— Так.

Вони спускаються сходами вниз, потрапляють у довгий глухий коридор. На стінах — старі радянські таблички з цивільної оборони. Підлогою розкидані протигази, схожі на голови мурахоїдів. Тут тепліше й затишніше. Ось лише на стінах забагато малюнків із ядерними вибухами.

— Пощастило, — каже Ніна. — Цей підвал будували як бомбосховище. На випадок третьої світової. Спеціально для нас.

Зазирають у перший бокс. Саша тут? — тихо питає Ніна, вимкнувши ліхтар, аби нікого не розбудити. Але ніхто й справді не спить. Зусібіч відразу ж доносяться тихі голоси. Він у третьому, говорить нарешті голос. Дівчинка, відзначає Паша. Сидів тут, говорить невидима йому дівчинка, почав нас лякати. Ми його вигнали.

— Угу, — відповідає на це Ніна. — А тут його дядя прийшов. Пал Іванич.

І світить Паші ліхтариком просто в обличчя.

— Заберіть його від нас, — просить із темряви дівчинка. — Він нас лякає.

— Заберу-заберу, — знічено обіцяє Паша.

Сторінка 12

Назад Далі

1....10 11...13 14...41

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.