Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 87

Справдi, надвечiр до греблi пiд'їхали двi гарби з сiном. Татари випрягли воли й погнали їх до села, гарби ж залишилися. Ждан не мiг збагнути, що вони робитимуть з тим сiном. Подумав: пхатимуть уперед вози, самi ховатимуться за сiном. Одначе Кайдан розтлумачив те по–iншому.

— Вiтер дме з того боку, вони запалять сiно й добуватимуть нас у диму.

Либонь, так би воно й було, але козакiв порятувала нiч — на заходi з'юрмилися хмари, сутiнки оповили землю швидше, нiж татари приготувалися до налоги. Тiльки влiтку, тiльки в степовiй Українi нiч спадає так швидко. Сиза iмла спершу залила долинки й видолинки, а далi земля потонула в синiй повенi.

Потонула долина Щирицi разом з козаками i татарами, з живими, й мертвими, i тими, хто мав погинути або потрапити в полон Жорстоким жаривом дотлiвала на горi церква, смолоскипами спалахували присохлi вiд спеки сосни, й тодi здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова душа зiбгалася в маленьку, схожу на тугий клубочок дратви, грудочку, й обидва кiнчики обiрвалися.

Татари палили багаття, з суворої глибини ночi, обвiяної легким вiтерцем, пливли запахи пересмаженого м'яса i диму. В пiтьмi пофоркували конi, iнодi до того чи того багаття наближалася розмита пiтьмою постать i вiддалялася. Козаки багать не розкладали, виставивши в обидва боки по дозорцю, сидiли бiля млина. Нагрiта за день земля була тепла, як черiнь, i добра, як мати. Пиво принiс горiлки i сухої ковбаси, а також сала i таранi. Закушували мало. Тiльки Кайдан кутуляв ковбасу, аж виляски йшли помiж млинами.

— А чого пропадати добру, — сказав вiн простецьки й хитро водночас. — Нам звiдси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке запасся. Вони он конину жеруть.

Ждан чомусь розсердився на Кайдана, пiдвiвся й пiдiйшов до возiв, став бiля дозорця, що сидiв, позвiшувавши з полудрабка ноги. Тут смердiло згорiлим порохом i, здавалося, ще й зараз витала смерть. Двох убитих козакiв поховали за бiльшим млином, двоє поранених лежали в млинi. I зовсiм недалеко горiли багаття, бiля яких вовтузилися хисткi постатi. Ждановi здалося неймовiрним те, що бачив, що пережив удень. Надто двi татарськi налоги на млин i палахкотiння церкви, в якiй зачинилися жiнки та дiти. Про те пекло, про тi смертi (а може, люди повибiгали з церкви, того не знав нiхто) козаки не говорили. А нiч визвiздилася, неначе перед кiнцем свiту. Викуваний з ярої мiдi мiсяць викотився на саму середину неба; здавалося, його можна дiстати списом, можна гукнути й пострахати чоловiка, який тримає на вилах рiдного брата: схаменися, побiйся бога i самого себе, того, що береш у душу, ще ж досить усiм поля, й трави, й моря, ще ж сонце свiтить усiм рiвно, i кожен може вибрати на небi свою звiзду. А їх сяяло мiрiади мiрiад, на будь–який смак i навiть примху, великi, бiлi, маленькi, жовтенькi i такi, що ледве мрiли, й натрусом, неначе сiль, i купами, як Волосожар, i зажуренi, одинокi, як Кiнь–звiзда, а деякi навiть зривалися й падали в трави — цi для ледачих та жадiбних. I захотiлося Ждановi закричати: чого прийшли сюди, люди, я не винуватий, що народився в цiм краї, кожен має свiй край, свої землi та води й не повинен зазiхати на чужi. (А вони зазiхають i зазiхатимуть довiку й тим сплюндрують i зганьблять людський рiд). Але дужчою за все була думка про те, як звiдси вибратися. Й розумiв: вони на цьому островi — як табун горобцiв пiд решетом. Вогнi горiли по обидва боки рiчки, а крил поки що бог людям не дав. Попливти по рiчцi… й припливеш прямiсiнько нехристам до рук. Сховатися десь у кущах — татари обшукають усi кущi, та й недостойно це козачого наймення, встид перед товариством.

