Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса
|
|
Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 92 — На Волошку, — мовив Сироватка й налив з кварти. — Нудно менi тут. I тяжко, отамане!
Вiн заклiпав вицвiлими повiками й одвiв очi — аж сам подивував на свою скаргу, i йому стало соромно. Вона була перша в його життi й, далебi, остання.
Сiрковi стислося серце. Всiма його глибинами осягнув, як самотньо Сироватцi i як йому порожньо в свiтi. Колись вiн цього не розумiв. Був молодий i дикий, як степовий вiтер. I нiчого йому не було потрiбно, тiльки степ, та кiнь, та зорi над головою. Лише пiсля смертi синiв збагнув, що людина — то не тiльки степ, i кiнь, i зорi. Людина — вона тодi, коли думає про iнших людей, коли молиться за них i коли їй болять їхнi рани.
Над самими головами вдарив грiм, козаки хрестилися, Сiрко i Сироватка сидiли непорушне.
— Прощавай, отамане, — по довгiй хвилi мовив Сироватка. Мовив так, нiби прощався навiки. — Не май у серцi лиха на мене, якщо коли щось не так сказав чи зробив.
— Прощавай, дозорче, — одказав кошовий. У його голосi також пролунав натяк, що, може, вони вже не побачаться довiку. Сiрко не був помисливий i ще не знав остаточно, повернеться на Сiч чи нi. Нiкому не виповiв своїх замiрiв, i серце не вигойдало їх до кiнця. Ще раз, мабуть, востаннє, навiдає свою Мерефу, сповнить батькiвський i людський закон — одпише все, що лишилося, внукам i шукатиме мiсця на досмертний спочинок. Десь у зимiвнику, а найпевнiше — в Грушiвцi. Й залишиться тодi йому дати одвiт козакам i скласти з себе кошев'є. Скличуть велику раду, таку, як бувало колись. Нехай отаманує хтось молодший, в кого серце гарячiше, мисль гострiша i рука несхибнiша. Може, виотаманує те, чого не виотаманував вiн i всi його попередники. Кошовий i дозорець обнялися й поцiлувалися тричi. По тому взялися за шапки.
* * *
Попiд старими вербами, понад Чортомликом, через скрипучий мiсток iшов Ждан до свого куреня.
Гроза сплинула так само раптово, як i прийшла. Клекотiв на порогах Чортомлик, басовито гудiв Павлюк, а в Скарбної клекiт одмiниий од того й од того — дзвiнкий, срiбний, неначе там iнша вода, а може, й справдi iнша: в Скарбнiй свiтлi струменi i чисте дно. Спiненi грозою, рiчки котили свої води на схiд.
На деревах, на стрiхах проти тоненького серпика мiсяця поблискували водянi краплi, стежка була ковзка, й Ждан ступав обережно. Проминув куренi Полтавський i Мiнський, зупинився бiля старої пушкарнi, бо попереду замаячив гурт козакiв. Прихилився плечем до лiси, приплющив очi. Мiсяць стримiв рiжками догори, висвiтлив сiчову вулицю, комору на розi, калюжу попереду. Тут, де стояв Ждан, морок обснувався густо. Фуркнув припiзнiлий птах — мабуть, десь перечiкував грозу, сховався за пушкарнею.
Ждан уже хотiв рушати далi, коли нараз за його плечима щось зашелестiло, й молодий голос забубонiв приглушено й швидко:
- Їде вiн на Орiль i Самару. Через Вербову, Висунь, там теж стоять залоги.
— По скiльки козакiв на тих залогах? — запитав iнший, мовби перешерхлий голос.
Ждана од того запитання мовби обсипало приском. Вiн тихенько повернувся, притиснувшись плечем до присiшка, вперся лобом у лiсу, намагаючись заглянути до пушкарнi. Тi, що розмовляли, стояли майже поруч пiд важким сволоком пушкарнi. Ждан не бачив облич, тiльки по голосах здогадувався, де вони стояли, — пiд сволоком, що трiснув минулого лiта й був пiдпертий двома обаполами. Й сама пушкарня зветшала, перехнябилася на лiвий бiк, якби не мiцний розсiшок, що пiдтримував її збоку, упала б. Пушкарню збудували нову, а ця стояла порожня, восени її розберуть на дрова. Ждан знав її, як свою пазуху, бо ж допомагали всiм куренем забирати з неї гармати та приправляли в нову.
— На Самарi триста, на Орiлi — двiстi сiмдесят… Ждановi здалося, що його серце ось–ось розiрветься. Йому сперло подих, жар палив обличчя, губи стали сухi й не стулялися. Вiн упiзнав, чий то голос. Митрофана Гука, брата. Той голос входив у нього, неначе зрадливий нiж. Митрофан чинив зраду з якимось вивiдником iз посольського гетьманського почту.
