Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 84

Воно б i гулялося, якби не думка про завтрашнiй день. Ждан не поспiшав до дармового харчу, хоч у головi наморочилося вiд запаху борщу та оселедцiв i слина наповнила рота. Постояв бiля скарбничної комори, потинявся бiля прикурiнкiв, — Дядькiвський курiнь хоч який великий, однак не вмiщав усiх козакiв, i з двох бокiв до нього прибудували по куренятi, — i аж тодi сiв скраєчку на попону. Вже три мiсяцi, як вiн полишив свою лукаву службу в Батуринi й прибився на Сiч — вписався молодиком у Дядькiвський курiнь. Iшов з гетьманської столицi без шеляга в кишенi, сподiвався на запорозьке привiлля, одначе воно виявилося круте. Сiдаєш до столу обiдати — кинь кухаревi в карнавку на вечерю. Задарма й на Сiчi галушки до рота не стрибають. Звичайно, з голоду не пропадеш: пожалiє хтось iз запорожцiв, кине в карнавку чи на тацю за тебе тi шеляги, але ж по тому страва в горло не йде. Соромно старцювати рукатому й ногатому молодому. I нiде тими руками приробити. Ще повеснi вiдiйшли козаки по зимiвниках, що за ярликами, давно скiнчилися веснянi рибальськi гарди i косовиця, i стадникiв найнято до зими. Кiлька днiв виловлювали коростявих коней та вiдганяли їх за озеро Свиняче Морс, мастили дьогтем, але пасти їх Ждановi не випало. До Сiчової залоги, яку утримує своїм коштом Сiч, його, ясна рiч, не прийняли — молодий–бо i в боях не гартований. З братом Митрофаном, сiчовим пiдписарем, розплювалися навiк. Може, й не навiк, а таки вельми неприязно зустрiв Митрофан Ждана на Сiчi, дорiкав, що той полишив таку гарну службу при гетьманськiм дворi, раяв повернутися назад, натякав на якесь багатство, на якiсь уряди, що чекають на братiв у майбутньому, тiльки треба, мовляв, сповнити одне високе повелiння. Тодi Ждан остаточно упевнився, що вiн потрiбний Митрофановi не тут, а в Батуринi, й потрiбний не як брат, а як… Тiй думцi боявся дати волю. Холонуло в грудях, i гiрка липучка склеювала горло."Боже, — думав, — невже таки правда?"Кому ж служить Митрофан? Служити ж бо двом правдам не можна. Для того треба мати двi душi, а такого людям не дано. Або ж розчахнути душу на двi половинки — чорну й бiлу, нi, не так, душу розчахнути не можна, од гнилої половинки негодящою стає вона вся. Бiлими снiгами власної душi вгадував ту чорнiшу сажi чорноту й жахався: Митрофан запродує товариство. А запродувати товариство — то найбiльший грiх у свiтi. Вiн уже не хлопчак, уже стер двi пари пiдошов у покоях, наслухався й надивився, бачив науст i пiдступ у шовках i соболях, сукнi й парчi, бачив убивць з янгольськими пиками i нечестивцiв з ясним поглядом. Страшна то служба — таємних пiдглядачiв. Той пiдглядач зирить оком за полковником, а накажи — донесе й на господа–бога. Немає у тих людей святинь у серцi, бо й не належать собi, вони вiдвикли й не мають права чинити на свiй розмисел, та й на думку власну не мають права. То вже не люди, а пастки для iнших. Невже й Митрофан такий?

Сумнiви гризли i ятрили його серце, вiн аж був упав у вiдчай i страждав страшенно. Вiн би, може, заспокоївся, якби знав остаточно, так воно чи нi. Тi сумнiви несамохiть потвердив сам Митрофан. Першої митi, побачивши на Сiчi Ждана, вiн розгнiвався, навiть розлютувався, а тодi потягнув у шинок, i напував горiлкою, i торохтiв, торохтiв, розпитував про гетьманський двiр, а найдужче — про нього самого. Вiн боявся, вiн вивiдував, чи Ждан не дознав чого, а також хотiв знати Ждановi намiри, Жданiв стрiй душi, чи не донесе, чи не виляпає чого. Ждан тодi зрозумiв: не треба нiчого казати, не треба впевняти Митрофана, що нiкому не викаже своїх здогадiв, вiн уже не довiряв Митрофановi зовсiм i боявся його й через те вдав, буцiм нiчого не знає, вдав, i показав це в розмовi, й геть розвiяв Митрофановi сумнiви, i той заспокоївся й очужiв зовсiм, ще й натякнув, щоб Ждан до нього за допомогою не звертався. А Ждан i не збирався звертатися, вiн сумно й гiрко дивився на брата, йому аж не вiрилося, що це його брат, шукав у серцi якоїсь краплини, якоїсь бруньочки,. котра б розкрилася братерською любов'ю, й не знаходив. Вiн зовсiм не знав, що воно таке, братерська любов, як i всяка iнша, крiм хiба любовi до Парасочки, так у ту мить i вона здалася йому несправжньою.