Упала жовта зоря на сходi, вартовий козак перехрестився.

— Може, то вже моя летигь, — сказав. Й по хвилi розважливо додав: — I де вони в бiсової матерi взялися, цi чамбули? Тихо ж було, й сторожа нiчого не доносила. I цей край вони завжди минали. Бекети нашi стоять по Орiлi… Вигубили десь бекет… Вони й вертатимуться цiєю тасьмою. I нас звiдси вже не випустять.

Ждановi стало холодно од слiв дозорця, й вiн вернувся до млинiв. Козаки лежали покотом.

- Є ковбаса, є люлька — що ще козаковi треба, — теревенив Кайдан, i Ждан незчувся, як в отакiй скрутi всмiхнувся од тих теревенiв. Але в наступну мить його усмiх взявся кригою. Думка не могла нiкуди вiдлетiти, кружляла по острову, наштовхувалася на татарськi багаття й безсило падала.

Двоє чи троє козакiв перемовлялися (без надiї) про те, чи не спробувати пробитися вночi, й самi ж згладжували свої лазiвки — нiч стояла ясна, татари їх виловлять, як перепелiв. Ждан ковтнув горiлки, вона обпекла горло, й вiн довго пив воду, а тодi й собi вклався посеред козацького кругу. Тут, у крузi, було мовби безпечнiше. Пiдсунувся ближче до Кайдана, йому все дужче подобався оцей великий, оцей щирий, хоч в чомусь i суворий, козак. Нi хитростi в ньому, анi лукавства, нi оскарги на свiт, а тiльки доброта, й безпечнiсть, i вiчна надiя на бога та людей. Цiєю надiєю пройнявся вiд нього й Ждан. I не тiльки надiєю. Думав про Кайдана, й теплiло на серцi, i щось там солодко млiло. Ждан подумав, що йому страшенно пощастило, адже таки знайшов побратима, товариша, до якого можна прихилитися i в якого знайти розраду, не виповiдаючи своїх болей i кривд. Лихо тiльки, що знайшов так пiзно.

Запорожцi бiльше не говорили про небезпеку, про завтрашнiй день, спогадували, що в кого було в життi цiкавого, спiвчували одному козаковi, якому з наклепу обрiзано поли… Ждан слухав… й незчувся, як несподiвано заснув. Пробудився вiд добрячого штурхана, схопився на ноги, його тримав хтось за руку й шепотiв у саме вухо:

— Спиш наче вбитий. Тихо. Виходитимемо. Роззувайся. Ждан тер кулаками очi й нiчого не бачив, а свiдомiсть вже пробудилася, обiйняла всю скруту, з якою лягав учора, й щось стрiпонулося в серцi, а вiн i далi розглядався й врештi зрозумiв, що це йому не сниться, що стоїть вiн не в млинi, що це туман так густо обволiк рiчку й острiв. В туманi ворушилися постатi козакiв — всi готувалися до переброду.

— Щоб нiчого не бряжчало, — шепотiв Кайдан. — I не брьохатись. Черiдкою йтимемо. Ти, Викусо, попереду, зброї не бери нiякої. Вийдеш на сухе, ляжеш у травi, послухаєш.

— Знаю, — так само пошепки вiдказав Викуса — козак зi шрамом на пiдборiддi. Ждан подумав, що це бог послав їм такий туман, але далеко вперед думку не попускав — боявся. Козаки брали в руки рушницi, мацали себе по одежi, щоб нiчого не бряжчало, й тихцем брели в кiнець греблi. Обережно заходили у воду, обережно витягували з тванi ноги, тримали для рiвноваги руки в сторони. А туман був, як молочний кисiль, стояв стiйма, надiйно ховав козакiв."Бог послав", — ще раз прошепотiв Ждан.

