Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 86

Кирило вийшов з повiтки, вибив у траву жар з люльки, розтоптав його каблуком. А коли вернувся та лiг на сiно, заклав пiд голову руки й розповiв невеселу повiсть.

— Валасаюся я по свiту давно. А сумнi мої пригоди почалися за кiлька лiт до знайомства з Вустею. Я справдi з недальнiх мiсць, тiльки з тогобiччя, зi слободи Веселої понад Ворсклом, ми туди й прямуємо. Прiзвище наше Шохи, це вже на Сiчi в Кайдана перехрестили. Бо розiрвав кайдани, од туркiв привезенi. Сказати правду, нiкудишнi трапилися кайданики… Були в мене батько та мати, мали ми кiльканадцять десятин поля та лукiв i трохи худiбки. Та якось батько поїхав до лiсу i набрiв на мiсце, що означилось — просiло. Й викопав з тої ями три сувої полотна та двi штуки сукнини, кiлька четверикiв гороху, кiлька пшеницi та жита, кiлькоро кожухiв. Ще й намисто з московчиками, яке коштувало десять кiп литовських. Я найдужче те намисто запам'ятав. Бо воно на матерi було, коли Шкута з осавулами прийшов. Ще мати не хотiла його одягати, а батько напосiвся, знав–бо: з дiвоцтва ще таке намисто на мислi в неї було. Коралi й монети золотi — московчиками званi… Батько думав, що те добро — прибишiв, складка злодiйська, або ж нiчийне: тодi багато людей у лiсi прикопували свої статки од татар, а по татарськiм вигубленнi вони в землi лишалися. Так вiн подумав ще й через те, що жито i пшениця встигли пiдiпрiти, а горох потемнiв — довго в землi лежали. А виявилося все те добро одного нашого сiльчанина, Шкути, того ранку вiн навiдався в лiс i по слiду од колiс прийшов до нашого двору. Тасьма свiжа була, по росi. А по тому й понятих привiв… Недовго батька судили, вже того ранку вiддали пiд києве карання. До вечора вiн помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в стодолу однiс. Згорiло все — хата, й клуня, i хлiви два, i вся його худоба попелом сiла. Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом, поклав на євангелiє руку й не одважився сказати неправду. Суддi вичитали з книг своїх, що маю за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згорiти. Й запитали вони, суддi, Шкуту, чи стоїть на тому. Шкута довго мовчав i не важився. Сказав:"Нi".

Кайдан на хвилину примовк, i Ждан виразно, мовби сам стояв у сотеннiй канцелярiї, побачив молодого хлопця Кирила i дебелого, пiвтора аршина в плечах, Шкуту в киреї. Похилив козак сиву голову, задумався: як послати на вогонь молодого хлопця!

— Тiльки сказав Шкута, щоб я зiйшов зi слободи й бiльше в неї не навертався. От я й валасаюся по свiту вже цiлих п'ятнадцять лiт. А розказав я це тобi, хлопче, бо був у мене побратим молодий, Лаврiном званий, й щез вiн десь з лиця землi, а ти менi чимось його нагадав. Ну… лицем тобi до нього далеко, у тебе пика, вибачай, трохи не вдалася, а Лаврiн гарний, ще й цiну собi знав. Не ображайся, бо, либонь, вiн уже мертвий давно, а мертвi завжди кращi за живих. Прибився ж я до голоколiнчикiв, бо всi грошi, якi мав, прогуляв у отакiй самiй корчмi, — зiзнався щиро. — Й сам незглянувся, як те сталося. Та ще пiдсусiдився до мене один фертик… Давай, каже, спочатку погуляємо за твої, а потiм — за мої. А тодi зiслиз, як снiг торiшнiй

Кайдан розповiдав без жалю й оскарги, тiльки мовби дивуючись самому собi, як це такого дошпетного козака обвiв навколо пальця якийсь джигунець. Вiн зiтхнув i пiдпер рукою щоку:

— Мабуть, я таки волоцюга, через те й волочуся по свiту, а от дивно, що сниться менi тiльки рiдна хата… Заплющу очi — й бачу її i все подвiр'я… Переступиш перелаз — вже можеш сiдати на призьбi.