Їм обом щастило: В куточку, де вони сидiли, панував смерк, i не треба було дивитися один одному в очi. Вiн здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак–чорт ненавидить його смертельною ненавистю, як усi чорнi душi ненавидять душi свiтлi вже за одне те, що вони свiтлi, а вiн ще ж не послухався братових намовлянь, побриду–вав ними, а вiдтак i ним самим. Гiркою була горiлка, гiркою балачка, й коли Ждан торкався думкою майбутнього, воно теж було гiрке. Отак вони розiйшлися, а за кiлька днiв Митрофан вiдбув з якимось посольством на Дон i мав лишитися там аж до осенi. А Ждан страшенно переживав, тепер вже думав про те, що треба йому було об'явитися з усiм перед Митрофаном, i просити, i молити його, й заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Вiн не вiрив, що переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто глибоко загруз, але ж треба його якось рятувати. Втiшався тiльки тим, що Митрофан поїхав i вся ця справа, вся розмова вiдкладалася до осенi.

Бiля Жданових нiг терся курiнний кiт Прибиш. Вiн теж не наближався до казана. Той кiт i спав бiчя Ждана, й лише його та кухаря Панька зустрiчав далеченько на стежцi до куреня. Котiв i собак притягує до Ждана якась магiчна сила, вони ходять за ним, неначе привороженi. Прибиш — старий i вреднючий кiт. Запорожцi заводять котiв тiльки мужської статi, проте тi не дотримуються суворого сiчового закону, точнiше, не дотримуються його кицьки, звабленi великою кiлькiстю нешлюбної котячої паруботи, вони iнодi прибиваються на Сiч, й тодi попiд сiчовими куренями лунає закличне м'явчання та несамовите шкварчання.

Не поспiшав Ждан до дармового борщу — аби не думали, що голодний. Вправно шмагали ополониками короткочубi, стриженi високо, по–дядькiвському, кухарчуки, — кожен курiнь стрижеться по–iншому, вправо краяли статечнi запорожцi хлiб, i все ж сiчове лицарство за такою справою без бiлої челядi накликало трохи на кпин, а трохи на спiвчуття. Ждан хоч сам не одружений, проте звик бачити бiля полумискiв i казанкiв чепурних молодиць та бабусь у фартушках i чути спiвуче, ласкаве жiноче слово. Вже нiби звик, а нiби й не звик до сiчових звичаїв. Жiночим духом тут i не пахло, про жiнок тут не говорили, й не заведено було про них говорити, здавалося, запорожцi склали на це особливу обiтницю, i оця їхня суворiсть викликала повагу, а водночас спiвчуття.

Горiлки Ждан випив чверть кварти, — чверть кварти оддав козаковi Чайцi, який найчастiше кидав за нього на тацю шеляга, — але навiть вiд тої мiзерiї сп'янiв, а сп'янiвши, раптом поклав собi найнятися завтра до рибальського отамана.

Та думка засiла мiцно, та й вдачу Ждан мав таку — сповнювати усе, що задумав. Отож завтра вiн пiде до шинку, де наймаються голоколiнчики.

Отак подумав, несучи в черепочку борщ i розмочений хлiб Шайтановi, який уже не мiг, бо постарiв, кутуляти м'ясо i майже не вилазив з буди. Шайтан його упiзнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебнути.

Шинок, наче пiдпилий дiд, що вийшов на перехрестя, обiперся на два костури й виглядає, з ким би посваритися. Але хоч i згорбилася, й осiла стара будiвля, одначе ще мiцна, з доброго дуба. Вiкна, котрими витрiщилася на майдан, завiшенi од мух розхвойданими мочулами[30], вiтер ворушив їх, i вiд того здавалося, що то велика голова либає повiками. Пiд шинком — три великi липовi колоди, покладенi тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомонiти, а тодi котромусь i закортить закропити балачку або запити якийсь дрiбний гендель, чи й просто нашкрябають iз глибоких кишень в кинуту просто на землю шапку на кварту–другу.

