Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 83

— Бо бражник був, всi кiстки, все нутро просякло горiлкою, чума не брала. Ще й праведнiсть його така — вiдспiвував тiльки багатих.

Сiрко уважно слухав суперечку. Було в нiй щось блюзнiрське: колишнiй дяк Пилип Курка, котрий мав би насамперед пильнувати божого закону, насправдi зумисне безбожно його перекручував, переступав якусь межу, за якою втрачалася святiсть, вiд того аж моторошно ставало, — але йшлося про щось глибше, серйознiше, що стосувалося людської душi, людського буття на землi. Сiрко здогадувався, що здоровий i дужий Курка потаємно заздрить горбуновi (одначе заздрить не люто) - його вченостi, мудростi, а надто ж розважливостi, надто тому, що в того на все — своя мiрка. Сiрко теж давно в тому впевнився: вельми вчений чоловiк Трохим Нечепа. Може, й справдi вiн не знає всiх святих таїнств та всiх церковних канонiв, зате знає закони, за якими має жити кожен праведний християнин. I не тiльки християнин — кожна людина. Помандрував по свiту, перебачив люду всякого й ставився до iновiрцiв не як до виродкiв, а як до людей. Отим, що має на все власне думку, Нечепа особливо близький Сiрковi, адже кошовий одвiку звик скрiзь класти власнi карби й не примiрятися до чужих мiрок.

— Я сам тодi помирав, — задумано казав Нечепа, — i вже не сподiвався побачити бiлого свiту. Вже менi меркло в очах, i слова молитви плуталися в головi. Лежу, дивлюся на дверi й думаю: ось–ось вона зайде. Отак ступатиме, отак триматиме косу… Й таки вступила. Вже не бачу, але чую: чалапає. Вона, думаю. Бiльше нiхто в чужий курiнь не прийде. Зiр менi застелило зовсiм. А воно — чалап, чалап… Та прямiсiнько до божницi, де в мене лежали грошi. Й тодi я як крикну:"Iзиди, сатано". Де й голос узявся. I розвиднiлося менi враз, i побачив я рясу зелену i потилицю Василiйову. I в ту мить лопнув менi пiд пахвою бобон синiй. А я сам, дякуючи творцю, почав одужувати. — Нечепа помовчав i помiшав патичком у жару. — Отож i кажу я, що божий закон треба сповняти не стiльки молитвою, скiльки праведними дiлами.

Сiрко чомусь i собi пригадав, як пiд той мор було пограбовано Самарський монастир. Ченцi в монастирi вимерли, а тi, якi не вимерли, розбiглися по рiчках i луках, лишилися тiльки двоє — старий чепець i воротний. Про те почули двоє прибишiв, пiшли в монастир, сонного воротного убив обухом один кгвалтiвник, а другий убив ченця, коли той молився при свiтлi лампади. Содiяли страшне, й не побоялися бога, i забрали грошi в трапезнiй у скринi, здається, таляри, i пояси шовковi церковнi, й китайки жовтi три штуки, й iнше церковне начиння. Їх упiймали й презентовали до суду церковного i свiтського сiчового. Й скарали на горло, й про той святотацький розбiй сiчовики гомонiли довго. Сiрко й сам не раз розмiрковував: як‑то важились розбiйники на грiх перед божими образами, перед очима святих!

— Пасiчникiв нинi нiхто не шарпає? — запитав про всяк випадок.

— А що в нас взяти? — мовив Курка.

— Так i Клим Пiсочник казав. А коли припекли прибишi розпеченою лопатою — вказав на горнятко iз золотими, — пiд'юдив Нечепа. — А в тебе, дяче, грошики водяться.

— Мої грошi по людях ходять, — невдоволено вiдказав Курка. Скiльки Сiрко знає Курку, вiн завжди отакий — роздратований, чимось невдоволений. А чого? Сiрко подумав, що ми iнодi мовби самi собi вороги. Проживаємо життя не в широкому свiтi, а у створенiй у власнiй душi в'язницi.

Голосно, з привиском позiхнув за спиною Курки пес, десь у гущавинi зареготала сова. Мiсячний серп випручався з грушевого гiлля. На заходi зiрвалася зоря й полетiла, лишаючи за собою бiлий слiд.