Вiн чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не вiдстати й не загубитися в туманi: Кайдан ще з двома козаками несли на киреї. пораненого (другий поранений уночi помер), вони дали йому горiлки, й той спав. Аж тепер Ждан помiтив, що в Кайдана висять на шиї чоботи, й пошкодував, що покинув свої бiля млина. Ждан обережно пересував у багнi цибатi ноги, а сам сторожко дослухався й почував, як понапиналися всi жили, а серце нiби задерев'янiло. Врештi помiлiшало, осоки ж стали густiшi й вищi, незабаром вибейкалися на сухе. Й швидше загойдалися ношi, й швидше застрибали Кайдановi плечi, й Ждан шпарко збивав босими ногами холоднi роси. Хуркнула десь збоку якась птаха, й враз зовсiм недалечке, з лiвого боку, пирхнув кiнь, а далi заiржав. Те ржання пронизало Ждана наскрiзь, вiн побiг i обiгнав ношi, одначе подолав страх i закрокував поруч з Кайданом. Кайдан повернув до нього голову, плямкнув губами — Ждан зрозумiв, що той пiдбадьорює його. Зненацька лiворуч у туманi пролунав схожий на киркання крик, йому вiдгукнувся iнший голос, брязнула зброя, и бахнув пострiл. Навiть Ждан зрозумiв — то сигнал, їхню втечу розкрито. Тепер уже бiг i Кайдан, бiгли й iншi козаки. Ждан не бачив i не знав, куди вони бiжать, тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотiв, мов розжоханий кiнь. Щось цвiркнуло чи свиснуло вгорi, свиснуло ще раз — Ждан зрозумiв, що то татари пускають стрiли. Враз позаду пролунав зойк, а далi брязкiт залiза — хтось iз сiчовикiв уже рубався з ворогами. I в цю мить попереду звелася зелена стiна, козаки, якi несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши з нiг Ждана, — обминали дерева. Шмагнула по обличчi лозина, далi Ждан налетiв на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув пiд густе шатрище, ноги йому аж заломлювалися — втiкачi бiгли вниз, в долинку, по хвилi бралися вгору. Оминули галявину й вискочили на стару дорогу, яка ледве вгадувалася в травi. Знову попереду хиталися широкi плечi Кайдана, знову стрибав у нього на спинi один чобiт, аж тепер Ждановi спало на думку, що треба б допомогти Кириловi, замiнити його, вiн ступив ширше, i саме в цю мить Кирило похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бiк i впав. Ждан кинувся до нього. Кирило й далi цупко тримав у руцi полу киреї, а очi його були широко розплющенi… й неживi. Козаки, котрi допомагали Кайдановi, опустили пораненого на землю й теж посхилялися над Кирилом. Той був мертвий. Лежав на боцi, вивернувши вбiк лiву руку, в спинi в нього стримiла стрiла. Ждан не змiг стримати зойку, а козаки зацитькали на нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звiльнив з Кирилової руки зiжмакану полу киреї, але перш нiж пiти, ще раз оглянувся. Вiн чомусь подумав, що Кирило увесь цей час бiг мертвий. I ще в Ждановiй головi майнуло, що йому самому тепер нiчого не страшно, i коли доведеться — прийме смерть, як оцей великий, добрий i валечний козак, котрого послала була йому в товаришi доля, та й одразу ж забрала.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

В Туреччинi та й на брамi кам'янiй

Там сидiли два братчики молоди.

Один сперся на поручи, задумався,

Дрiбненькими сльозоньками оплакався.

Другий його до сердечка притуляє:

"Ой стiй же ти, милий брате, не журися,

Якa красна Туреччина — подивися!"

