Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 85

— У куренi душно, — пояснив Ждану. — А без пологу комарi заїдять. Траплялося, зв'язували кого–небудь за якусь провину, найчастiше за крадiжку, й лишали на нiч у травi — заїдали до смертi.

Кирило вийняв люльку, кисет i присiв пiд вербою на обплетений березкою пень. Ждан примостився бiля нього. Вода в озерi була червона, здавалося, то переливається кров. Просто на очах вона втрачала червону барву, мiняла її на зеленаво–синю, далi на темно–синю, аж поки не стала як дьоготь. Вселенська нiч налягла на плавнi велетенським крилом. Й одразу засвiтилися на небi бiлi лампади, й саме небо мовби опустилося вниз. Кричав десь у травi деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в кущах по той бiк озера. Пролунав глухий виплеск — скинулася велика риба… Кирило докурив люльку, вибив її об вербу й забрався пiд полог. Ждан лишився на вербовому прикоренку.

Сидiв над водою довго. Вже викотився з очеретiв круглий, як днище в бочцi, мiсяць, вже доспiвали останньої пiснi голоколiнчики й розбрелися спати — хто пiд полог, хто в курiнь, вже й зорi примеркли, а вiн все ще дивився на темну воду й стискав руками задертi до самого пiдборiддя колiна. Пугали десь у пiвнiчнiй сторонi пугачi, й пугало його серце, смуток накотився, аж хотiлося плакати. Почував себе бiдним сиротиною, маковою зерниною, загубленою в темному морi ночi, билиною на чужому полi. Нiкого в нього немає — нi батька, нi неньки, нiкому вiн не потрiбний, навiть братовi, Митрофановi, який кує чужим срiбним молотком свою неправу долю, а його долю обпугу–кують пугачi. Бач, розшаленiли, як скаженi."Нiде менi гнiзда звити i дiточок розводити", — чомусь крутилося на думцi. Знову й знову думав про Митрофана, але безнадiйно, думка проскакувала, як риба з порваної сiтi. Що спонукало Митрофана до зради товариства, i як вiн зважився на таке, й чим йому остирилася Сiч? Сподiвається там, у гетьманщинi, посiсти високий уряд i маєтностi? Напевне. Тут вiн маєтностей мати не може, й уряд його невисокий. Та й з того будь–коли можуть прогнати. Либонь, добре, що вiн. Ждан, назвався iншим прiзвищем, i нiхто не знає, що Митрофан — його брат. Сам Митрофан зажадав того, мабуть, боїться, що дознають, звiдки прибув Ждан i кому свiтив свiчки, й виникне недовiра, й потягнеться мотузочок… Митрофан повернеться, i вiн поговорить з ним… I раптом ясно i страшно осягнув, що нiякi його розмови Митрофановi не допоможуть, що вiдродити людину неможливо. Вiн ще довго думав про це, та потiм йому спогадався Батурин, спогадався Колиска, спливли на пам'ять веселi Парасоччинi очi, й вiн зронив на колiна двi сльози. Трохи повеселiв, пригадавши Парасоччину клятву чекати, доки не вернеться, але одразу ж знову засмутився: хiба можуть такi веселi очi довго видивлятися когось з далекої дороги. Аж рвонувся вiд тої думки, коли б мiг, побiг би по мiсячнiй дорiжцi через плавнi до берега, а далi до Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася срiблом, манила до себе. Але по тiй дорiжцi можуть ступати тiльки янголи. Одвiв очi вiд спокусливої мiсячної дорiжки, дивився на Кiнь–звiзду, а бачив лампаду в Колисчинiй хатi, а пiд лампадою Парасочку. З думкою про Парасочку й заснув пiд пологом, прихилившись до Кирилового плеча.

Його збудив Жмурко, але вже по сходу сонця, й наказав допомагати козакам, якi лишилися на островi. Решта ж ще з ночi попливли на лиман.

