Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 93

В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут вiчнi, як i цей степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона найповнiша. Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави стоять нiмi, мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi, дарма що пливе на широко розпластаних крилах, крила тi зовсiм не ворушаться, й тодi здається, що пiдорл той плаває тут з вiку–правiку. Весь день пряжило сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота.

Наступав вечiр, але тиша не зрушилася, вона тiльки помiняла лад. I вечiрнiй крик перепела не будив її, її збудить лише табун тарпанiв. Але й то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока. I навiть коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив тугий вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до самої землi, впадуть бiлопiннi ковили, й шорстко заворушиться курай, i прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не будуть для людини живим звуком. То дзвенiтиме i свистiтиме тиша, яка на ту мить помiняла свою барву.

Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi.

По той бiк болота закричав деркач, над самою Мокiєвою головою попискували в гнiздi пташенята. Вони теж були голосом тишi. Синицi поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили з ним у дружбi. Вiн радiв їм тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до дупла — чи пiдросли? Недавно вони почали вилiтати, сiдали на землянку, на кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще кiлька днiв — i покинуть дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно.

Треба було лаштувати вечерю, в росянiй травi лежав залишений з сьогоднiшнього улову лящ, вiн уже заснув. Мокiй вийняв ножика–скiска, присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не їдуть козаки iз залоги, не везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом другий тиждень стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок знав i лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А зараз Мокiй ще багатiй: є риба, є смалець барсучий i навiть сушена по–татарськи — пастурмою — яловичина.

Сироватка подумав, що, може‑таки, накопати дикої цибулi та зварити юшки з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки на горбку помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, її нахиляв вiтер. Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував iз хмарами, жаркий степовий упав, а нiчний ще не пiднявся, навiть на в'язi не ворушилося листя, трави ж були густо внизанi росами. Так швидко мiг промчати лише сайгак. Мабуть, його налякав вовк або рись. Проте, подумав, бiля куги давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не було поблизу звiриних лiгвиськ.

Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все там було як завжди, — тиша, й спокiй, i орли у високостi, i сайгаки в долинi, i татарський табун далеко на обрiї — не бiля пограниччя, де трави як очерет, а значно далi, в сторону моря, — проте дещо й змiнилося. Звечора гудiв степ — татари забрали вiдгульних коней, вночi також пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у захiднiй сторонi кружляли птахи. Чого? Хто їх потривожив?

Вiн розiгнувся й швидко пiшов до Слiпої. Над Сироватчиною головою навкiс проти сонця стрiлами шугонуло двоє соколiв–сапсанiв. Ця пара жила десь неподалiк у степу й завше дивувала Мокiя сiмейною злагодою. Вони любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому каменi, там милували одне одного, звiдти назирали здобич. Щойно Сироватка сходив з могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що вони пантрують з високостi, коли вiн звiльнить їм мiсце. Сироватка й зараз подумав, що сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його верхiвки й круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести їх поглядом, бо побачив великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi — летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й полетiли попiд могилою. Бризкала з–пiд копитець роса, запiнилася, захвилювалася тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини.

Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав, хоч думкою заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони часто кружляють над степом. Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало ворожого зрушення: ногаї мирно кочували в своїх землях малими ордами, кримськi татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi вивiдники, про це казали й чумаки, котрi проїздили повз бекети. Запорожцi майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсiї. Тодi бекети пильнують вдень i вночi, а залоги висилають у степ кiнну сторожу. Зараз кiнної сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки почувалися безпечно. То бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око, срiблилися росами ковили, степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха. Тiльки праворуч, далеко–далеко, стелилася сiра пляма. Сонце слiпило Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг розгледiти, що то бiжать тарпани. Тепер уже не мав сумнiву — степ гвалтувала орда. Вона ось–ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка поки що не знав. Хитрий лис i драпiжний вовк, татарин приспав козачу сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки.

Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, — за довгi роки сторожi, ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, — припав вухом до гранiту. Спершу не почув нiчого — тiльки студенiсть каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi, та тихий посвист вiтерцю, що ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через камiнь пiсок, вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось, згасало. Але то було оманливе вражiння, гудiння, примовкнувши, спалахнуло знову, вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате густiшим, твердiшим, воно котилося хвилями — то бiльшими, то меншими. Здавалося, там, усерединi могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько гуде й постогнує. Сироватка схопився на ноги, вийняв трут i кресало. Вдарив виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку трута заяснiли двi червонi цятки. Одна щезла, а друга вчепилася. Мокiй замахав рукою, роздмухуючи її. Коли од трута запахло димком, вигрiб з–пiд каменя припасений на отаку дощову пору вiхоть сухої трави, впхнув у неї трут. Тепер дмухав з усiєї сили, йому враз стало жарко — чи з натуги, чи од того, що довго не загорялося сiно, нарештi воно спалахнуло, й вiн пiдiпхнув вiхоть пiд купу хмизу. Вона була висока — майже по груди Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена зверху та з бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу — дрiбний хмиз, полин та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало червоне, салапнуло кiлька разiв короткими язиками й погасло. Сироватка дмухав у чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще кiлька разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав, обличчя йому вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво короткi патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод, i страх пiднiмався вiд живота терпкою хвилею вгору. Приколиханий тишею степу, не помiняв унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля так намокнуть. Проте добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього. Там зiбралися лiнькуватi козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один навiть тiкав, i його завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони спокiйненько грають у карти або сплять, а може, й зовсiм поїхали на залогу.

Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу, й за щось незмiрне бiльше, велике–велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн про нього мовби нiколи й не думав, а воно жило в серцi само по собi, виколихане в цьому степу, напоєне цими хмарами, виспiване материною пiснею, загартоване погуками звитяжної золотої яси.

Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в українськi вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи впадуть мертвi, захопленi зненацька козаки. Все — од маленького вогника, котрий погас, i в Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув, що таким робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лишає слiд, що татари по ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi бурхало полум'я, ноги пiдламувались, i на вершечок могили вже добирався майже плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз, кидав обаполи. Краєм ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид, неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню, знову роздмухав вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал затрiщав, засичало, як i першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям.

Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички згоряли, а великi бралися чорною смагою, але не займалися. Вогонь мовби виїдав дiрку всерединi, пожирав, що легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився об колючки степової грушки, запихав його в гаряче дупло, з окiл котрого червонiли обгорiлi патички, — полум'я, однак, не схоплювало всiєї купи. Вiн придавив її грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а позаду вже стугонiли копита, форкали конi, вигукували чаушi — все те котилося однiєю хвилею, котра пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло на вершечку могили, серце. Сироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось–ось обтечуть могилу, дим виїдав йому очi, а вогонь трiпотiв тiльки на денцi купи, розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко оглянувся назад — в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви, бiлi, немовби розтягненi, плями облич, — похилився вперед i вилiз на купу. Вона затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило її сотнею вогняних язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя татарам, що летiли до могили, вимахували шаблями, залiзними й кизиловими булавами, арканами, алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки–но скотилося за пруг, але було ще зовсiм видно. Сироватка добре бачив своїх ворогiв, розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, їх були тисячi, переднi вже доскочили могили, а заднi вкрили степ до видноколу. Серце Сироватцi закипiло ненавистю, вiн аж простер вперед руки, рвонувся навстрiч своїм лютим ворогам. Це вони порубали його батька та матiр, це вони забрали в полон його Лаврiна й оддали проклятому турчину, щоб той розiрвав його на залiзних гаках. А тепер бiжать, щоб порубати його побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його землю, її трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить їх, поставить супроти них своє серце.

Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його бiлими клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з–пiд Сироватчиних нiг, обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i пояс, i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Вiн стояв i горiв, як свiчка. Душа козача летiла до бога, а серце — до Великого Лугу, до маленької слободи Драбинiвки, до людей, до України.

* * *

Ополуднi троє козакiв пiд'їхали до могили. Обкружлявши довкола Слiпої, погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней лiвим краєм балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок iз пшоном, скочивши на землю, вiн кинув його в траву, розгнуздав, стриножив коня. Двоє iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги, впевнившись, що там нiкого немає, посiдали в травi, повиймали люльки. То були вже немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю, волiли дочекатися, коли вона об'явиться їм сама.

Третiй, молодий, рвiйний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись пiдсакою в саджалцi, пiшов до могили. Це був Фiлон. Витягуючи шию, роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та безбережжя. В самому Фiлоновi сталися перемiни: посуворiшало обличчя, густiше просiявся вус, потемнiли очi, проте в них буяла все та ж нспогамована вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм перевеслi пояса, котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно повертався в залогу, але путь їм лягала повз Сироватчину кугу, i вони заїхали сюди. Вiн сходив на могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну вiдвагу, прислужитися товариству, стати врiвень з iншими товаришами куреня. Мусить заслужити тiєї честi власною хоробрiстю, власною шаблею. Тиждень проблукали в степах i не зустрiли жодного чимбулу, жодного татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось iз них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось i валечного козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг добутись на Запорожжя. Ще й обiцявся бути йому за батька при якiйсь своїй лихiй пригодi. При якiй саме — не запам'ятав, щось таке сталося з Сироватчиним сином, i вiн їхав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як‑то вiн стрiне його зараз?

Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон прибiг од могили й об'явив їм страшну вiсть. Спершу вони не повiрили, але Фiлоновi очi, у яких каламутився жах, упевнили їх, i вони посхоплювалися й пiшли до могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили, й чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли у важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi, не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi гранiту вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки злютованi воєдино звитягою й смертю.

Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпої, бiля уламка гранiту. Там, де козак ховався од ляського, татарського та iнших вiтрiв, подавав знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi, завтра, позавтра — сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу боговi, сумною черiдкою вернулися до землянки. Конi ще не напаслися й не перепочили, але треба було їхати й розказати козакам на бекетi й отаману на залозi, що ото вчора Сироватка востаннє подав їм знак, що його вогонь востаннє пробiг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував християнський люд. Тепер їм доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало дозорця попереду.

Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика двi вовчi шкури, а зi стiн — кiлька сайгачих, якi захищали Сироватку вiд холоду, були сухi, годилися на товар (живому — живе), вiдшукали за стропом тестамент у дерев'янiй скриньцi, прочитали його."Вручаючи душу свою вседержителю моєму богу–вiтцю, своїм останнiм тестаментом, — писав Сироватка, — заповiдаю, скiльки моєї мiзерiї, щоб по смертi моїй наглiй од татарського чи турецького меча турбацiї не було, i зголошую: ратище, жупанок зелений, сливе новий, без дiрок, коня з кульбакою — кумовi Шевчику. Курiнному — шаблю–домаху, кошовому. Сiрку Iвану Дмитровому, — люльку–стамбулку зi срiбним обiдком. Маю грошi, закопанi в Вiйськовiй Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над єриком Ґавиним, в трьох ступнях на схiд од дубового пнища при дубовi з приламаним верхом — сорок срiбних талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять — поповi у церкву на спомин душi… — В цьому мiсцi козак затнувся, слово було замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера — "с", друга"и", а двi останнi зовсiм перекресленi, й так, не розiбравши, докiнчив: — …мого Лаврiна Перехреста, а всю решту — на малих дiтей на Сiчi, сирiч сирiт".

Козак вклав тестамент назад у скриньку, засунув її за пазуху. Коли запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю, Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив їх.

— Не треба — сказав тихо. — Стане менi в пригодi. Я лишусь тут. Козаки не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й поїхали. Фiлон трохи провiв їх, довго дивився вслiд. Запорожцi, здавалося, пливли у високих травах, їхнi постатi зменшувалися на очах, ось вони на мить зупинилися, повдягали на ратища шапки, помахали йому. А тодi припустили конi й помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться до обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула Фiлоновi в голову: забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi ранком згубив. Вiн аж рвонувся навздогiн та й зупинився. Що мiг удiяти — запорожцi вже не помiтять знакiв, не почують голосу.

Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку. Зупинився пiд в'язком, розглядався. Тут мав жити. Бiля самої землянки помiтив прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш, одклав убiк дернину, розгрiб попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом на самому днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить заяснiла, а далi почала швидко зменшуватися, поступатися мiсцем попелясто–сiрiй паморозi, котра стискувала вогник з усiх бокiв. Фiлон вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати на неї, а правою скуб вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину на пiдпал i дмухав легенько, боячись загасити iскру, що ледве мрiла. Здавалося, вона ось–ось згасне.

Вона й справдi згасла. Але за мить, коли червона крапка щезла навiки, затрiщала вовна, вiдтак з неї вискочив маленький вогняний чортик i вхопив червоними зубами бадилину. Бадилина спалахнула, пiдпалила сусiдню — загорiлася вся купка. Фiлон кидав наверх бiльшi бадилини, очерет, хмиз. Тепер не боявся, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в ямцi на могилi, а тим часом виварить у попелi губку.

Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у кузi сокиру й, роззувшись, полiз у лози. За якийсь час нiс на могилу чималу в'язку сушняку. Поклав його на чорнiм згарищi, а сам приклав до чола руку, дивився в степ. Тiльки не в козачий бiк, а в кримський, татарський. Йому ще раз пригадалися Сiрковi слова:"Святе мiсце — чати. Найсвятiше на всiй Українi!"

1970–1974 pp., 1984–1985 pр.

[1] Акинджi — нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур)

[2] Так турки називали Александра Македонського.

[3] Езан — заклик на молитву (тур,).

[4] Муфтi — первосвященик магометанського закону (тур.).

[5] Що я написав — те написав (лат.)

[6] Спагiї — вершники (тур).

[7] Сердар, сердарах — головнокомандуючий (тур.).

[8] Секбанбашi — вищi офiцери регулярного вiйська (тур.).

[9] Джебелiх — вiнсько, що вели за собою феодали (тур.).

[10] Силяхуар–ага–чиновник, що возив шаблю султана (тур.).

[11] Лист написаний 1678 р., одначе мовиться в ньому про подiї 1674 р., тому автор вмiщує ного в оповiдi пiсля ладижннської оборони.

[12] Фiрман — указ (тур.).

[13] Антецесор — попередник (тур.).

[14] Фарсах–мiра довжини, 4 км (тур.).

[15] Кибла — напрям на Мекку (тур.).

[16] Передмiстя Адрiанополя.

[17] Селямлик. — чоловiча половина будинку (тур.).

[18] Асесбашi — вищий чин у яничарському вiйську, виконував також полiцiйнi функцiї (тур.).

[19] Бiр аллах — бог єдиний (тур).

[20] Гелiйор — йти (тур.).

[21] Беса — не забувай про звичай гостинностi (тур.).

[22] Кьопек–собака (тур.).

[23] Юрю! — Проходь (тур.)

Сторінка 93

Назад Далі

1 2 3...91 92 93 94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.