На гребенi разочок голубiв, поправляють пiр'ячко, тирликають про щось стиха, й так само низками — на вишмульганих до гарячого блиску колодах — голоколiнчики. А ще чимало їх пооблягалися на свiжому, пiсля другого обкосу, морiжку. Ще одна колода — зоддалiк, на нiй статечно сидiли козаки, але не голоколiнчики, просто бiдаки. Бiля них мiсця не було.

Ждан обвiв поглядом голоколiнчикiв, i йому аж у горлi зашкрябало. Лише кiлька чоловiк зi всiєї збiрнi не згубило людського чину, мали свити й чоботи, деякi були навiть при шаблях. На рештi ж — тiльки штани та сорочки (й на кожному шапка), а були й такi, котрi прикривали стид рушником або якоюсь мiшковиною, обiп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мiднi або олов'янi хрестики на волохатих грудях. Одежу давно пооддавали в заставу шинкаревi, декотрi примудрялися заставити чоботи та жупани по кiлька разiв — випросить, буцiм сходити до церкви, й заставить в iншому шинку. Надто привернули Жданову увагу троє голоколiнчикiв — лежали рядочком бiля колод, голови поклали на шапки, а стид прикрили однiєю рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всiлякi молодцi: козаки i аргатали, колишнi посполитi i старшини, колишнiй пiдпаламар i навiть колишнiй студент всiляких вольних наук iз Києва, єдиною ознакою вченостi котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в похвальбу, що володiє латинським i грецьким дiалектами, нiхто не вiрив. При Ждановiй з'явi голоколiнчики заворушилися, забликали на нього лiнивими, неприязними очима. Ждан вже збирався вшитись звiдси, як раптом на колодi посунувся дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистiм, хоч i не дорогiм тузинковiм жупанi й сказав:

— Сiдай, хлопче. У ногах правди немає.

Козак вочевидь не був голоколiнчиком. Ждан оддав йому поглядом дяку, сiв на лискучу колоду. Скосив очi на козака. Сiчовик схожий на ведмедя — такий же великий i кудлатий. Руки волохатi, i стрiхами брови, i круглi очi–вирла.

Сiчовик поплямкав товстими губами й сказав:

— Бачу, зелений i на Сiч прибився недавно.

— Недавно.

— Якого ж ти роду–племенi? Як звати? Мене — Кирилом. Ждан не встиг вiдповiсти, як зашелестiло пiд шинком:

— Жмурко йде, Жмурко йде…

Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман Гринь Жмурко. Той отаман мав трохи кумедний вигляд — голова прикипiла до короткого тулуба, а ноги мав довгi — здавалося, того чоловiка вирiзали з дерева, трохи не дотримавши мiри. А Жмурко — бо приплющував очi. Вiн i зараз стулив їх — виднiлися тiльки вузенькi, наче прокраянi рiзаком, щiлинки, ще й по всiй пицi розвезена байдужiсть, буцiм Гринь вийшов так собi- прогулятися. Одначе Ждан небавом упевнився — байдужiсть була вдавана, а очi–щiлини помiчали все.

— Що, отамани–молодцi, гарна нинi вдалася погода, — мовив Жмурко й обвiв щiлинами очей виднокiл. — Дощу не навiє?

— Жабка зелененька ниньки стрибала по березi…

- I туман iз Чортомлика курiв угору.

— Зiбралися на посиденьки чи для якої справи? — правив своєї Жмурко, вiн не поспiшав, знав–бо псяюха: що довше тягнутиме линву, то коротшою вона буде в руках козакiв, згодяться на меншу платню.

— Не глумися, отамане.

— Став могорич.

— Я ще, може, й не попливу, — вдавано монявся Гринь. — Бо й плисти нi з ким.

— Як то нi з ким, а ми! — захвилювалися голоколiнчики.

— Поглянь, якi молодцi!

— Вже й не знаю, як бути. I риба, кажуть, погано йде.

— Вчора Хвесько приїхав, каже, є риба в лиманi. Судака взяв чималенько…

— Воно можна б i спробувати… Собi на збитки… Ет, будь що будь, — вдав, буцiм здається на прохання голоколiнчикiв.

— Став могорич, — гукали найнетерплячiшi, але на них зацитькали.

— Треба домовитись за цiну.

— Ви мою цiну знаєте…

— Це весняна цiна, — сказав Кирило. — Тодi риба плавом пливла. А тепер спробуй її добути…

— То й чекай весни.

I затнувся. Жмурко поводився хазяйновито, нахабно, одначе за тiєю нахабнiстю ховалася й деяка осторога — рибальський отаман сiчових голоколiнчикiв трохи й боявся.