Тiльки раз i випало Ждановi вставати по сходу сонця. Бо далi закрутився, як судак у вершi.

Пiзнього ранку вернулися з лиманiв забродчики. Поки вони катранили дьогтем сiтi, поки розвiшували їх на пiдтиках та вибирали зiлля. Ждан i решта рибалок носили величезними кошами пiд повiтку рибу. Четверо рiзчикiв хапали великi, ще живi, рибини, кидали на стiл, ледь вловним рухом розпанахували животи, патрали, розрiзували, обтрушували у дерев'яних ваганах сiллю i кидали в iншi кошi. Ждан i ще п'ятеро носiїв пiрили корзини до велетенських зрiзiв–солил i вкидали рибу в їдкий саламур, а самi притьма бiгли до човна. Й далi чимдуж по тому самому колу, а отаман стояв посерединi кола й скiском карбував на лiщиновiй лозинi кiлькiсть корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий i сонний Жмурко, який наймав їх бiля корчми. Отаманiв голос гримiв владно, правиця стискалася у важкий кулак, i той кулак один раз вже черконув лiнивого рибалку Спудiя, колишнього бурсака з Києва. Погукував i кармаш, погукували й солiльники, та й сам Ждан розумiв: у таку спеку несолоною рибу довго тримати не можна.

Рибалки кружляли по березi, а над водою кружляли, вихрили чайки i бiлi крячки, вони хапали риб'ячi нутрощi й мчали з ними понад водою. Один раз Ждан задивився на них, загавився, i кармаш штурхонув його межи плечi. В обiд передихнули — кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як їй не вдатися з молоденьких сомикiв, з судака та лящiв. Ждан настiльки втомився, що аж перехотiлося їсти. До вечора ледве впоралися, сiдали до столу по заходi сонця, й отаман знову виставив сулiю з горiлкою, одначе цього разу голоколiнчики трапезували недовго. Ждан заснув одразу по вечерi. Лаштуючись на нiчлiг, вiн сказав Кириловi, що вдосвiта попроситься на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями — то вража справа, доводиться й у воду забредати, i вплав подаватися, недовго й хвороби вхопити.

— Не подавай голосу, поки тобi не наступили на хвоста. Нехай їй лихо, тiй матулi з її лямами, — так скiнчив своє повчання Кирило.

Щерба, яку двiчi на день варив кухар Саливон, була густа, запахуща, жирна, риба — смачна, одначе на четвертий день голоколiнчики вiдмовилися її їсти — отаман не поставив горiлки. Сьорбали руду, солону щербу Кирило, Ждан та ще кiлька рибалок.

— Домова була справляти могорич пiсля кожної тонi, — кричали голоколiнчики. — Гаруємо день, а душу закропити нiчим.

— Де це бачено — кожного дня могоричi, — вiдбивався отаман. — А тодi спите на веслах. Охрiм учора у воду впав.

Його пiдтримали непитущi козаки, а також тi, хто пив у мiру — на свята та з якоїсь нагоди.

— Така була домова. Так ведеться скрiзь, — не вгавали голоколiнчики. (Однi вар'ювали за горiлкою, iншi — од утоми).

— Горiлка — що, — сказав козак Кочерга. — Он м'ясо гниле… Ледве вдалося Жмурковi вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня їм не було чим закропотити душi — голоколiнчики збунтувалися. Гостроносий, дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив Жмурка за груди й почав трусити, як грушу. Одначе непоказний з вигляду отаман так шарпонув Ониська, що той завищав, як пес, i поколiнкував по травi, завиваючи:

— Руку вломив, паскуда, руку зламав. Бийте його. Голоколiнчики попiдхоплювалися, оточили Жмурка. А той бачив, що непереливки, одразу змалiв, розводив руками:

— Та хiба б я не дав, коли б не витекла. Вся до крапельки витекла з барила.

Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася спати. А ще й небо спохмурнiло, сова пугала на дощ — i нахмарило на душах у голоколiнчикiв, важке безпохмiлля бродило їм у головах, смоктало в грудях, i готовi були на найнсрозважливiшi вчинки. Колобродилися довго, гомонiли, радилися, що робити. Однi раяли сiсти в човна й вернутися на Сiч, iншi — послати туди отамана з двома веслярами i нехай не вертається без барила з оковитою. Так нi до чого й не домовилися.

Удосвiта на лимани не плавали — спали. Розбудив усiх криком кармаш — бiгав по острову й лементував:

— Убили, убили, нехристи, — що ж тепер буде, божечки! Убили! Заспанi, розкучманi, стовпилися рибалки бiля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило й ще двоє козакiв. Жмурко лежав на примос–тцi з вибалушеними очима, одежа йому на грудях запливла сукровицею. Ще й був припечатаний до примостки гострими рибальськими остями, вони стримiли з шиї. Таке бузувiрське вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлi, знiченi, поопускавши долу очi. Декотрi кидали косяки на Ониська. Той рвонув на грудях темну полотняну сорочку, роздер до пупа:

— Не я, не я, чого вирячаєтеся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.

Пилип мовчав, мовчали й iншi рибалки. Бо ж i справдi не знали, хто вбив отамана. Об тiм вчинить дознания сiчовий суддя. Одначе нiкому не хотiлося чекати дознания, ставати перед судом навiть свiдками. Та й спробуй доведи, що ти не винуватий. Всi були на островi, всi спали, й хтось один не спав. А що, коли суддi та пiдсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всi авулом або й хтось один зi згоди ватаги.

Звичайно, суддя зажадає присяги на хрестi та євангелiї. Перед присягою на животворнiм хрестi не встоїть найбiльший злочинець. Проте могло статися й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човнi i вбили. В таке йметься мало вiри, а проте… Тодi суддя вирiшить, що рибальська ватага в змовi.

Рибалки розбилися на гурти, гомонiли. Декотрi переходили вiд одного гурту до iншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.

Й таки намовили. В пiдполуднi повантажили в байдак сiтки, всю, яка була, сiль i весь харчовий припас i вiдiпхнулися од берега. Вони пливли в Прогної, до моря — на Кiнбурзьку косу. Там улестять якогось агу, вiн дасть їм ярлика, й ловитимуть рибу на морських озерах–лиманах, якщо татарськi ватаги не виловлять їх самих. А може, й не допливуть туди, повернуть до слобiдського берега та продадуть човна i увесь рибальський риштунок. Ждан пiдслухав — таки збиралися йти до моря, а якщо вдасться, то аж на Кальмiус, до донцiв.

На островi лишилися кармаш, двоє доменщикiв, Кирило та Ждан.

Пiд обiд кармаш i деменщики поклали в сiткового човна Жмурка й теж одплили од острова. Плавба їм клалася важка — супроти течiї, супроти ночi з покiйником на сiнi. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило вiдмовився, за ним не сiв у човна й Ждан. Ще ранiше, коли посунув по водi байдак, Кирило сказав Ждановi:

— Тобi, хлопче, з ними не по путi. Якщо хочеш — тримайся мене.

— Ви ж там на нас окрiп не ллiть, — гукнув на прощання кармашу i деменщикам.

— Чого нам на вас його лити, — розважливо мовив кармаш. — Ясна рiч, нi ти, нi хлопець на таке бузувiрство не важилися б.

— Спасибi на вiрi, — сказав Кирило. Вони лишилися на островi вдвох.

— Лаштуймося ж у дорогу й ми, — мовив, коли човен iз зарiзаним рибальським отаманом сховався за кугою. — Краще б переночувати в куренi, азиж блукатиме по островi Жмуркова душа.

— Куди ж ми поправцюємо? — запитав Ждан.

- Є одне мiстечко, — невизнгiчено вiдповiв Кирило. — I стоїть там дуб дупленатий, нiкому не винуватий, не жне, не молотить, а готовеє колотить, дасть їсти–пити й нам заробити.