Призьба лiсяна, жовтою глиною мазана, ще й мальви попiд нею червонi, аж гарячi. А трохи далi, в праву руку, хлiв на двоє дверей i саж, за ними комора, i в самому кiнцi двору — клуня. Двiр широкий — конi можна вигулювати на ньому, й зелений–зелений. Двi грушi росло посеред нього, а сад у лiву руку, од хати, аж за клуню, березами обсаджений. На грушi горлиця туркоче…

Якийсь час лежали вкутанi мовчанкою. Ждан думав про Кирила, розколупував його в мислi й не мiг розколупати. Що то за чоловiк? Добрий душею, лагiдний, справедливий, немовби й не лiнькуватий, а кубельця не звив, статку не зiбрав. I тут йому добре, й там не зле. Чимало тепер люду бродить на шляхах–дорогах, але тi не такi. Волоцюги або старцi. Однi сподiваються прожити легким коштом, iншi iнако не можуть по причинi бiдностi або калiцтва. А Кайдан здоровий, як лут, i на чуже не ласий.

- I все‑таки чого ви, дядьку, не прибилися нi до якого берега? — зненацька запитав Ждан очужiлим голосом. — Валасаєтеся по свiту…

Кайдан пiдвiв велику, що її робила ще бiльшою кошлата шапка, голову.

— От ти який? — мовив здивовано. А тодi задумався й мовчав довго. — А я багато разiв брався за якесь добре дiло, — сказав розважливо й тихо, — завжди кiнець його був фатальний. То пожежа, то падежi худоби, то ще якесь лихо. Двiчi сватався, й одну наречену спiймано на крадiжцi, а друга за три днi до весiлля одмiнила своє слово й оддалася за старого, багатого хуторянина. Й тодi я зрозумiв, що долi менi не буде, i всiм, кого прикую чепою до себе, попсую життя, й вирiшив звiкувати вiк самотиною, вольним козаком у злагодi з людьми, i богом, i совiстю. Не пробейкав я свiй вiк, на що ти натякав, а оддав в услужiння товариству, яке саме служить богоугоднiй справi захисту землi нашої. А що прогуляв який грiш у корчмi чи заночував у нецнотливої удовицi, за те дам одвiт боговi, та й грiхи це невеликi. А потiм — невсидний я. Кортить менi дорога, кортить побачити схiд сонця, у кожному новому мiсцi вiн iнший, кортять новi люди, i новi краї ваблять мене. Прилучуся до якогось мiсця, до людей, спiзнаю їх, побенкетую з ними, й хочеться знову кудись. Отак i блукаю, а наблукавшись, вертаюся на Сiч. Щоб ти знав: немає в свiтi нiчого кращого за дорогу та за волю, тiльки всю, без ущимки. Я не винуватий свiтовi, в рiвнiм ми з ним рахунку й з людьми також, через те й не нарiкаю нi на кого й нi вiд кого не сподiваюся користi.

Ждан слухав, затаївши подих, йому зненацька вiдкрились зовсiм невiдомi закомiрки в людськiй душi, такi, про якi й не пiдозрював нiколи, бо сам увесь вiк доконечно залежав вiд свiту i людей, пручався слiпака й ранився боляче. Вiн не мiг скласти остаточного виводу оцiй Кайдановiй житейськiй мудростi, вiдав, є в нiй щось справедливе, од бога, а щось i од лукавого, хоча б те, що всi так жити не можуть, iнакше не було б самого життя.

Отож щирий i добрий козак Кирило йде по життю самопаш, але має в тих своїх блуканнях певний смисл. Щось його кличе, щось його вабить, мабуть, то таки вабить його на свої шовковi трави воля, яка завжди має в нашiй уявi новi й новi одмiни, а справджується одним i тим й через те не може задовольнити нас.