"Добре ж тобi, милий брате, говорити,

Коли менi в Туреччинi тяжко жити.

В Туреччинi нема бога анi вiри,

В Туреччинi самi турки, всi безвiри".

Народна пiсня

Лаврiновi снилися чорно–бiлi птахи, вони стояли на краю гнiзда й махали крильми. Птахи вчилися лiтати. Тiльки чомусь були поприковуванi ланцюгами. Вiн мучився, йому стискало груди, й розумiв, що птахи не навчаться лiтати нiколи й що тут просто щось не так, й тодi ланцюги розпалися, а бусли замахали крильми легко та радiсно. Це були молодi птахи, вони готувалися у свiй перший полiт.

Вiн хотiв упiймати першу мить їхнього лету, певно ж, то була найщасливiша мить їхнього життя, вiн стiльки разiв прагнув побачити її й жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю гнiзда сьогоднi, й завтра, й позавтра, а потiм одного ранку вiн прокидався й чув пронизливий, не такий, як завше, клекiт. Виходив надвiр — бачив порожнє гнiздо, а молодi лелеки вже сидiли ген на лузi, старi кружеляли вгорi й радiсно та тривожно клекотiли. То були їхнi птахи — його й отамановi. Сiрко прилаштував на гребенi куреня колесо од гармати, Лаврiн допомагав йому. Лелеки добудовували гнiздо щороку, воно росло й росло i вже було Лаврiновi по пояс. Кожної весни вони з отаманом виглядали їх з вирiю. Коли, траплялося, першими прилiтали сусiдськi лелеки, а гнiздо на їхньому куренi стояло порожнє. Сiрко ходив посмутнiлий i все мовби до чогось прислухався.

Але таке бувало рiдко. Їхнi прилiтали першi. Вони легко одбивали налоги своїх дiтей, i тi летiли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнiзд.

Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бiк гнiздо впадало в око з височини й чужим лелекам, котрi рано полишили теплi заморськi краї. Небавом поверталися з вирiю справжнi хазяї й починали одбирати в займанцiв свою оселю. Лелечi битви Лаврiновi доводилося спостерiгати часто. Не раз вони бували жорстокi, якось, те йому запам'яталося надовго, побачив над собою лелеку, що саме летiв од гнiзда, — з грудей птаха цебенiла кров. Лелека хотiв сiсти на осокiр, але вже не змiг, завис мiж вiтами.

Лелечi бiйки Лаврiн бачив, а от першої митi польоту так i не вдалося вловити. Мабуть, то велика таїна, вона не любить одкриватися людям. Не вiдкрилася вона Лаврiновi й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що — не знав. Ще дихав запахом плавнiв, ще стояло в очах чорно–бiле видиво, але кам'яниця стисла його мiцно, й воно враз затьмарилося, а далi розвiялося зовсiм. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула назад у довгу кам'яну яму з шорсткими, аж колючими, стiнами й маленьким душником угорi. В той душник, либонь, не пролiз би й кiт, а вiн ще перехрещений двома металевими прутами. Вiдчуття волi й чогось важкого переплелися — Лаврiновi аж наморочилось у головi.

Вiн лежав на сухiй перетертiй пiдстилцi з морської трави у ближньому вiд дверей кутку. В протилежному кутку сидiв прикований ланцюгом за шию та ногу iнший в'язень. Був сивий, як старий лунь, худий i мовчазний, як смерть. Або, може, зовсiм не мав язика; Лаврiн кiлька разiв намагався заговорити до нього, той не обзивався. Тiнь, а не людина, здавалося, вiн зовсiм не ворушиться. За пiвтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом. А якось же вiн їв? Вчора ввечерi їм обом принесли осклизлої i смердючої юшки — чорби, потiм наглядач, грек, забрав порожнi миски. Мабуть, за довге сидiння притерлись до людського тiла кiльця ланцюга, а в людини стерлися звички, пам'ять, умiння говорити.

