Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 88

— Пiднiмися вище, — наказав той самий голос. Лаврiн ступив на три сходинки й зупинився. Його заслiпило свiтло, хоч то не було свiтло сонця, ясного дня, а тiльки високого фортечного мiжстiння, вiн запам'ятав його, коли йшов сюди. Пам'ятав i сходинки — вiсiм, на четвертiй од низу зараз стояв, а на другiй од верху — турок чи, може, й не турок, а той чоловiк, що кликав його. А ще Лаврiн бачив жовтi, iз загнутими вгору носками чоботи й поли синього в золотому шитвi внизу, каптана. Зверху стояв ще хтось.

Той i заговорив перший. Промовляв швидко, ляскотiв словами, здавалося, рвав їх, як ремiнне мотуззя, з огидою кидав униз. Перехрест, хоч дещо вже розумiв по–турецьки, втямив тiльки кiлька слiв:"гяур оглу" — гяурове порiддя, та"аллахю екбер" — великий аллах, повторене кiлька разiв.

Тодi обiзвався той, що стояв нижче, — товмач.

— Ти, невiрний, народився пiд золотою зорею, — сказав вiн. — Милостi сиплються на тебе золотим пiском, один шайтан вiдає за що. Великий вiзир дарує тобi життя. Тобi й твоїй дiвцi. I то не вся благодiйнiсть великого вiзира. Ти будеш спати з нею. Не в бур'янi, де вас налапали, — товмач проскрипiв смiхом, — а на сiннику чи й перинi. Вона стане твоєю дружиною. Гарну матимеш жiнку. Я щойно розмовляв з нею. Вуста — як корали, перса — як гранати. Будеш раювати на тих персах. Ви станете добрими правовiрними й молитиметесь аллаху та дякуватимете великому вiзиру за його доброту та щедрiсть.

Товмач говорив нiби й зрозумiло, однак Лаврiн не мiг до кiнця збагнути його слiв. Кому це щастя й хто молитиметься аллаху? Хто стане мужем i жоною? Й чого хочуть од нього цi люди? Вони прийшли насмiхатися? Бо цей–ось скрипить смiхом, а той щось гиркає згори. Вiн добре чув"порiддя гяурiв", а товмач плете якiсь кошi.

Лаврiн пiдвiв голову. Йому ворухнулася в серцi злiсть, може, ще й вiд того, що доводиться стояти внизу й отак принизливо задирати голову.

— Ти даремно смiєшся, товмачу, — кинув суворо. — Й даремно кажеш менi не те, що сказав паша. Товмач засмiявся знову.

— Ага Орхан каже, що коли б його воля, вiн би наказав одрубати тобi голову й викинути її собакам. Одначе вiн принiс велiння великого вiзира. За яким ти одружишся з тiєю дiвчиною. Й будете вдвох молитися аллаховi.

Лаврiн уловив приязнь у голосi товмача. А вже вiдтак повiрив його словам. Щемка хвиля залила йому душу. Вона аж струснула його гарячим дрожем, в горлi зрадливо залоскотало, бiля очей затеплiли сльози. Чи то басурманська неволя так розгартувала душу, чи й ранiше була м'яка, вiн не вiдав того. Щось у нiй сколихнулося, потекло гарячою приязню до людей, якi показали до нього таке милосердя. Не знанi йому, на помостах високих, до яких не мiг дотягнутись навiть думкою, вони пам'ятали про нього, дарували йому волю й любов. Либонь, не все те, що казали про басурманiв, правда. Високi люди їхнього краю мають великi серця та чистi душi…

Та враз щось холодне, тверде пройшло крiзь тi думки, I радiсть упала, як падає пiдтята на льоту птаха."Бiсмiлла"[33]. Тiльки тепер Лаврiн осягнув все. Йому здавалося, в головi щось перевертається, там кремсає гострий i холодний нiж. Такого не видiлося i в найжахнiших снах. Думав про все, а про те, що вiд нього зажадають запродати свiй край, вiру, — жодного разу. Може, через те, що був простим козаком, а чував — такого поганини домагаються вiд людей вельможних. Його ж нiхто нiде не знав, вiн нiчого не мав, опрiч рук та нiг, опрiч молодої сили, на яку ласились турки i яку мусив їм оддавати й оддавав. Тим, меншим туркам, було досить вичавленої з нього сили. А цi хотiли взяти в нього таке, на одну думку про що в нього хололо в душi.