Над Ждановою головою був вирваний стрiпок i парубок бачив у дiрцi шмат неба й жменю зiрок, ясних та чистих, якi, однак, злякано тремтiли. На мить Жданове серце стислося, й вiн подумав, що увесь свiт ми бачимо через спрваний стрiпок, i в небi скрiзь панує тривога, вона переслiдує людину все життя, воно и складається з неї, а щоб хоч трохи пом'якшити її, треба збудувати свiй дiм i сховатися в ньому од усiх принад i турбот цього свiту. Але, мабуть, це не справжнє життя, та й не судилося йому того, бо власного дому не бачить навiть у снах. Ждан хотiв запитати в Кирила, чи бував той у його краї, але Кайдан раптом голосно плямкнув губами й сказав:

— Кат його вiзьми, спати, бо путь наша ще довга. Й не думай про те, що я тобi розказав, коли вже нетерплячка — думай про Ївгу, вона приступна для всiх i в мислi, i на дiлi. I наймички її приступнi.

Кайдан заснув, а Ждан думав, але не лише про ївгу, а й про нього ж таки, Кирила. Не мiг розгадати козака, не мiг його розлузати. Нiби ж простак iз простакiв, але й з якоюсь маленькою хитрiстю, поступливий, а за тим чаїться сила, яку страшно розбуркати. А ще йому подобалася в Кириловi якась особлива безжурнiсть, надiя на завтрашнiй день i долю, що таки ж не дасть загинути.

* * *

Наступного дня вони переправилися на правий берег Днiпра, а ще по кiлькох днях прибилися до слободи Ониськи за Орiллю, в пограниччi з гетьманщиною; саме туди, до млинiв на рiчцi Щирицi бiля Ониськiв, i прошкував Кайдан. Тут також знали Кайдана, й мельник Федiр Пиво найняв його до кiнця року лоточником. Вiн не хотiв брати Ждана, одмовлявся тим, що в нього й так багато челядникiв — "мнуть ханьки", але Кайдан сказав, що сам на млинах не залишиться, й Пиво врештi згодився i на Ждана. Млинiв було два, один о шести колесах — чотирьох борошномельних i двох ступних з фалюшами, i один менший — о двох борошномельних колах. Млини стояли один бiля одного на довгiй–предовгiй греблi. Рiчечка нiби й невелика, але обабiч — в'язкi болота, через те й гребля довга. Пiд'їзд до млинiв — тiльки з одного боку, од села, другим своїм кiнцем гребля впиралася в болото, а за болотом зеленiли луки, якi весною вода заливала аж до сизої смуги лiсу. На островi також стояли двi комори i хата на двi половинки, в однiй спали хазяїни — Федiр Пиво з молодшим братом Левком, у другiй — наймити. Над хатами, над млинами шумiли осокори i верби, осокори та верби росли i вздовж греблi.

Гарне було те мiсце, як майже всi мiсця по Українi. Широко слалася долина з болотами й луками, тихо плинула чиста вода спокiйної рiчечки, в нiй вiдбивалося ледь пiдсинене — як у доброї господинi хата — небо, й стояли запахи дикої м'яти та рогозу, й ширяли ластiвки по долинi. А на горi лiворуч — невеличка слобода Ониськи з церквою посерединi, довкруж дерев'яної церкви росли сосни, в них вона стояла, як у вiночку. Село невелике, але є школа, й шинок, i в селi багато гарних дiвчат, а парубкiв мало — парубкiв забирали безкiнечнi вiйни, у яких спливала кров'ю вся Україна. Здавалося, в такому недалекому пограниччi з ордами взагалi немислиме життя православного люду, одначе люди якось жили, ще й татари вже багато лiт не сягали Ониськiв — село прикривали з пiвдня Запорозькi залоги.