— Похваляється кошовий скликати в Масловiм Станi велику раду. I, либонь, не тiльки похваляється. Ходить така мисль у його головi. Якось вiн казав Яковлеву…
Далi голос знову забубонiв, як горох, що його сиплють пригоршнями на решето.
Ждановi затенькало в скронi, запекло в серцi. Що йому робити? Що чинити? Покликати кошового i вiддати на катiвницькi муки рiдного брата?! А iнакше… iнакше все це — на погибель Сiрковi й усьому Запорожжю."Боже мiй, боже милостивий", — шепотiв козак i стискував руками горло. Сльози душили його, розпач розривав груди. Що ж робити йому? Кинутися на них iз шаблею?..
Ждан зяпав ротом, як старий ворон на сухому дубi. I враз його погляд упав на пiдпору, яка тримала пушкарню. Страх пройшов йому по тiлу, аж затрiщали ребра, ядучою хвилею перекотився через серце."Боже милостивий, прости й покарай…" — майнуло в думцi, i вiн мимоволi заплющив очi. Хвилю перечекав, збираючись на силi.
— Прости мене, господи, — мовив уголос, i налiг плечем на пiдпору, й повалився разом з нею пiд дерев'яну стiну фортецi. Почувся скрип, i трiск, i нелюдський крик, Ждановi задзвенiло у вухах, i вiн на мить утратив свiдомiсть.
* * *
Скелi росли iз скель, налягали грудьми на рiку, намагалися перепинити їй шлях. Вони оступили її з обох бокiв, стали на путi високими порогами та пiдступними заборами, впали на дно крутими лавами. Рiка клекотiла, рвала камiнь, нестримно мчала свої води до моря.
У цьому мiсцi скелi були найвищi й стискали рiку найдужче. Порiг називався Ненаситецьким.
Скрiзь, куди сягало око, з води стримiли скелi, довкола них бушувала пiна, й стояла у повiтрi водяна курява. Найдужче випиналися з води двi скелi, i бiла грива то здiймалася до самих вершин, то, мовби знехотя, спадала донизу. На лавi вода переливалася тонким, прозорим потоком, оддалеку здавалося, що то лежить мiж скель величезне гнуте скло i в його прозорiй глибинi грає райдуга. А далi вода знову бушувала на скелях, мчала через перекати, гула, вила, гуркотiла, стрiляла гарматними випалами, шаленiла, як чорт на весiллi. Аж не вiрилося, що це та сама рiка, яка легко та тихо лине помiж берегiв за кiльканадцять верст угору.
Над Днiпром пливли синi, пiдпаленi знизу сонцем хмари, i висвiтлена ним проти хмари чайка здавалася срiбною.
Сiрко сидiв на найвищiй скелi. Монастирськiй, котра впиралася в порiг, високо зводилася над Днiпром, дивився на воду.
А вода по каменю, а вода по бiлому..
Тихо йду, тихо йду.
Вона набiгала валами, спадала потоками, розбиваючись на тисячi струмин, а внизу клекотiла жовто–бiла пiна, й ревисько стояло, неначе десь у глибинах крутилися сотнi жорнових каменiв.
Сiрко подумав, що й людське життя — як оцi пороги: переплив один, не встиг зiтхнути, а вир уже несе тебе до iншого — й пильнуй, козаче, а то розтрощить об скелi. Тiльки жодна людина не знає, скiльки в неї попереду порогiв, та, може, це й на краще.
Вiн любив це мiсце, хоча щоразу, сходячи на Монастирську скелю, вiдчував якусь тривогу й тяжкiсть на серцi, тут думки не мали припону й мчали шалено, тут вiчнiсть i мить сплелися воєдино i вiчнiсть втрачала владу над миттю. Тут марнотними стають думки про славу, багатство, почестi. Тут почуваєшся часткою вiчностi i мусиш рiвнятися до неї.
Таємничий i вiщий Днiпро на порогах. Надто вiн таємничий вночi. Сiрко не раз спостерiгав його такої пори. Гудуть пороги, шумить вода й, здається, зникає десь пiд землею. Вирує бiла пiна, б'є в камiнь хвиля. Виглянув з‑за хмари мiсяць, висвiтив воду, й вона зблиснула зловiсно та погрозливо. Неначе потопельник, бiлiє камiнь, невидима сила закручує бiля нього шалений вир. А там, у глибинi, вiн ще лютiший. Iнодi на плесi щось скинеться, й той виплеск заглушить ревiння води i скрегiт каменю. Декотрi кажуть: то купається нечистий на погибель християнському люду, iншi ж — то спливають нагору соми, виловлюють приглушену рибу.