Ждан згадав бiлих крячкiв, i йому стало сумно. Пхалися вгору проти днiпрової течiї малим задирчатим човником й першу нiч перебилися на островi Британi проти Скарбної, серед пiщаних кучугур i розкопiв, якi лишилися од старого городища. В розкопi–канавi розклали невелике вогнище i зварили в казаночку юшечку з окунiв, яких Кайдан наловив на п'явку пiд очеретом. Деякi розкопи на островi були недавнi, й Кайдан сказав, що робили їх запорожцi, шукаючи скарбiв. Серед сiчовикiв є чимало таких, якi вдовбуються в старi могили й пiдкопуються пiд печища, а також шукають скарби за допомогою цвiту папоротi, розрив–трави або чарiвної палички. Тих скарбiв чимало закопано в степу — ховали їх татари при втечi, й козаки також, i прибишi, якi потiм гинули самi, — чимало їх i по урочищах та старих селищах.

— На цьому самому островi i я колись длубався, — сказав байдужим голосом Кайдан. Вiн лежав на боцi бiля вогнища, червонуватi вiдсвiти грали на його великому, круглому, бровастому обличчi, i вiд того воно здавалося вельми грiзним; застрашливим, якби не знав, що той твар до доброї душi бог дав помилково, забоявся б. — Блукав тут по острову жовтий, з бiлими очима бездомний пес i все сiдав на одному горбочку, отамо за розкопом, — вказав у сутiнь ложкою Кайдан. — Я й присочив те мiсце. Але цвiту папоротi не знайшов, хоч цiлих три ночi просидiв на клечальнiй недiлi в лiсi. Й саме через те… Лежу я за кущиком у долинцi, а пес на горбочку сидить. Нiч — нi темна, нi свiтла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю, не розворожив скарбу, й тихенько до нього:"Цюцю, цюцю". А вiн менi улад на вiдповiдь басюрою:"Кирику, Кирику". У мене й чуб дрiттям, а все ж лiзу до нього. Вiн гарчить, i я гарчу — обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за хвоста, а тодi вже без приворотного зiлля скарб з нього витрушу. Й таки схопив. I трусонув. Тiльки вiн як рвонеться… Одне слово, не втримав я його, а вранцi прийшов на те мiсце, а там ковляшки собачi. Бiлi. Я покопався пiд ними й викопав кiнського черепа. Либонь, приворотень на тому конi їздив. Якби була в мене розрив–трава, перевернув би я той череп на доброго коня, а так…

Наплiв кошiв Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом"журавля", а Ждан до ранку не склепив повiк. Все йому увижався жовтий пес з вишкiреними iклами i кiнський череп. А потiм подумав, що в отаких ось мiсцях уночi люблять бродити покiйники, всiлякi упирi, та й просто всi тi, хто помер без каяття. Ясна рiч, всi косоокi помирають без каяття, а це ж їхнє городище. Пiдлiзе такий з ножем у вищирених зубах…

— Бр–р-р!

I зiтхав теплою хвилею Днiпро, й плакав десь куличок, зовсiм як грiшна, вигнана з раю душа.

— Ти менi такого не розказуй проти ночi, — попросив уранцi Кирила. — Не спав я зовсiм…

— Отакої, — щиро здивувався Кирило. — Треба було перехреститися тричi i"Отченаш"прочитати. Нiяка нечисть не причепиться.