Вечорами над слободою витав дiвочий спiв. I тодi Ждановi не спалося, гаряча кроз бродила в жилах, спалахували палкi видива, й спливало перед очi кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж вiї; хоч побачить її коли–кебудь. Цвiллю вкривалися його мрiї, по дорозi на Запорожжя думав: засягне дещицю грошей, вернеться в Батурин звитяжним козаком (заграє конем, це–насамперед), забере Парасочку, й поїдуть з нею на Слобожанщину, куди заохочують український люд слобiдськi полковники, там, кажуть, дешевi землi й можна зiп'ястись на власне господарство. Полковники i росiйськi воєводи поставили од татар захиснi городки й укрiпили пограниччя, й нiхто там не вимагає паперiв — хто ти й звiдки, оселяйся, ори землю, народжуй дiтей — пiдданих його величностi бiлого царя. В слободу на колодки Ждан не ходив — соромився своєї бiдностi, свого виду, своєї незугарностi.

Не ходив вiн у село i вдень, навiть у недiлю товкся бiля млинових ступ чи ж ставив ятiрцi по рiчцi, — бо й чого туди пiде, що йому там робити? Нi родичiв там у нього, нi приятелiв, а з чужими людьми Ждан заводити знайомства не вмiв. Кайдан же — навпаки, мовби й не набивається нiкому в дружбу, одначе всi мають його якщо не за приятеля, то за доброго знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз на вiку. Те, що Кайдан частенько споряджався в село, Ждановi байдуже, а що почав заникувати в шинок — непокоїло. Зiп'ється козак, а словами ходить, як i ногами, — тiльки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик вiн обходити ями та пнища, й багато знає, i часто втелющується не туди, куди слiд. А мовби й розумний, i дошпетний, i хитрий. Кирило вже знає майже всiх у слободi, й розказав Ждановi, що сотник у слободi — зух i крутiй, зайшлий здалеку, зумiв отуманити колишнього старого ониськiвського сотника Зуба, запав у його мислi байками, що має свiй хутiр i худобу десь аж за Києвом, i очарував його дочку, одружився з нею, посiв сотництво, а тодi виявилося, що немає в нього нiякого хутора — гольтiпака, тiльки вбрався в пишнiї шати — поведенцiї шляхетнi знає, й заходився виживати Зуба з власного обiйстя, й билися вони з тестем на щаблях, i рубонув тесть зятя так, що ледве й дух з нього не вибив, ще й досi той не оклигав, а сам Зуб у сирому льосi — секвестрi — сидить, а ще там сидить гвалтiвник з чумакiв — згвалтував у житi молодицю, теж суда дожидається. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть вони з Жданом мiшки з мливом до пiзньої осенi, а тодi подадуться на Сiч, щоб на башлiвцi пристати до якогось зимiвника або вигiдно найнятися до когось з сиднiв — у гнiздюкiв робота важка, й небезпека краєм їхнього поля ходить, одначе й заробiтки значнi. А може, вироїться похiд у краї басурманськi, то вони пристануть до вiйська. Ждана дивувала безпечнiсть його нового товариша, а також те, що той не кладе у мислях далекої тасьми, живе недалекими днями й не збирається нiчого в своєму життi мiняти. Либонь, уже звик, отак i козакуватиме до старостi, аж поки не одвезуть до козацького шпиталю або не складе на Дикому Полi голови. Й не сниться йому нiколи власна новенька хата — нехай навiть маленька, вистарана всiм життям, з кружган–ком i високим димарем, з квiточками в горщиках i черепочках при вiкнi, з мальованими по комину голубами й рядняною намiточкою, що нею завiшена пiч, а з печi пахне борщем i гречаною кашею на пiдсмажених вишкварках. I од тiєї думки своїм малим розумом Ждан дiйшов до думки бiльшої, значнiшої — про те, що й оборонити всi тi розкиданi по обох берегах Днiпра хатки тiльки звiдси, з Сiчi, немога, що обороняти їх треба з усiх бокiв, а без того неможлива вiтчизна. Крiпко думав над тим молодий козак, сидячи на старому вербовому пнищi та спостерiгаючи, як вiд одного верболозового куща до другого перебiгають по рясцi й лататтi маленькi дикi курчатка, такi легкi, що їх утримують мiзернi листочки ряски. Iнодi з куща вилiтала доросла курка й розпластаною ганчiркою падала в другий кущ, по тому звiдти долинало неголосне покохкування та покиркування. Воно не вмовкало навiть тодi, коли бiля млинiв злiтав голосний гомiн i починали крутитися зi скрипом водянi колеса, перекидаючи воду, невпинно прошкуючи вперед i… залишаючись на мiсцi. Перекидають вони її перед Ждановим зором вже пiвтора мiсяця.