З Монастирської скелi порiг було видно до найменшого камiнчика. Всi дванадцять лав, усi рогатi забори й страшне"Пекло". Спекотного лiта, коли води в рiчцi забракає, пороги хижо вискалюють зуби, камiння оголяється, коричнево–свiтле вгорi i темне внизу, воно тодi схоже на пеньки в старечому ротi. Й тiльки камiнь Кресало стоїть бiлий–бiлiсiнький i здається сивим, але сивий вiн не од мудростi, а од пташиного послiду — то його облюбували для своїх посиденьок i так засидiли чайки. Нинi ж хвилi набiгали на скелi, розбивалися на тисячi свiтлих i легких струменiв, котрi змiїли мiж гострих каменiв, злiтали вгору вiялами срiбних бризок, бiла, зi сталевим полиском пiна вирувала коло берегiв, осiдала шапками на чорних гранiтах та пiщаних одмiтях, сягала сивої паморозi на вершечку Кресала. Людський голос, людський крик губився в ревиську, мов комариний писк у гуркотi громовицi. Ревисько води й камiнна пустеля — вони тиснули на душу боляче, щемно. До цiєї щемностi додає туги степ. Котить бiлi, як морська пiна, ковили, гойдає чисту, високу тирсу та жовтий буркун, але скрiзь, куди сягає око, не видно нi людської постатi, нi звiра, нi птаха, їх одлякує скажене ревисько, вiчний, невмовкаючий стогiн. Здається, то скаржиться на долю чи на неволю хтось невидимий, мiцно скований ланцюгами. Принаймнi так вчувається Сiрковi. Цей стогiн i ця нестримна сила заходять мiж собою в таку ворожiсть, що, здається, ось–ось має щось статися. Зашкиргоче залiзо, розпадуться скелi, й почується вiльне та легке зiтхання. Ось–ось щось скоїться в свiтi. Зашкиргоче залiзо, й випорснуть з нього вольнiї руки, i ляжуть на вольнi чепiги.
Але стогiн лунав i вчора, й позавчора, й так само клекотiла з–помiж камiння вода. Й треба було спогадувати все, пiднiматися духом понад цi скелi, щоб зiбрати в серцi надiю та вiру.
Свiт же нинi такий, що будь ти й ангелом, тобi обчикрижать крила. Нiчого доброго не можна зробити в краї, нiякi молитви не можуть заступити людину, не може вона орати оцей степ по обох берегах рiки, а якщо оре, то для когось. Тiльки сила володiє цим свiтом, але й вона хилиться перед iншою силою, перед хитрiстю та обманом. Лише оцi пороги не хиляться нi перед ким, гудуть вiльно й поiрозливо, мовби знають щось таємниче, що одкриється потiм людям у вiках. Чи одкриється?
Вiн дивився на воду i не знав, чого сидить тут. I не знав уже гаразд, для чого живе на свiтi. Може, лишень для того, щоб iншi знали, що вiн жив, i боровся, i не змирився з тим, з чим його хотiли змирити, щоб отако, по ланцюжку, передати те, чого iнакше передати не можна. Бо життя народу — це i є отой невидимий, але мiцний ланцюг, який тримає все. Це рiка, бiг якої не спинити.
Тремтить на вiгрi червона таволга, вiтер гне її в свiй бiк, скеля перехиляє в свiй, а вона випручується, рветься вгору. Таволга вчепилася корiнням у дике камiння, й нiяка сила не може її вирвати звiдси.
Багряне суцвiття майорiло перед Сiрковими очима. А там, унизу, клекопла бiла пiна, шалено дерлися на камiння водянi потоки — ставала дибки рiка.