— Але ж, товмачу, ми християни, — мовив приголомшено, i його голос глухо одбився в пiдземеллi.

— Дурний ти, чоловiче, як таврський вiслюк. Думаєш, твоєму боговi веселiше бачити твою смерть, нiж турецькому твоє щастя? Я теж не турок, а от прийняв шарiат. I бачиш, мiй бог не покарав мене. Живу в щастi й радостi, яких зроду не знав на своїй землi. Повiр менi, тут яснiше небо й щедрiший бог.

— Я козак, запорожець…

— Та хто б ти там не був, — уже сердився товмач. — Вiдаєш, куди веде тебе твiй язик? То будуть страшнi тортури. Викинь з голови дурницi. Бачиш, он свiтить сонце. Поспiшай…

Справдi, ага вже збагнув, що Лаврiн вiдмовляється, й наказував товмачевi вийти з кам'яницi. Вiн, либонь, зрадiв тому, бо реготав i те й знай повторював:

— Вай кьопек! Вай кьопек![34]

I враз Лаврiновi щось розпросталося в грудях, вiн вiдчув себе вiльно й певно. Вiн знав, що тому не бувати, шо нiякою найстрашнiшою мукою не запродасть широкий степ, зеленi луки, Днiпро, товариство, сивого отамана, котрий навчав його правди, любовi та ненавистi. Не раз бачив, як незворушний i звитяжний отаман крадькома витирав сльози од щирої кобзаревої пiснi про витоптане копитами ворожих коней поле й порубанi дiти. Лазрiн i сам зазнав того потопту. За цi пiвроку по його душi прочовгало стiльки пiдошов, стiльки на неї впало злих слiв, зневажливих поглядiв, презирства, як тiльки вона й витримала. Тут усе кричало: я турок, я правовiрний, людина, а ти й твої одноплемiннi за морем — собаки, невiрнi, товчи їх, вбивай, рiж. Той крик обступив його з усiх бокiв, сповнив iншої, нової любовi до рiдного краю й ненавистi до ворогiв. Тiльки тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахiв, зрозумiв до кiнця, що таке рiдна земля й рiдний народ. Чому гинуть за них у лютих битвах козаки, чому край рiдного поля стiльки лiт стоїть його добрий i сумирний дядько Мокiй Сироватка. Йому аж запекло в грудях, i сповнилося гордощами серце за простого козака — Мокiя Сироватку. Тiєї митi вiн побачив його зовсiм по–iншому, не нужденним чоловiком, не сiромахою, а гордим мужем, звитяжцем, який тримає на своїх плечах усе Козацьке Поле, i Великий Луг, i Сiч, i всю Україну. Таким i справдi був його дядько. Тепер знав доконечно: всi чорнi сили свiту не змусять його вiдцуратися батькiвщини.

— Вiн сам собака, — сказав Лаврiн. — Й пустi твої слова, товмачу. Псарськi вони, а не людськi…

— Мовчи, нещасний, — зашипiв товмач. — Схаменися. Ти занепащаєш не тiльки себе. Та красива дiвчина стала на згодi одразу. Й просила мене сказати, що любов — боже провiстя, за неї бог прощає все.