— Наткав ти, Трохиме, небилиць, — утiкаючи вiд розмови про грошi, повернув у попередню колiю балачку Курка. — По твоєму розмислу, i кров можна пролити й лишитися праведним.

— Аякже. Пророк Iєзекiїл сказав: битися за праве дiло треба тiльки з волi святого духа.

Сiрко здригнувся, повiв плечима, неначе вiд холоду. В глибинi душi пiдозрював, що завели всю оцю балачку дяк i горбун не випадково. Одначе, примусивши замовкнути їх, не примусиш мовчати голос, що затаївся на днi власного серця, цi тривожнi думки кружляють у головi кожного воїна, надто того, хто не тiльки посилає на смерть iнших, а завдає її власною рукою. I йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу, коли iєромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у бога перемоги козакам (а було це перед походом, i Сiрко до початку служби натякав на це поповi), кошовий вийшов зi свого бокуна, перепинив iєромонаха й сказав:"Якщо, попе, тобi забракло вiри в козацьке воїнство або так вже облiнився твiй язик, котрий лиже таки ж запорозькi меди, то ми знайдемо собi iншого iєромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасi"Отже, йшлося про те найбiльше, з чим дедалi частiше залишався Сiрко наодинцi i проти чого шукав собi захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про спасiння душi, а чим її йому, воїновi, спасати? Чомусь згадалася перша смерть, яка впала з його руки. Їхали вони зi старим козаком Качаном у своїй‑таки Слобожанщинi понад рiчкою Орiллю в дозiр. День був осiннiй, холодний i вiтряний, козаки куталися в киреї. Качан раз по раз зупиняв коня i злазив на землю по малiй нуждi — старого мучила застудна хвороба. Потiм Качан наздоганяв його мишастим коником i знову їхав поруч. Поминули шелюги, верболiз, що росли в долинцi. Качан зупинився бiля кущiв, а Сiрко виїхав на горба. Виїхав, притримав коня, i в ту мить щось мовби вдарило його в спину. Вiн оглянувся й побачив мишастого коника i якусь темну купу на землi. Не одразу й збагнув, що то таке. А тодi завернув коня й вихором полетiв до кущiв верболозу. Назустрiч йому iз землi пiдхопилося двоє татар, один натягнув тятиву лука. Сiрко провис на стременах нижче кiнської гриви i вже не чув посвисту стрiли, вдарив татарина кiнськими грудьми, крутнувся конем на мiсцi й майже на льоту брийонув шаблею волохатий клубок. Другого татарина вiн не побачив, — той шаснув у лози, — скочив з коня (те було необачно, татарин мiг напасти з кущiв, але не напав), схилився над Качаном. Обличчя тому було сiре, губи потягло вбiк очi закотилися пiд лоба. Татари вдарили козака по спинi дубиною, а вже по тому скрутили сирицею нерухоме тiло. Сiрковi довго довелося одхаючувати Качана, а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це був зовсiм молодий ординець, в нього щойно засiявся вус, — ясночолий i довговидий, зовсiм i не схожий на татарина. Вiн болiсно скривив уста й затулився рукою, мовби й мертвий чекав ще одного удару. Сiрка пойняли подив, сум'яття. Вiн вбив людину. Тодi ще не думав, що це ворог його вiри, навiть забув про те, що й сам мiг опинитися в сирицi або й лежати мертвим на цiй посивiлiй травi. Трави сивiють тiльки од старостi, а люди ще й з горя.

А Качан пiдвiвся, штовхнув ногою нерухоме тiло. Ще сказав:

"Добре ти його потягнув". Сiрковi не сподобалася похвала.