О цiй порi крутилися не всi каменi — здебiльшого працював один млин. Ось почнеться молоча, а там приспiють весiлля, храмовi свята з паляницями та пампушками, коржами та пирiжками, тодi й обидва млини не впоруються з горами мiшкiв, якi лежать на помостах, чекаючи своєї черги.

Одначе в п'ятницю запрацювали всi каменi i всi ступи — прибула козацька валка на дев'ять пiдвiд. Невеликий острiвець сповнився гомоном, цвьохканням батогiв, скрипом колiс. Козаки повипрягали воли, а самi взялися носити на помости важкi мiшки з житом та пшеницею. Вони подавали їх на кiш, а Кирило зi Жданом та ще шестеро наймитiв великими дерев'яними совками черпали ще гаряче борошно й набивали його товкачами в порожнi мiшки. Запах млива був особливий, олiйно–густий, приємний, дуже мирський i подобався Ждановi. Як i запах коломазi, якою ватаг валки мастив колеса воза (вiн уже розвантажився). Робив це ватаг дуже повiльно, пiдважував спиною полудрабка, зсував колесо на самий край осi, мастив вiсь, далi кльоцав квачем i ступицю, насовував колесо назад i втикав притику. Знову пiднiмав спиною воза, прокручував колесо i аж тодi брався до другого. Припорошений борошняною вiхолою, з бiлими од борошна вусами походжав по помостi Федiр Пиво i вдоволено погукував на наймитiв.

— Хутчiй, Ждане, перебирай ногами.

…Ждан iшов по скрипучих дерев'яних сходах угору, на його плечах — велетенський мiшок, що так i водить, так i хилитає парубком з боку на бiк, i випорскує з пальцiв коротко зав'язаний чуб, i гарячий пiт виїдає очi. Одначе не бiда. Скине мiшка, витре пiт- i знову до воза. А пiд возами лежать запорожцi, палять люльки, гомонять, в обiд до них пiдсяде й Ждан, увечерi також, i вже наслухається вiстей з усього свiту, i знатиме вiн, що дiється в гетьманськiй столицi, i в Москвi, i навiть у Вiднi. Мудрi люди запорожцi: мандрують по всiх свiтах, розставили по всiх перевозах застави, й ловлять у митнi сiтi свiжi вiстi, й засилають своїх вивiдникiв у далекi степи, а чого не знають, те домислюють, та так, що iнодi й не одвiєш правди вiд домислу. I водиться у них — що знає один, мусять знати всi, навiть в отамана немає од вiйська таємниць. Вже й зараз Ждан носив пiд мокрою чуприною стiльки новин, що вони iсрлися одна об одну, як жорновi каменi. Перша — Сiч написала нового незичливого листа гетьману Iвану Самойловичу, друга — йдеться до великої вiйни царя московського з турками, третя — цар московський хирiє, й невiдомо, чи одужає. I всi звiстки важливi, й такi великi, що Ждановi не охопити їх своїм розумом. Побреде в Самойловичевi палати (приплющить очi й бачить кожну свiтлицю), а вже треба мчати конем пiд Чигирин, де поставив свого намета князь Ромодановський, заникне в намет, а звiдти — прямiсiнько в царськi палаги й плутається в них, а доступитися до царя не може.