Те було страшнiше за смерть. Лаврiн вiдчув, як гойднувся пiд ногами схiдець i попливла кудись довга кам'яниця. В грудях щось обiрвалося, там стояли глухе ридання й невимовний бiль. На мить йому стало шкода й себе, до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тiльки своє, а й Килiянине життя. Вiн знав, що не похитнеться у своїй правдi, однак те не полегшувало мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Килiянi, й скрiзь натикалася на камiнний мур. Гарячий вогник, що було спалахнув у грудях у першу мить, коли почув товмачевi слова погас, вiн погасив його сам i не шкодував за тим. Карався тiльки Килiяниним горем, її життям i любов'ю. А свiт стояв як двоє вiкон: чорне й бiле, — мусив вибрати чорне? За цi два днi в темнiй кам'яницi вiн передумав усе, привiв у злагоду з душею, з богом всi помисли, всi жадання, всi надiї. Надiї поховав доконечно, сподiвання — теж, вiн думав тiльки про те, як померти з гiднiстю, по–козацьки. Боявся звiкувати життя в пiдземнiй кам'яницi, стати таким же бiлим i нiмим, як i кайданник, але примирився й з тим. Майнула думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати, аби зламати волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосi думок, мирське чiплялося за боже, воно переважало — допоки живе, допоки страждає.

Тупала нагорi нога в жовтiм сап'яновiм чоботi, ага гнiвно кликав товмача, й той, пригнувшись, проскрипiв йому востаннє:

— Ну, кажи?!

— Не можу я, — важко видихнув Лаврiн. Свiт помертвiв йому в очах. — Не можу!

— Нещасний — закричав товмач. — Ти занапастив себе i її. Я хотiв тобi добра, кяфiре!

Лаврiн не почув, як зачинилися дверi. Тiльки щезло з–перед очей свiтло, й вiн знову опинився в липкiй, задушливiй темрявi. Сидiв на приступцi сходiв, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила — все. Вiдтак повiльно приходив до тями. Спогадував розмову, й бiль шматував серце. А десь у глибинi свiдомостi жило iнше почуття: своєї правоти, а ще — злорадства. Вперше подумав про вiзира як про живу людину. Великий вiзир хотiв купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб погоїти свою власну. Мабуть, хоче хоч чимось примоцуляти болячку по згубнiй для власного вiйська налозi на Сiч, хоче в такий спосiб зловтiшитнся, возвеличитись над козаками. Звичайно, вiн, Лаврiн, для тих державцiв нiщо, комашка, але їм важать власнi невдачi, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити синцi. Лаврiн знав — з його душi цiлющої мiрри не вичавлять для себе й краплi. Вiн став навколiшки й гаряче молився. Спочатку йому заважали молитися очi Килiяни, вони проступали з темряви, кликали його, але поволi вiддаленiли, вiн уже бачив не Килiяну, а божу матiр — в образi, який назавжди запам'ятався з iкони в сiчовiй церквi. Божа мати дивилася, скорботно й спiвчутливо.

Для нього божа мати була ще й просто матiр'ю — iншої матерi не пам'ятав.

* * *

Ясного погожого ранку стара, скрипуча галера з чорними вiтрилами повезла радника дивану агу Сулейман Кегая на острiв Родос у вiчне вигнання.

Того ж ранку сторожа вивела з кам'яницi Лаврiна Перехреста. Тут же, бiля в'язницi, йому одягли на шию дерев'яне кружало — колодку — й зв'язали руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерiв з алебардами на плечах. Його повели до фортечних ворiт, де низенький турок з пiдрiзаною бородою у чорнiй одежi тримав у поводi вiслюка, на якому сидiла Килiяна. Вона була одягнута у бiле вбрання, мовби закутана в саван, її обличчя прикривала намiтка, така прозора, що Лаврiи бачив кожну рисочку, кожен порух брiв i спалах очей дiвчини. Лаврiновi перехопило подих, серце закричало з радостi й болю, вiн аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи плечi та вилаявся брутально. По обидва боки вiслюка, на якому сидiла Килiяна, теж стояло по двоє аскерiв, вони щось гукали до цих, котрi вели Перехреста, й тi, штовхаючи його держаками алебард, притьма погнали пiд арку ворiт. Низенький турок у чорному потягнув слiдом вiслюка. За ворiтьми на них чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усiх бокiв, i аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до середини рамазан — мiсяць суворого посту, коли правовiрному цiлiсiнький день не можна нi їсти, нi пити, нi курити кальян, нi подивитися на жiнку, — голод i спрага катували туркiв, перепалювали кров на злiсть. Вони знали, що кьопек–невiрний не хоче прийняти їхньої високої вiри, готовi були роздерти його i дiвчину на шматки. Стояв сморiд, задуха робила людей ще лютiшими.