А потiм i сам хвалив козакiв за добрий удар, за важку руку. Бо тiльки важка рука може порятувати люднiсть у їхньому краю. Легка рука для скрипки, для бубна… А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато…

— Вiра без добрих справ пуста, — сказав Нечепа. Сiрко прислухався."Вiра без добрих справ…"А якi добрi справи чинив вiн? Походи та сiчi кривавi…

Тонкий i чуйний чоловiк Трохим Нечепа. Якимось десятим чуттям вловив отаманiв настрiй, вiдгадав його мислi й провадив мовби сам до себе (а може, й справдi розмовляв з собою в думках):

— Бог бачить всi дiла на землi, правi й неправi. Здiйнята вгору правиця з шаблею за вдiв i сирiт, за стоптане жито — завжди праведна. На загарбання маєтностей, на погорду перед iншими, на запо–лучення урядiв — неправедна. Ниньки в усьому тому важко розiбратися. Настане друге пришестя, настане суд страшний, i явимося всi перед, господом в наготi своїй. I вже не прикриють грiхiв нi ряса, нi жупан, нi сiрячина. Багато сходив я свiту, багато бачив. Бог за грiхи мої покарав мене горбом. Але якби я був молодий i здоровий, то вибрав би собi в провiдники по тiй дорозi, що через нетрища i байраки, в свiти тамтешнi, не єпископа, не iєромонаха, навiть не схимника, а такого чоловiка, що жив правдою, служив ближнiм своїм.

Добре, м'яке Нечепине обличчя сховала тiнь вiд бриля, було видно тiльки пiдборiддя та губи, на яких стрибали бiлi вiдсвiти. В прозорiй тишi, що повисла над байраком, його слова лунали провiсницьки. Навiть Курка не спробував повернути їх на кпин. Вiн лише сказав:

— Схимник молиться за увесь люд.

— Що тi молитви, коли плачуть сироти i вдови, — заперечив Нечепа. — Я не пам'ятаю, щоб хоч одна молитва, крiм хiба божої, нагодувала голодних i заступила поле од супостата. Добрi то справи чи лихi… Дивлячись з чийого ока: божого, козачого, посполитського?

Сiрко зiтхнув i подумав, що й їздить вiн сюди, в Грушiвку, не вибирати мiсце для пасiки, а… щоби розiбратися в самому собi. В тому, що наплутало життя, в тому, чого не зрозумiв сам i чого, може, не зрозумiють тi, хто пiде по його слiдах. Нiби i йшов рiвно увесь вiк, а мережка слiдiв позаду лишилася нерiвною. I основне — вони нiкуди не привели. Й, мабуть, вже не приведуть. Хто пiде по тих слiдах? До якої межi? Скiльки їх буде? Чи зможуть протистояти свiту, жорстокому i неправедiивому? Звiдки засвiтить їм сонце? Будуть господарями своєї землi i долi чи сповнятимуть чиюсь волю? Того не мiг знати, навiть не мiг проникнути думкою за першi гони — попереду стояв морок. Який же заповiт залишить вiн нащадкам? Жити добром, правдою… Вiн жив добром. А вони чим житимуть? Смиреннiстю, покорою боговi i долi? Й досягнуть чого? Нi, в цьому свiтi смиреннiстю не досягнеш нiчого."Добрi справи — це тi, що в iм'я рiдної землi i рiдного люду", — подумав Сiрко. I ще подумав, що в тiм огромi, в тiм хаосi, що нагромадився у власнiй душi, йому самому не розiбратися, та й не варто гаяти на те час. Принаймнi поки шо. Може, коли вже обсядеться в Грушiвцi й ночi стануть довгi, спробує розiкласти все, що накидало життя, по кiлькох коморах, але зараз йому доводиться дбати про iнше, круто обмислювати день прийдешнiй i все, що вiн несе з собою.

- I все ж словом можна досягнути бiльше, нiж шаблею, — не здавався Курка, й не розпiзнати, зi щирого переконання чи од ворохобства власної душi, од звички казати всiм навперекiр. Адже i Сiрко, i Нечепа пiдозрювали, що вiн давно розплювався з богом i з усiма архангелами i якщо вiрить, то лише в святого духа.

— Тiльки треба, щоб те слово почули й зрозумiли всi. Треба такого слова, яке прийняв би в серце кожен.

— Немає такого слова, — сказав Нечепа. — Й, мабуть, нiколи не буде. Словом ще можна привести до страху, покори в церквi. А вийшли — вже кожен мiркує про своє. Та й помисли трохи ширше: навiть слово боже не однакове. Бо не один в свiтi бог. Через те й слово не однакове. Одна людина не може нав'язати iншiй себе i свого бога.