Лаврiна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не забрали на галери, на якусь iншу роботу, чому не вбили? Хто вiн? Якби знав, може, одгадав би й свою долю? Але той мовчав.

Лаврiн сидiв у задушливому пiдземеллi вiд учорашнього ранку. їх з Килiяною схопили в саду на зорi. Килiяна спала, поклавши голову на снiпок прив'ялої трави, вiн дрiмав бiля неї, прихилившись до теплого камiння. Того вечора Лаврiн думав, що їм треба помiняти сховок. Одначе, мабуть, те не допомогло б. Харiлiс все одно вистежив би їх. Шкода, що злегковажив погрозою ницого цигана. Харiлiс пiдбурив на базарi туркiв i привiв у сад аги. Обшарпаних дервiшiв, залитих салом торгiвцiв рибою й овочами, голих до пояса носильникiв у шкiряних капелюхах, брудних погоничiв мулiв у стоптаних до голої пiдошви чариках, вирячкуватих, з пергаментними обличчями курiїв гидотного зiлля зi схованими пiд одяг ножами. Вони прийшли помститися за поглум невiрного над правовiрним, ще раз потвердити шарiат[32], а заразом обпатрати сад аги, випотрошити комори. Вони хапали все, що траплялося пiд руку; все їстiвне пожирали, неїстiвне ховали пiд брудний одяг. Сам ага не вийшов з покоїв, вiн, мабуть, злякався натовпу дужче за Перехреста.

Лаврiн обороняв Килiяну, скiльки сили. Їх обох забили б на смерть, якби не прийшла варта. Вартiвничi загородили їх списами и перевели сюди, до фортецi Залiзний Камiнь. Його вкинули в пiдземелля, що вчинили з Килiяною — не знав. Думка про неї не давала спокою. Адже ж на те, щоб покарали тiльки його, не мiг сподiватися. В туркiв вина на жiнцi бiльша, нiж на чоловiковi. Й вiд того, що не може нiчим допомогти Килiянi, що мовби спричинився до лиха i їй, Лаврiна охоплював вiдчай. Про те, що чекає його — скарають лютою смертю чи прикують навiчно до стiни, як оцього чоловiка, — майже не думав. Один раз вiн уже поховав себе, i якщо в ньому щось ожило на якийсь час — то тiльки любов, а думка й далi лишалася в неволi, й не було їй просвiтку. Коли б тiльки чимось допомогти Килiянi, якось порятувати її. Шкода, що тодi, коли їх вели, йому нiчого не спало на думку: треба було намовити Килiяну, щоб сказала, буцiм вiн силою, примусом затягнув її в сад або обпоїв якимсь зiллям… Мабуть, у те не повiрили б. А може, й повiрили, прийняли виправдання такої гарної дiвчини, щоб оддати її якомусь пастуховi. Вiн аж стенувся од тої думки. Лiпше нехай погинуть обоє.

Лаврiн зручнiше вмостився пiд стiною, пiдтягнув колiна, вперся в них лiктями, схилив на руки голову. Знову задрiмав. Не спав, бо пам'ятав, де вiн є, але й бачив якесь видиво, а може, то було не видиво, а спомин. Йому привидiлася стара хата на белебнi, над хатою гiлляста груша i в'яз. Бiльше дерев бiля хати не було. Сiнешнi дверi не вiдчинялися, й мати пiдстругала сiнешню долiвку лопатою. В лiвому кутку сiней, за дверима, на куцiй жердочцi сидiло три курки. Одна жовта i двi зозулястi. А з горища дивився вниз рудий лобатий кiт. Вiн чомусь завжди сидiв там, пiд вiнком цибулi, й дивився вниз. Оце вся їхня худоба. Бо ж пан забрав увесь дiдiвський статок, а їх запровадив у чужу хату.