Вiн саме заходив з мiшком на плечах в млиновi дверi (а думалося, що в позолоченi дверi до палати, в якiй спочиває цар), коли раптом ним щось труснуло. Спершу навiть не зрозумiв, що то якийсь крик, якесь збурення (може, сталося щось з млином?), а коли скинув з плечей мiшка i вибiг на ганок, побачив, що всi запорожцi стовпилися бiля возiв i зорять у бiк села, й що двоє челядникiв чомусь кинули мiшки просто на землю, й один мiшок репнув i з нього жовтими струмками тече просо. В селi калатав дзвiн, i скакали якiсь вершники, i з того боку села вставав чорний стовп диму. Ще й тодi Ждан не осягнув усього до кiнця. Та враз у дверях за його спиною хтось прошепотiв:"Татари"так страшно, що Ждановi аж поповзли по мокрiй спинi колючi мурашки. Багато разiв чув про напади татар, вже й сам ходив край Дикого Поля, один раз навiть бачив татарську тасьму, одначе все те було наче в казках, було з кимось, а не з ним, а все, що дiється не з тобою, i страхає, й холодить серце iнакше. Думка про полон, про смерть змигнула, як блискавиця. Хтось iз козакiв кинувся запрягати воли, але його препинили:

— Куди?.. Ослiп…

— Вони нас не бачать, — мовив Пиво.

— Зараз побачать, — сказав Кайдан.

— Запираймось возами, — загукали козаки.

— Валiть осокори, — гукнув Пиво.

Запорожцi тягнули вози, ставили їх упоперек греблi, зв'язували мотуззям колеса. Двоє наймитiв пиляли велетенського, в два обхвати, осокора. Ждан теж метушився бiля возiв i весь час поглядав на село. А там чинилося щось страшне. Горiло вже в кiлькох мiсцях, i стояв лемент, i лунали пострiли, й густо з'юрмилися на краю села темно–сiрi вершники.

— Люди зашпунтувалися в церквi, — сказав хтось з козакiв.

— Не роззявляйтесь, — гукнув Кирило.

Вiн порядкував на греблi. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан зрозумiв, що було в дубовому прикомiрку бiля млина. На дверях того прикомiрка завжди висiв великий замок, i стежка до нього заросла морiжком. Тепер звiдти виносили янчарки, i самопали, i карабiни, i величезну, на тридцять фунтiв, гакiвницю, викотили двi бочки — одну з порохом, другу з набоями. Бочки поставили за млином. Запорожцi вкладали у череси кулi, набивали порохом роги, кидали на траву киреї i все те клали на них. Сипали жменями кулi просто на киреї, мiдними мiрами мiряли порох.

Увесь цей час Ждан поглядав на село. Водночас голова мовби сама поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото… Перейти болото, перейти луг, а там — лiс… I було соромно тiєї причiпливої, нав'язливої думки, й не мiг вiд неї вiдкараскатись. Воли — не його… Чого має гинути за чуже добро.

Либонь, тi його позирки помiтив Кайдан i вкинув Ждана своїми словами в панiчний сором:

— Татари поставили пiд лiсом засiдки. Вони хитрi… Бачать, що ми в пастцi.

Це справдi була пастка. Ждановi враз стало страшенно тужно, й вiн обвiв сумними очима шелюги, рiчку, де стояли його ятiрцi й де бiло цвiли лiлеї, яким не було нiякого дiла до татар i до всього iншого, що чинилося в усьому злому свiтi. В бiк села Ждан намагався не дивитися. Та враз там скоїлося ще щось, й мовби вiтер прошумiв на греблi, й погляд сам метнувся вподовж дороги. Ждан здригнувся. Вiд велетенського гурту (навiть Ждан розумiв, що саме там стояли татарськi ватаги, ординцi купчилися довкола них, як шершнi довкола своєї матки) вiдокремився сiрий клубок i покотився по дорозi до греблi. Висипали вершники. Скiльки їх було — Ждан не мiг осягнути, бачив — багато. Вiн чомусь на мить заплющив очi."Ну ось…", — а далi думка урвалася, як перетята ножем линва.