I враз Сiрковi здалося, мовби потоки вихрять в iнший бiк, мовби рiка потекла вгору. Серце йому затрiпотiло, розумом, пам'яттю схоплював: то не так, того не може статися, а Днiпро стогнав i плинув угору. Скiльки те тривало — годину, мить, Сiрко пригадати не мiг. Йому важко зводилися груди, рябiло в очах, аж поки погляд не вхопився за щось бiле, блискуче, що котилося по хвилях униз. Кошовий схопився на ноги, й тiльки тодi видиво щезло, вiн побачив, що те бiле, блискуче — людська голова. Кричати було марно, та й чим мiг допомогти? Придивившись пильнiше, побачив: той, кого крутив мiж каменiв водоспад, не сподiвався нi на чию помiч i, мабуть, не потребував її. Водоспад не кидав ним — вiн плив у ньому. Дужий вимах руки — й голена, з довгим чорним оселедцем голова ввiрчувалася у сир, що обходив камiнь лiворуч, новий помах, i козак пролiтав помiж двох каменiв, неначе пущена мiж двох рогачок стрiла. Козак гнався за дубом. Чорний, довгий, вiн мелькав серед пiни за кiлька сажнiв попереду, якимось дивом не перекидався. Ось вiн домчав до останньої лави, на мить затримався на нiй, вiдтак злетiв угору й провалився в безодню. Сiрко пошукав очима бiля камiнного гребеня плавця — не знайшов, — у скрусi, досадi зламав червону таволгу, ще раз, вже без надiї, кинув погляд униз i враз побачив, що козак тримаєгься руками за човен. Поки вода несла човен до"Пекла", плавець устиг залiзти в нього й взяти в руки весло. Тепер Сiрко був упевнений, що через"Пекло"козак пролетить. Й страх, котрий допiру тримав у холоднiй руцi серце, вiдпустив, кошовий вiдчув себе легко, молодо, приклав до рота долонi й закричав дужо, весело:
— Го–го–го–го, козаче!
Чи справдi козак почув його голос, чи просто так сталося, але пiдвiв голову й побачив на височеннiй скелi над кручею сивого отамана з булавою в правицi, — помахав йому рукою. Отаман стояв, розкинувши руки, козаковi здавалося, вiн зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе попереду клекотiло"Пекло". Отаман бачив, як довгий, прудкий човен чорною рибиною скинувся на останнiй заборi й зринув у хмарi пiни та бризок. Вiн довго зорив у той бiк, хоч знав, що вже не побачить козака, що того заступили скелi. Його очi весь час мiнилися, здавалося, в них теж вирують дужi потоки, рвуться до невiдомого берега.
Важко було примиритися, що цей клекiт, цей стогiн — вiчний, що вiн нiколи не затихає, але в цьому клекотi народжувалася сила, яка кликала до звитяги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн — частина її, i частина вiчна, невмируща. I як нiколи не зникне оця рiка, так нiколи не зникне й вiн — у внуках, правнуках. Якi, може, й не пам'ятатимуть його, але пам'ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї дiти, на берегах якої рiки народилися.
Враз потоки завирували дужче, зблиснули посерединi червонi вогнi, отаман стиснув пальцi, вимахнув правицею, а коли поклав її на пояс, булави в нiй не було. Плескаючи увсiбiч золотими бризками, вона летiла вниз, у ненаситецьке"Пекло". Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрiмко й прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далi — як горiх i врештi — як намистина. Востаннє, вже при самiй водi, зблиснула самоцвiтами й згинула в хвилях.
От i все. Не справдила ця булава нiчиїх надiй, не сповнилися думи усiх тих, хто тримав її в руках. Й не треба, щоб обкипала далi кров'ю. Нехай лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дiстане її з глибокого дна i пристане до срiбного берега. На тому березi воля i щастя. А його путь кiнчається. Доживе вiку на пасiцi бiля Сiчi. Ось тiльки вклониться рiднiй Мерефi i скличе велику раду. До самої смертi розказуватиме молодим козакам про срiбний берег.
Якусь мить дивився в розбурхану воду, вiдтак перевiв погляд угору, до першої лави. Зорив пильно, аж сльози набiгли в кутики очей. Здавалося, вiн видивляється когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще вiдважнiшого, який не побоїться пiрнути в безодню кручiю. Вiн знав, вiн вiрив — такий плавець колись знайдеться. Й дiстане її з безпросвiтної глибини, й пiднесе високо — над скелями, над степом, i вона осяє обидва днiпровi береги, й заструменить з неї золота яса слави, волi i щастя.
* * *
Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов з очерету до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй — плетегого з червоної лози коша. У кошi тiпало хвостами пiвтора десятка карасiв, два лини та чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала (солi не було) - висипав її в малесеньку, зарослу ситнягом саджалочку на краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв ножика й поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в днях, не загубити свят. Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те, подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрiєм, високi очерети по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем хмари горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У травi блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi — вночi пройшов дощ, — вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денної пори не буває прохолоди навiть пiсля дощу. Пахло перепаленим на сонцi дроком, гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки васильки й безсмертники. Зараз тут тiльки васильки й безсмертники. Весною — i веронiка, i козельцi, i вiвсяна крупка, i голубi, жовтi та оранжевi пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани — то кров. Козацька кров, яка пролилася в землю i знову встала з неї. Вони тут пломенiють густо, багато її пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi — козацькi. Хiба можна їсти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може б, i не подумав про це.
Сторінка 92 Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