Найдужче шаленiли дервiшi — стрибали, завивали, реготали Лаврiновi в обличчя, один — бритоголовий, з облiпленими струп'ям губами — видобув з–пiд лахмiття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста, а коли аскер одiпхнув його, почав штрикати себе. По худих, голих ребрах заструменiла кров, натовп п'янiв од неї й лютився ще дужче. Знову через гяура лилася кров правовiрного!

Турки ще й того лютували, що стояла суша, якої не знали впродовж багатьох рокiв. Обмiлiла Мариця, втекла вода з озерець, висохли фонтани. Небо висiло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.

Лаврiн iшов крiзь цей каламутний вир спокiйно, його не лякала дика ярiсть, навпаки, в нiй знаходив опертя своїй правдi. Турки юртувалися, бо вiдчували своє безсилля, вони скажено ненавидiли його, весь український люд, i було б неприпустимим грiхом схилитися перед ними, просити в них милосердя. Одна думка рвала серце — занапастив Килiяну. Але нi — не занапастив, занапастити — то продати, пiдкоритися, розтоптати те, чим жив одмалечку. Правда, Килiяна виросла в затишному гнiздечку, вона не знала, що то таке Великий Луг, Днiпро, Козацький Степ. Але то не його провина. Зараз вiн думав про рiдний край невiдступне, й сльози котилися по душi. То були сльози любовi та вiрностi йому. Сливе тому майже не чув, що чинилося довкола. Й зовсiм не бачив плюгавого турка в коштовному камзолi й синьому тюрбанi, котрий намагався перечепити його горiховою палицею, й дервiша з ножем, й одноокого дiда, що плював–ся з безпечної вiдстанi. Вiн дивився поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце. О цiй порi воно було не жарке, а м'яке, тепле, як там, на далекiй Українi. Палахкотiло в його променях червоне юдине дерево, дрiбно мерехтiло листям. По червоному черепичному даховi нижчого будинку, що прилягав до жовтої глухої стiни будинку кiлькаповерхового, скрадався до зграйки голубiв з каменюкою в руцi замурзаний хлопчак. Сивi, бiлi, чорно–бiлi птахи не помiчали небезпеки, туркотiли на карнизi. З краю ходив бiлий турман з чорною шиєю, вiн розпустив крила, черкав ними по карнизу. I враз Лаврiновi пригадалися iншi птахи, тiльки бiльшi, вони снилися йому цiєї, останньої, ночi. Й, може, тому, що то був останнiй свiтлий сон, останнiй спомин про рiдний край, про волю, Лаврiн, на мить забувши про все на свiтi, стулив губи й свиснув. Вiн свиснув так голосно, що спiткнувся стражник поруч i злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо бiлою зграйкою, шугнули понад дахами. Й щось бiле затрiпотiло в Лаврiна на душi.

Хлопчак здивовано оглянувся, пiдбiг на край даху й пожбурив каменюкою в Лаврiна. Проте влучив не в нього, а в аскера, той закричав, i хлопець дременув, аж пiд ногами заторохтiла черепиця.

Вони перейшли довгий мiст, i їм навперейми вибiгло троє вершникiв у жовтих шкiряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад конi над самою Лаврiновою головою, й немолодий рябий чауш вихопив з шовкової торбинки скручений у сувiй папiр. Але вiн не читав його, а тiльки помахав над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврiновi товмач зашварготiв, продираючись скрипучим голосом через гул натовпу:

— Милiсть великого вiзира безмежна, як простори океану. Вiн дарує вам, невiрнi, життя, волю, шарiат, турецьке пiдданство, дiм i виноградник над Тунджею. Ставши правовiрними, ви житимете в ньому, допоки аллах не покличе вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю.