— Приготуватися! — гукнув Кайдан. — Валiть осокора. Швидко завжикала пилка, почувся трiск, велетенське дерево похитнулося й повiльно, неначе збиралося злетiти вгору, похилилося в бiк греблi. Важко гухнуло, зеленою хвилею ще раз шугонули вгору вiти, шугонула курява й на мить закрила виднокiл. Коли вона вляглася, Ждан побачив, що дерево накрило майже всю греблю, лишилася тiльки смужка понад водою. В ту вирву черiдкою полетiли вершники, Ждановi вони здалися схожими на колючi клубки — люди так низько пригиналися до кiнських грив, що їхнiх облич не було видно зовсiм. Козаки й наймити стояли за возами, щось вигукнув Кайдан, пролунав недружний випал, переднiй кiнь спiткнувся на бiгу, беркицьнувся через голову, другий, що мчав поруч з ним, чомусь побiг у ставок, й ще кiлька попадали у воду, а деякi падали й на греблю, на них налiтали заднi вершники, й там утворилося стовписько з людських i кiнських тiл. Декотрi вершники, вибитi з сiдел, поривалися до возiв, iншi рачкували назад, татари сiкли шаблями зелену осокорину, намагаючись пробити ширшу вилогу, пускали з‑за дерева стрiли, але козаки ховалися вiд них пiд возами, стрiляючи крiзь вiття у татар, кулi вражали їх. Шваркнула гакiвниця, по той бiк осокорового шатрища пролунав вереск, дико заiржав кiнь, i заалалакали татари, аж Ждановi похололо в животi й вiн присiв пiд возом. Одначе зборов страх i пiдвiвся знову. Вiн пальнув зi своєї рушницi тiльки раз, далi курок клацав, але випалу не було — Ждан нервувався, сипав на панiвку порох, побiг до iншої киреї i взяв ще один рiг з порохом (думав, що порох у його порохiвницi вiдлиг), але чиясь рука забрала вiд нього рушницю й подала iншу:

— Там випав кремiнь.

Рука i голос Пива. Рушниця, яку подав Ждановi Пиво, була з колiщатим замком, майже нова. Ждан стрельнув просто в зелене шатрище й не бачив, влучив чи нi. Його страх мовби пришерх, мовби прирубцювався, вiн уже дiяв спокiйнiше й бачив все тверезими очима. Могутня осокорова крона прислуговувалася козакам доброю тарчею, але вона прикривала й татар, i скiльки їх там, вгадати було неможливо. Крiзь вiття свистiли стрiли, вже один козак лежав пiд возом, i Ждан намагався не дивитися в той бiк — стрiла пронизала козаковi голову.

Знову шваргонула шмагiвниця, зашелестiло листя, а позаду почулася гупотнява й пролунав чийсь розпачливий голос:

— Воли, воли, тпр–р-р, тпр–р-р, клятi.

Нажаханi пострiлами, воли мчали в другий кiнець греблi. Вони добiгли до болота й побрели через тванi, грузнучи по самi черева, декiлька зав'язло зовсiм, iншi вибредали на сухе, бiгли через луг, i там їх переймали татари. Ждана сполохала думка: а що, як татари заскочать їх з того боку. Одначе ця небезпека звiдти поки що їм не загрожувала. Якщо татари й полiзуть у болото, то стратять сили й двоє чи троє козакiв перестрiляють їх з‑за воза. Запорожцi — люди завбачливi, один вiз лежав колесами до лугу у тому кiнцi греблi.

А в селi й далi точилася битва, носилися вершники, лунали приглушенi важкi залiзнi удари, а потiм звiдкiлясь узялися гарби, вантаженi чи то соломою, чи то сiном, i поповзли на гору до церкви. Клубок, схожий на комашню чи гнiздо шершнiв, зник — либонь, татарськi чамбули помчали далi, тепер попiд селом потяглися довгi сумнi ключi — татари гнали худобу i людей. А десь пiсля полудня на вершечку горба мiж сосон спалахнуло велетенське кострище, й чорно–сизий дим сягнув неба. Татари обiклали соломою дерев'яну церкву й пiдпалили її разом з людьми.

Козаки поскидали шапки. Татари в цей час на них налоги не чинили, товклися в кiнцi греблi.

— Вони довго тут не затримаються, — кинув хтось iз запорожцiв.

— Затримаються на стiльки, аби потяти нас, — похмуро мовив iнший козак.

Сторінка 86

Назад Далі

1....84 85...87 88...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.