— То не люди, то погани, — сплюнув у темряву Курка.

— А вони кажуть: погани — ми. Кожен божий нарiд каже, що вiн — найкращий. Що може бути гiршого на свiтi, як нав'язувати себе iншому. У кожного своя душа. Нав'язана, вона сама стає нечестивою i малою.

— Але ж вони хочуть понищити нас, — вже насправжки обурився Курка.

— А я про те нiчого й не кажу. Напасники завжди неправi. Я казав про увесь свiт, про всi племена. Знаю, що це неможливо. А от як задумаюся, починаю гомонiти на всiх мовах, якi знаю. Слова iншi, а суть одна. Помирiться, зiгрiйте свої серця любов'ю.

— Таж не однаковi серця, — чогось зворохобився Курка. — Те жадiбне, а те щедре, те лихе, а те добре… Не однаково у них любовi, добра чи злостi. Та й за вiщо їх, людей, любити. Подумай сам, за вiщо, Нечепо, тебе можна любити?!

Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то вiд огню, що спалахнув раптом, чи то вiд Курчиних слiв.

— Знаю… мене, горбатого, нiхто нiколи не любив. Люблять гарних. Якщо вiн вродливий, та ще багатий, та ще нескупий — тодi всi люблять. Так само люблять красивих коней.

— До чого тут конi? — муркнув Курка.

— До того ж таки. Бо гарнi. А шкапу не любить нiхто. Бо вона шкапа.

— А як же iнакше, — зареготав Курка i ощирився, в темному проваллi рота зблиснули великi щербатi зуби.

— А так. Нiчого ти, Курко, не втямив. Вже скiльки вiкiв проголошують у церквi попи:"Полюби ближнього", а його нiхто не любить. Саме ближнiх здебiльшого й не люблять. Далеких, тих, яких не знаємо, яким нiчого не офiруємо, любити можна. Бо це нiчого не коштує. Ось ти… Ти до мене ходиш, бо на пасiку мою нацiлився. Якби я сказав, що оддам, то й полюбив би… За пасiку.

Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той вперше за вечiр збентежився по–справжньому. Сiрко тихенько засмiявся й по тривалiй мовчанцi мовив:

— Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда i на лице, й навиворiт. Я оце сказав би… сказав, якби Нечепа не думав, буцiм i я чекаю не дочекаюся, коли вже вiн згладиться з цього байраку…

Нечепа пiдвiв обличчя, глянув на Сiрка, на ньому лежав легенький докiр.

— Знаю, отамане, що жартуєш. Ти собi iнше мiсце назнав. I яблуньки посадив.

— Ну, якщо знаєш, мусиш знати й iнше. Горбатий ти, вибачай, але душа в тебе чесна. Б'ю тобi за це чолом, — кошовий справдi здiйняв шапку й вклонився старому. — Б'ю чолом i поважаю щиро. Й iншi тебе поважають. Гарного клича ти чоловiк i гарну славу по собi залишаєш. А що є на землi бiльшого за добру славу по людинi? Тiльки дiла її, але ж од них вона й починається.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ой Сiч — мати. ой Сiч — мати,

А Великий Луг — батько;

Гей, що в Лузi заробити,

Те у Сiчi пропити.

Народна пiсня

На другу пречисту по всiх куренях варили гультяйський борщ i пекли рибу — судака, i стерлю, й коропа–чорнокрапа, курiннi вцiдили кожному по оковi горiлки. Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрiвав у сiнях на кабицях, вiдтак кухарчуки знiмали з гакiв, що були прикрiпленi на ланцях до сволокiв, велетенськi казани й пiрили їх на дрюках у двiр — обiдали просто неба на широких попонах. Гаспидськи червоний, гаспидськи гарячий, гаспидськи наперчений борщ шипiв i булькав, i пахощi стояли над Сiччю, аж святi умлiвали на небi. Горами лежав на постiлках покраяний велетенськими скибками хлiб, i тараня в'язками, i оселедцi у ваганах, i кав'яр солоний у горщиках та бочечках. Гуляй душа без кунтуша!

Сторінка 83

Назад Далі

1....81 82...84 85...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.