Не чекаючи вiдповiдi, всi троє повернули конi i поскакали праворуч понад рiкою.

В ту мить страшно, вiдчайдушне закричала Килiяна:

— Вони не хочуть нашої смертi, Лаврiночку! Вони просять нас, Лаврiночку, любий, станьмо турками. Хiба то не однаково, ким жити на землi!

Той голос пронизав Лаврiна наскрiзь, козак чув, як струменить з серця кров, i молив бога, аби воно розiрвалося чи зупинилося. Лаврiн не вiдчував страху смертi. Про неї думав не раз, до неї готувався увесь цей час, а на одну думку про те, що може вимiняти життя цiною зради, хололо серце. Воно обпiкалося болем тiльки тодi, коли думав про Килiяну. Але то теж був присуд долi, її велiння — iншого виходу на цiм свiтi не мав. Проклятий вiзир знав, як облити отрутою останнi їхнi кроки на землi. О, якби вiн мiг урятувати її. Цiною будь–яких мук, будь–яких страждань. Вiн готовий вiддати себе за них. Але саме її стражданнями, її розпачем вони хочуть зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним вiн не стане. Зборовши страх, що почував зараз перед Килiяною, обернувся й подивився їй у очi. Милi, коханi очi, котрих прагнув бiльше всього на землi. Але навiть їм не мiг вiддати того, що заповiли дiди й батьки, що вдихнула в його груди рiдна земля.

— Ми українцi, Килiяно… Християни.

Килiяна мимовiльним напруженням звiльнила зв'язанi рушником руки, здерла з обличчя прозорий серпанок.

— Я хочу жити! — закричала вона. — Не однiмай у мене i в себе сонце.

— Це чуже сонце, — глухо вiдповiв Лаврiн.

— Воно одне, — гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину. — I любов одна.

— Але батькiвщина теж лише одна, — важко пiдвiв голову Лаврiн.

Далi їхнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн вiдчув тонкий щем пiд правим ребром, — велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, — й бiль у головi — удари падали на нього з усiх бокiв. Били кулаками, камiнням, палицями, вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула, аскери мерщiй погнали його далi. Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од неї, то пiдбiгала до самої води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту, дервiш хотiв пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав у спiнену воду. Вiн ураз опинився на глибокому, i його ледве витягли.

Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але для Лаврiна те було ще гiрше: тепер до нього долинав кожен Килiянин поклик, кожен схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над її красою, молодiстю, над тим, що вона — сирота.

Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й сливе жорстоко, що те, либонь, на краще: нiкому буде побиватись i страждати. Вiн сам сирота, є в нього в свiтi дядько Мокiй Сироватка, котрий був мовби батьком, є кошовий отаман, але вони б не осудили його вчинку, їхнiми iменами, їхньою правдою йшов на муки.

Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв, котрi, мабуть, виплакувало її серце: про клятву на хуторi її батька, про ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про те, як їм було гарно пiд тим мiсяцем. У нього затерпла душа, й вiн несамохiть прискорив ходу. Хоч i йти було нелегко. Важка, замочена напередоднi у водi, погризена шашелем колодка гнула його шию вниз. Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi постоли з волової шкiри. Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн раз по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода покидати цей бiлий свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився йому пiд ноги, а типчаками й ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i вишневим цвiтом, i калиною з Килiяниної руки. У свiтi є двоє людей, якi його люблять, i хоч Килiяна проклинає той свiт i ту калину, так то з вiдчаю, вона любить його, i любить його iнший чоловiк, який зараз далеко–далеко, але який неначе й поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур на цiй дорозi. Щось нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але саме думка про кошового додала сили, адже знав: сам отаман вчинив би тiльки так. Вони там споминають його… I Сiрко, й дядько Мокiй. Й ще, може, довго виглядатимуть з полудня, аж поки… I обiрвав думку, як нитку на основi, бо знову почало наливатися жалем серце.

Сторінка 88

Назад Далі

1....86 87...89 90...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.