Довго сперечалися, отаман трохи поступився, а тодi почав набирати ватагу. Диво, першим, кого вiн назвав, був Кирило Кайдан. Далi вказав на ще двох козакiв, якi не пропили чину, за ними — на Ждана, на тих козакiв, що сидiли на колодi оддалiк.

Назбирав ватагу чоловiк на двадцять. Тi, хто не потрапив у ватагу, загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за його спиною стояла мiцна оборона, сказати б — сердюки, як у короля чи султана, й вiн нiкого не боявся, огризався й собi. Голоколiнчики вимагали могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на островi, знав: пiсля могорича ватагу не зiбрати. З Чортомлика, обкружлявши увесь сiчовий пiвострiв, пiдiгнали величезного човна на два демена i тепер iз старої дубової комори, аж за дорогою, носили до Пiдпiльної бочки з сiллю й катраном, зрiзи, вагани, сiтки великi й малi i неводи, звичайнi i велетенськi — матули, у яких крила–подоли по десять сажнiв, i всiляке iнше начиння.

— Горiлку не забудь, отамане, горiлку, — нервово гукали голоколiнники.

Горiлку в окованому залiзними обручами барилi котив сам отаман з двома крамарчуками. Бiля того барила вiн i сiв у човнi. Ждановi, як наймолодшому, дали в руки шполик — вичерпувати з човна воду. Але човен був новий, добре просмолений — води не пропускав. Стояла спека, степовi рiчки обмiлiли, й тепер од Днiпра напирали Павлюк i Скарбна, i всi тi води, разом з Чортомликом, вбирала в себе Пiдпiльна й несла широкими луками аж до глиняних правобiчних круч, далi повертала вниз, до Базавлука, i вже в iншiй своїй одмiнi мчала на схiд, прагнучи вiддати Днiпровi воду, яку у нього ж i взяла. Весною i влiтку, коли рiки–протоки течуть вспак, запорожцi добираються до Днiпра Павлюком.

Течiя прудко несла велетенського човна помiж низьких, зарослих очеретом та ситнягом берегiв, прудко, так прудко, що обоє стернових — на чардаку й на кормi — ледве вправлялись кермувати. Голi до пояса, плечистi, засмаглi, мовби й не дуже налягали на стерна, але човен iшов, неначе слухняний кiнь по рiвнiй дорозi. Обоє стерновi, а також кармаш, помiчник Жмурка, рибальського отамана, не з голоколiнчикiв, а з досвiдчених козакiв–рибалок, i плату отаман визначав їм осiбно. Козаки спали на сiтках у човнi, їх не будив нi плескiт води, нi крики лугових чайок–чубарочок, i навiть коли того чи iншого козака хльоскали по обличчю вербовi вiти, вiн тiльки утирався та перекидався на другий бiк, не розплющуючи очей. Гарно пливлося Ждановi по сiчових рiчках, i гарно пливлося в небi сонцевi над Великим Лугом."Та вода по каменю, та вода по бiлому", — мугикав вiн i дививсь у воду, де течiя бавилася при самiм днi довгими, зеленими косами водоростей i де зграйками трiпотiли спритнi рибки. Раптом попереду щось вибухнуло, в повiтря знявся табун великих, нiколи не бачених Жданом птахiв i потягнув понад очеретами.

— Баби[31], — спостерiг парубкове здивування Кирило. И усмiхнувся. Коли Кирило усмiхався, враження сердитостi й суворостi розвiювалося, натомiсть обличчя ставало дiiтинно добрим i наївним. Дуже гарно вiн усмiхався — кутиками губiв i очима — темно–карими, без жодної потайної iскорки в глибинi.

Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом рiчки одкривалися новi чудовi краєвиди, новi дива. Дуби стояли, як велети, а верби, неначе дiвчата на стежцi, — гнучкими черiдками. А чайок, качок, гусей, всiлякого iншого птаства на рiчках — не злiчити.

Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острiв i повернув у кругле, оступлене з усiх бокiв дубами i кленами озеро. Дерева на островi росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися й посходилися в гурти мiцнi зеленочубi парубки. На багатьох дубах чорнiли буслячi гнiзда. Тут течiї не було, Жмурко будив голоколiнчикiв, вони бралися за весла. А далi знову рiчка, i вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць осоки, й ще одне Озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки випливли на течiю, котра й внесла їх у Днiпро. Iз розмов Ждан зрозумiв, що вони пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальськi угiддя, як i сiножатi, подiленi помiж куренями (курiннi раз на рiк тягнуть з шапок ярлики на урочища), орендаторам дiстаються найгiршi, та й то з середини лiта. Весною запорожцi ставлять на ходових рiчках гарди — лозовi запруди- i вичерпують рибу пiдсаками. Одначе i влiтi, умiючи, рибу можна впiймати. Багатий на неї Великий Луг.