А в хатi — ткацький верстат, скриня, яка правила їм за стiл, а вночi ще й матерi за лiжко, жердка, а на нiй кiлька лахманин, судник. На суднику — полумисок i кiлька черепкiв. З них вони їли. Верстат займав майже всю хату. Мати була чудова ткаля, ткала дорогi плахти i килими для панського двору, пояси i рушники, але не змогла виткати собi долю. Про лиху долю вона часто спiвала. Батька Лаврiн не знав зовсiм, мати про нього нiчого не розповiдала. На вулицi його називали байстрюком. Вiн утiкав до хати. Там од ранку до ночi стукотiла ляда i бiгав по туго натягнених нитках маленький дерев'яний човник. На лавi теж лежали нитки. Мати не дозволяла навiть доторкнутися до них. То були тонкi, дорогi нитки. Вiд них, од тонкого ткання, мати й ослiпла.

Лихi спомини. Убоге життя. I все ж навiть вони обливали йому теплом серце. Зелена груша, три курки, кiт — усе те було його, i маленький ставочок на вигонi перед хатою, а на ньому гуси. Вони — не їхнi, але й його. Бо вони — дитинство.

Килiяна каже, що не треба таку мiзерiю й згадувати. Що тут i хати кращi, i плоди солодшi, й птахи красивiшi. Фазани й павичi! А для нього найкрасивiшi тi — гуси на ставку й лелеки на куренi. Килiяна каже, що за тим нiчого шкодувати. Як таки нiчого?!

Вiн давно пробудився од дрiмоти, сидiв i розмiрковував. Хiба можна одтрутити вiд серця все своє тiльки через те, що тут кращi будiвлi, зеленiшi дерева i барвистiшi птахи. Але ж десь є ще барвистiшi й плоди солодшi — звiдкiлясь їх возять на базар, вiн бачив сам, навiть куштував. Для них найкращi цi, для нього — жовтi пахучi грушки, якi рясно капотiли на зелений морiг перед хатою, їм до серця тонкi, тягучi пiснi, а йому — iншi: широкi, голоснi, в якi влився степ, повноводi рiки; й швидкi, веселi, як заметiлi або вихор навеснi. Вiн забув сказати про пiснi Килiянi. Скаже обов'язково… Якщо йому ще випаде хоч побачити її. Вiн знав: йому лишилося одне — думати про Килiяну i про своє минуле життя. Щоправда, не мiг i про нього назбирати багато думок. Що вiн звершив у ньому? Власне, нiчого. Обороняв Ладижин. Тобто обороняв вiтчизну. Отже, хоч щось, та звершив i перед вiтчизною, перед товариством боргiв не має. Може помирати з чистим серцем. Якби вороги схопили тiльки його. Сам вiн мовби звiльнився вiд усього суєтного, i в душi в нього — тиша. Там бiлiють снiги.

Нi, не тиша. Що вони зробили з Килiяною?

Нараз Лаврiн почув, як у кутку дзвякнуло залiзо. Вiн поглянув туди й побачив, як кайданник пiдвiвся. Лаврiн не бачив його очей, їх забирав морок, а тiльки постать — брудно–сiру, тонку, наструнену, насторожену. А по хвилi згори долинув iнший згук, приглушений тупiт, скрегiт залiза. Вiдмикали дверi. Що то не доглядач з їжею, Лаврiн здогадався з постатi кайданника. Либонь, той сидiв тут давно й вивчив ходу та побрязк доглядача. Й справдi, проскрипiли холодними завiсами дверi, на пiдлогу поруч Лаврiна впала свiтла пляма, — здавалося, хтось кинув згори бiлу шматину, — й долинув густий, трохи iржавий голос, що чомусь нагадував скрип дверей:

— Невiрний, пiдiйди сюди.

Те могло стосуватися тiльки Лаврiна, адже другий в'язень був прикований. Лаврiн пiдвiвся й приступив до сходiв.

Сторінка 87

Назад Далі

1....85 86...88 89...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.