Наступного вечора обоє умлiвали бiля гречаникiв iз сметаною i наваристого бобiвника, якими їх пригощала шинкарка Ївга Гноїха, чорноока молодиця рокiв тридцяти, її корчма стояла неподалiк вiд слободи Сiрий Камiнь, що над рiчкою Сурою. Бiля корчми шамралося чимало всiлякого непевного люду, казали, що Гноїха переховує крадене, а то й самих крадiїв, i пiдторговує порохом та набоями. То, може, й неправда, що в Солодкiй корчмi (так вона називалася) можна було розжитися на шльонськi сукна та кожухи, зате медами корчма славилася. Й не тiльки медами. Недарма — Солодка. Скрiзь по запорозькому пограниччю попритулялися такi корчми, їх намагається згладити гетьманська сторона, — збираються в них всiлякi зброднi, звiдти найлегше добутися в саму Сiч, — запорозькi дiди теж киплять проти них, насилають команди, i, якщо вдається, тi сплюндровують корчми та шинки дотла. Бо славляться вони своєю нецнотою, там завжди валасається кiлька дiвчат, що їх називають хльорками або потiпахами. Про людське око вони вважаються шинкарчиними наймичками, а насправдi справляють i iншу службу. Й летять у тi шинки запорожцi, наче мухи на мед. Та й де ще погуляти козаковi, куди подiти заморськi таляри, єфимки, чехи, якщо їх у чересi, аж пузяцi важко! А вже як налетять такi молодцi пiсля походу, то не пiдступись нi гетьманська, нi запорозька варта. Шинкарку i її наймичок в обиду не дадуть. I ходить тодi корчма ходором, ламає тесовiї мостини гуртовий гопак, троїстi музики мiняються щогодини, меди ллються, наче днiпровi води на порогах, i у всiх, хто в тих шинках побував, ще кiлька днiв по тому злипаються губи i гудуть у головi солодкi джмелi.

Зруйнує варта корчму, вона небавом вирине в iншому мiсцi. Спочатку як маленька земляночка… Далi — хижа. А далi й дiм з кружганком на двi половини, iз свiтлицею i горницями, з льодовнею i стайнею, з коморами та прикомiрками. Саме такою й була Солодка корчма.

Солодка шинкарка в голубому очiпку та жовтих ботах линула до Кирила, й вiн не одводив її рук, одначе спати пiшов не у ванькир, куди вона його кликала, а пiд повiтку на сiно. Задушливо пахла лепеха, пахло вишневим клеєм, — вишнi посхилялися на стару повiтку, — дроком. Кайдан крутився, не спав, а тодi сiв i набив люльку, заходився викрешувати вогонь.

— Як кресь — так i єсть, — казав вiн, хоч насправдi трут не запалювався. — Як кресь — так i єсть.

— Повiтку спалиш, — мовив Ждан, вiн думав про Ївгу та про Кайдана, йому здавалося, що Iвга звiдкiлясь знає Кирила, одначе не зважувався запитати. Врештi таки не витримав:

— Здається менi, мiг би кластися не тут. Кирило хмукнув, аж iскри з люльки сяйнули увсiбiч.

— Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю Ївгу i сестру її, Вустю, знаю теж. Я ж бо з недалеких країв. Звiдтам, — махнув рукою в пiвнiчну сторону. — Вустя була вдовою, жила в слободi Сiрий Камiнь. Всю ту весну, — а було це, як сарана йшла, — я поганяв чернечого плуга, а на лiто найнявся до Вустi Гноїхи, вона була вдова й при статку. Й захотiла мене Вустя на собi одружити, i я на те хилився, а тодi приїхала Iвга й того нашого горшка розбила. Була молодша й краща, а того, що давно не статкувала, волочилася з чумаками i козаками, я не знав. А коли дознав усе про її славу, врiзав поли. Тепер же її зовсiм одлучили од людської честi, шкода на те, — зiтхнув, — бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце зустрiв i щось аж затанцювало в серцi.

— Мав з нею спiлкування? — по–парубочи гаряче запитав Ждан.

— Про своє цнотливе мешкання не маю тобi давати виводу. В пiтьмi жеврiла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним.

— Чого наймався до вдови? — знову запитав Ждан в надiї таки почути щось з того, що за сiмома печатями. Як i кожного молодого, дужого парубка, його змагали думки про грiховне, хоч вiн i соромився їх, й вiдкараскувався од них.

Сторінка 85

Назад Далі

1....83 84...86 87...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.