Незабаром повернули в бiчний рукав, пропливли ще трохи вниз i на широкому допливi пристали до невеликого острова. Ждан зрозумiв — вони добулися до мiсця. Бiля самої води лежало з десяток малих човнiв — жакових, сiткових, задирчастих, а на березi сiрiли куренi та повiтки. Острiв випинався горбом, на макiвцi горба пiдперли небо два могутнi дуби, кiлька менших розбрелося по острову, сплелися чубами п'ять осокорiв, росло тут також кiлька молоденьких кленiв та берестiв, а над самою водою похилилася стара верба, до якої рибалки й припнули човна. Потiм виносили з човна начиння, облаштовувалися, пообiдали. Жмурко, який розташувався в окремому, отаманському, куренi, вточив горiлки, винiс кiлька в'язок таранi, в'язку цибулi, два шматки старого сала, чотири паляницi хлiба, все це поклав на старому, пiдтрухлому од дощiв столi, що стояв пiд очеретяною повiткою. Липовий корячок не прудко, але й не забарно поплив по колу. Ждан, як i Кирило, не пив, одначе той свою мiру горiлки влив у пласку глиняну пляшку, заткнув дерев'яною пробкою й сховав у куренi. Не пило ще кiлька козакiв. Ждан з'їв хлiба з салом та цибулею, з облущеною таранею в руцi тинявся по острову. Розглядався. Курiнь хазяйський, курiнь кухарський, курiнь рибальський, ще одна повiтка, а пiд нею мiцний стiл на дубових окоренках, величезнi зрiзи, вагани, кiлька ям, пласкi кам'янi, дерев'янi довбешки, плетенi лозовi кошi — призначення всьому цьому начинню не знав, а розпитати не було в кого. Голоколiнчики трапезували, отаман i кармаш поралися бiля дiжок i зрiзiв — оглядали, пiдбивали обручi, Кирило порався в куренi. Вiн пiдiйшов до Ждана, котрий топтався в дальнiм кiнцi острова бiля старого–престарого корякуватого дуба, на якому зеленiло лише кiлька гiлок, а з дупла на рiвнi двох людських зростiв долинав глухий гул. При коренi дуба звинувся велетенський вужака, сичав, прядучи рухливим язичком, не втiкав. Ждан проганяв його гiллякою.

— Що воно таке? — запитав, показуючи на стовбур дуба. Кирило задер кудлату голову, якийсь час пильно вдивлявся в сухе вiття.

— Дикi бджоли, — мовив упевнено. — Не кажи нiкому. Завтра чи позавтра видеремо, матимемо мед.

I оглянувся, чи немає поблизу ще медового дерева. Але неподалiк стояв тiльки ще один дуб, але вiн був мертвий. На островах стоїть багато сухих дубiв, цей же був не сухий, а мертвий. Саме так подумав Ждан. Дуб–велет розвинувся весною, а тодi враз невiдь вiд чого загинув. Такого Ждановi не доводилося бачити нiколи. Цiлi всi вiти, всi найменшi галузочки, але чорнi, як сажа, i без листя. Ждановi чомусь стало моторошно. Вiд Днiпра хмарою налетiли крячки, падали на воду, щось у нiй хапали, й так само раптово всi разом знялися й шугонули понад бiло–рожевою пiною очерету, розтанули, мовби згорiли в червонiм купайлi сонця. Бiлi крячки — наче бiлi мислi. Це були молодi крячки, вони лiтали навперейми з вiтром, навперейми зi свiтом, який налив їх силою i зiп'є її. Але вони того не знали, як i Ждан, почувалися дужчими за свiт. Стрiмкокрилi бiлi птахи запали йому в серце, i вiн аж повеселiшав вiд самої думки про них.

— Треба вкладатися спати. Завтра буде важкий день, — сказав Кирило. Вони вернулися до куренiв. Голоколiнчики, запаливши морову губку, всi сидiли за столом. Ядучий димок зносило на воду. Деякi спиналися на пiсню, але спiвали невлад. Кирило винiс з куреня сiна, розiслав на травi, вiдтак винiс i розiслав по сiну велику бiлу шматину — полог. По тому взяв полог за пришиту посерединi полотняну гульку, пiдняв його над землею i прив'язав мотузком до гiлки дуба.

Сторінка 84

Назад Далі

1....82 83...85 86...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.